ГІЛЯРОВ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ
(1856-1938) - історик філософії, літературознавець. Народився в Москві. Закінчив історико-філологічний ф-т Московського ун-ту, з 1887 - на кафедрі філософії Київського ун-ту. Магістерська та докторська дисертації присвячені грец. софізму. З 1922 - акад. Всеукраїнської АН. Зразком філософії вважав платонізм. Одночасно намагався побудувати власну систему ("синехологічний спіритуалізм"), спрямовану на примирення матеріального та ідеального. "Вселенська істота", з точки зору Г., не може бути відірвана від матеріальних процесів, як і свідомість - від мозку. Виступав проти сцієнтистського тлумачення філософського знання, проти редукції філософії до науки. Осн. праці: "Платонізм як підстава сучасного світогляду в зв'язку з питанням про завдання і долю філософії" (1887), "Філософія в її сутності, значущості та історії" (т. 1-2, 1918-19).
Г. Є. Аляєв
ГОГОЛЬ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
(1809-1852) - видатний укр. мислитель і письменник. Творча особистість Г. формувалася в унікальній духовній атмосфері Полтавщини поч. ХГХ ст., в якій своє рідно поєднувались імперські амбіції петербурзької (укр. походження) "знаті" (Трощинські, Розумовські, Безбородьки та ін.) і укр інтелектуальної групи (В. Капніст, "Одна на рабство" якого були єдиним протестом проти указу Катерини П про покріпачення укр селян; В.Томара - улюблений учень Г. Сковороди, І. Котляревський та ін.). Усе це разом створювало неповторну атмосферу своєрідного "полтавського Петербургу" і не могло не сприяти виникнення у вразливій уяві юного Г. того, що згодом його біографи назвуть "петербурзькою легендою" - чарівної юнацької мрії про сучасну європейську столицю імперії, яка не є "Московщиною". Адже, зауважує з цього приводу Є. Маланюк, "не Московщина, але самий-но Петербург то - ідеал, то квінтесенції всіх чудес і марінь, бо то не Росія і вже напевно не Московщина". Керуючись саме цією вимріяною легендою про служіння великій Русі, Г. і вирушає взимку 1828 до Петербурга. М. Шлемкевич у праці "Загублена українська людина" говорить про особливий тип українця - "гоголівську людину". Цей момент наголошує й укр. дослідник-дисидент П. Голубенко: Г. "належав до тієї частини української еліти, яка свої старокиївські імперські традиції і могутні потенції української культури прагнула реалізувати в новій імперській Росії".
Подібна позиція Г, не була, звичайно ж, свідомим "відрефлектованим" переконанням - навпаки, тут правильно було б говорити про нераціональну (навіть несвідому) ментальну орієнтацію. Що ж до свідомої, суб'єктивно-вольової позиції Г., то вона істотно розходилася з його несвідомо-ментальними мріями. За свідченням Г . Данилевського, Г. якось сказав: "нам треба писати по-російськи... треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї владної мови для всіх рідних племен. Домінантною для росіян, чехів, українців і сербів має бути єдина святиня - мова Пушкіна, подібно до того, як Євангеліє є святинею для всіх християн". Г. суб'єктивно вважав себе рос. письменником, принаймні щиро прагнув бути ним. І рос. громадська думка, насамперед в особі тодішнього "владаря дум" рос. різночинної інтелігенції В. Г. Бєлінського, беззастережно зарахувала його до най-талановитіших представників рос. літератури. Бєлінський навіть підносить Г. до "рангу" провідника "натуральної школи в російській літературі", а "Мертві душі" оцінює як твір "суто російський, національний... стільки істинний, скільки й патріотичний... що дихає пристрасною, кровною любов'ю до плідного зерна російського життя ".
І все ж, як зауважив пізніше Бердяєв, у духовному типі Г. було щось не російське, - і це "щось" (спочатку ледь виразно) дещо насторожувало навіть Бєлінського, який, високо оцінюючи гоголівські збірки "Миргород" і "Арабески", з помітним роздратуванням говорить про "невдачу у фантастичному", про непотрібність "фантастичних" вигадок у "Вії" і "Портреті".
Чари "петербурзької легенди" заважають Г. усвідомити її по суті утопічний характер. Так, навіть поставлена перед самим собою вимога писати "мовою Пушкіна", виявилася зрештою нездійсненною. Спираючись на дослідження відомого рос. філолога, проф. Гельсінтфорського ун-ту І Мандельштама, Є. Маланюк показує, як переконливо той доводить, що "мовою душі" Г. була мова українська, що "не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса -складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, „перекладаючи"" Звичайно, не слід вважати Г. настільки наївним, щоб запідозрити його в буквальному нерозумінні відмінності (й притому істотної) між Україною та Росією. Ні, він хоче бачити "нашу Россию - нашу русскую Россию: не ту, которую показывают грубо какие-нибудь квасные патриоты, и не ту, которую вызывают к нам из-за моря очужеземившиеся русские, но ту, которую извлечет она из нас же". Але (і в цьому коріниться трагічна помилка письменника) він щиро вірив у реальність "києво-руської" (європейської) минувшини московської деспотії, перейменованої Петром І на "Росію". І точний сенс займенника "наша" стосовно Росії легко прочитується через уживання цього займенника в листах до М. Максимовича (1833): "Туда, туда! в Киев! в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей"; "Жаль мне очень, что вы хвораете. Бросьте, в самом деле, Кацапию, да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда".
Після постановки "Ревізора", а надто після публікації "Мертвих душ" ставлення до Г. рос. громадськості починає змінюватися. І особливо вразила Г. реакцш Пушкіна на авторське читання перших розділів "Мертвих душ". Пушкін, пише Г., "который всегда смеялся при моем чтении... начал понемногу становиться все сумрачнее, сумрачнее и наконец сделался совершенно мрачен. Когда же чтение кончилось, он произнес голосом тоски: "Боже, как грустна наша Россия". Укр. літературознавець П. Голубенко наводить негативні оцінки творчості Г. в колах рос. громадськості XIX ст. "Гоголь не любить Росію, - погляньте, яка красива Малоросія і яка Росія... Сама природа Росії не помилувана, вона вся мрячна й брудна". "У Гоголя ані краплі любові до того життя, яке він так немилосердно змальовує, - пише С. Венгеров. - Про Гоголя можна напевне сказати, що він палко й полум'яно не любив ані російських людей, ані російської природи... Гоголь ставиться до Росії, мов справжній іноземець. Малоросійське світовідчуття... настільки органічно зрослося з Гоголем, що й те нечисленне, специфічно російське, що він знав, карбувалося в його зображенні не стільки як художня емоція, скільки як етнографічна картина".
Ці характеристики відображають внутрішній конфлікт гоголівської душі - ментально-несвідоме неприйняття "іншості" рос. дійсності і свідоме прагнення бути рос. письменником. Г. болісно переживав цей конфлікт, прагнув намалювати "позитивну" картину рос. життя, але не змії- і мусив двічі спалювати рукопис другого тому "Мертвих душ".
"Не можна винуватити його (Гоголя. - А Б.), - читаємо в Бердяєва, - в тому, що замість образу людини він побачив у Росії Чичикова, Ноздрьова, Собакевича, Хлестакова, Сквозник-Дмухановського і т. п. потвор. Його великому і неправдоподібному художеству було дано відкрити негативні сторони російського народу, його темних духів, усе те, що в ньому було нелюдського, спотворюючого образ і подобу Божу. Його вжахнула і зранила ця нерозкритість у Росії людської особистості, ця ряснота елементарних духів природи, а не людей. Гоголь - інфернальний художник. Гоголівські образи -людське клоччя, а не люди, кривляння людей". "Гоголь, - ніби продовжує бердяєвську характеристику Маланюк, - є явищем типово "нічним", коли так можна висловитися, "місячним". І в нашій Ночі Бездержавності він і відігравав роль своєрідного "місяця", що або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя, або й освітлював їх, але світлом фантастично чарівним, часто зловісним, якимсь демонічним і страшним".
Росія в зображенні іншого відомого рос. поета постає як непідвладна ніяким "звичайним" (загальноприйнятим у цивілізованому світі) нормам і правилам, у неї свої норми і правила (які, скажемо від себе, вона б хотіла нав'язати іншим людям):
Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить. У ней особенная стать -В Россию можно только верить...
Жахливу (сатанинську!) суть тлумаченої в такий спосіб краще збагнув і зумів відобразити в не менш символічно-міфологічні формі наш земляк Г., малюючи буквально в апокаліптичній манері (згадаймо апокаліптичних коней світової катастрофи з Одкровення Іоанна) Росію-тройку, що мчить невідь-куди, й від якої з жахом відсторонюються інші народи: "Русь, куда ж несешься ты? дай ответ. Не дает ответа. Чудным звоном заливается колокольчик; гремит и становится ветром разорванный в куски воздух; летит мимо все, что ни есть на земле, и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства". А хто ж візник тієї "тройки"? "Не в немецких ботфортах ямшик, борода да рукавицы, и сидит черт знает на чем" -та це ж візник Чичикова Селіфан. Тільки він може керувати "птахом-тройкою": адже в перекладі з латини Селіфан означає "лісовий бог", "лісовик" - чорт. Згідно з Д. С. Мережковський, Г. був чи не най-вправнішим майстром демонології чорта. Недаремно Бердяєв називав його "інфернальним" (від лат. inferna - підземне царство, пекло) письменником. Гоголівський міф Росії реалістичний, оскільки це міф-пародія, міф-сатира, що розвіює імперські марення про "вище" ("божественне") призначення Росії у світовій історії, викриває фанатизм і догматизм подібного марення.
За свідченням Д. Мережковського, Г. болісно переживав ситуацію нерозуміння, що виникла між його творчістю і рос. публікою. Прагнучи прояснити ситуацію, він пише свої знамениті "Вибрані місця листування з друзями" (цю книгу Гоголь вважав головною працею свого життя), яка з'явилася в книжкових лавках Петербурга в 1847, спричинивши бурхливу (здебільшого негативну) реакцію рос. читацької аудиторії, насамперед - горезвісний "Лист до Гоголя" від З липня 1847 від "самого" "несамовитого Віссаріона". Г. всіляко прагнув показати, що громадська думка Росії була введена в оману стосовно його справжньої творчої позиції: "Не судите обо мне и не выводите своих заключений: вы ошибетесь, подобно тем из моих приятелей (натяк на Бєлінського. — А. Б.), которые, создавши из меня свой собственный идеал писателя сообразно своему собственному образу мыслей о писателе, начали было от меня требовать, чтобы я отвечал ими же созданному идеалу. Создал меня Бог и не скрыл от меня назначения моего. Рожден я вовсе не затем, чтобы произвести эпоху в области литературной. Дело мое проще и ближе: дело мое есть то, о котором должен подумать всякий человек, не только один я. Дело мое - душа и прочное дело жизни".
Люто негативна реакція на "Листування" кумира рос. "демократичної" громадськості є цілком зрозумілою: світ гегелівських персонажів, реалістичний світ, у якому "немає людської подоби, а є лише пики і писки, лише потвори" (Бердяєв), у контексті "Листування" постав лише "поверховим шаром" реальності, лише "примарним " світом, що ховає під собою інший, справжній (хоч і "невидимий", за термінологією Сковороди) світ, світ людської душі і серця. Перший світ - світ "мертвих душ" — є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти "ключ", щоб досягти світу "душ живих". І цей ключ, на глибоке переконання Г., слід шукати у власній душі: "знайди лиш ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді цим ключем одімкнеш душі всіх". Звертання до душі як головної справи життя і творчості, на противагу приписуваній ззовні ролі провідника
"реалістичної" ("натуральної") школи, є типово україно-ментальною, характерною для укр. бароко (І. Вишенський, І. Орновський М. Смотрицький, професори Києво-Могилянської академії і, звичайно ж, Сковорода) рисою укр. мислительної культури, і тому розкриває Г. в тексті "Листування" як несумірного з рос. менталітетом мислителя й митця.
Тож не дивно, що не тільки Бєлінський (людина посередньої освіченості), а й навіть такий інтелектуал, як М. М. Бахтін, порівнюючи Г. з Рабле, знаходить у першого лише "фальш і силуваність" "Це тлумачення, — полемізує з Бахтіним московський проф. Ю. Барабані, — одверто кажучи, хіба що суто термінологічно відрізняється від тривіальних закидів Бєлінського і його послідовників. Той факт, ще духовні й певною мірою художні пошуки Гоголя йшли в річищі зовсім іншої традиції, не те що не раблезіанської, а назагал не народно-сміхової, в річищі традиції „високого" українського бароко XVII—XVIII ст. - цей факт лишається поза сферою уваги М. Бахтіна. Це вельми давня інерція російської літературної думки: вона доброзичливо сприймала оповіді Рудого Панька, не помічаючи в них нічого, крім "жартів" та "малоросійської" екзотики, а от осягнути в доробку Гоголя те, що йшло від Иоаникія Галятовського, Дмитра Туптала чи Григорія Сковороди, їй було не до снаги".
На сторінках "Листування" Г. постає не одномірним "реалістом", а багатомірним екзистенційним мислителем, який у сковородинській манері (це відзначає Маланюк) бачить плюралістичність (а не унітарність) життєвого простору людини і прагне не "революційного" нищення світу "мертвих душ", а його "реанімації" (оживлення), екзистенційного подолання розриву між зовнішнім і внутрішнім світами. "Як не красу людської душі, - відзначає цю обставину Д. Чижевський, — Гоголь побачив у мертвості її, навпаки, за ідеал він ставить — бути живими душами... ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати в людини жар душі, де він починає загасати, показати, що прекрасна душа є приридно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: будьте не мертві, а живі душі...". Трагедія Г. полягала в тому, що романтична "петербурзька легенда" (орієнтація на Росію як на Русь) вимагала, як пише Маланюк, "переходу до цивілізації істотно відмінної... протилежної і ворожої", що починався "чарівною екзотикою "Вечорів"... починає похмурніти вже в "Миргороді", аж несподівано западається в чорне провалля "Вія".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГІЛЯРОВ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.
