ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ
(бл. 490-430 до н. е.) - найвідоміший представник школи Парменіда, яка проіснувала понад сто років. Вся діяльність школи була спрямована на захист основоположень філософії Парменіда. Це зумовлювалося тією обставиною, що, здійснивши кардинальні зміни в розумінні істоти буття, Парменід практично заперечив самочинний характер фізичного світу, світу відчуттєвих речей. Значний полемічний струмінь, спрямований на основоположення школи елеатів, спонукав до розробки своєрідної методики захисту, яка набула вигляду первісної діалектики як філософського методу у творчості З.
Діалектичний метод захисту основоположень Парменіда передбачав пошук суперечностей в аргументах інших філософів. Захисту піддягали в основному твердження, які стосувалися визнання неможливості множинності та руху щодо єдиного буття. 3. будував власну аргументацію від супротивного. Спершу він начебто приймав позицію супротивника, а потім вказував на ті суперечності, до яких призводили складники такої позиції. 3. визнає множинність, рух, самостійне буття речей у визначеннях часу та простору для того, щоб продемонструвати їхню суперечливу природу в процесі обговорення і означити суперечності в аргументах співбесідника - "діалектиці", що, в решті решт, спонукало до визнання супротивником, що логічно ні рух, ні множинність помислити, продумати неможливо. Ці непереборні суперечності 3. називав "апоріями". Апорії 3. присвячені дослідженню "протяжних величин", "визначенню місця" та "можливості руху".
"КАТЕГОРІЇ"
(приблизно 360-355 до н. е.) -логічний твір Арістотеля, присвячений аналізу категоріальної структури висловлювання. На думку деяких дослідників ХІХ-ХХ ст. (А. Брандис, В. Розе, Л. Шпенгель, К. Прантль, А. Герке, Е. Дюпрель, В. Йегер), "К" не належать Аристотелю; інші (Ф. Вайц, Е. Целлер, Г. Гомперц) вважали несправжніми лише (гл. 10-15); останнім часом переважає тенденція визнавати автентичним весь текст твору (Л. Мініо-Палуелло, І. Хусик, В. Д. Росе, Дж. Екрилл, І. Дюринґ).
Праця розпочинається з розгляду різновидів відношення між іменами та речами. Автор наголошує, що висловлене може мати істинний чи хибний зміст, а може і не мати змісту, якщо воно не має жодного змістовного зв'язку. Арістотель розрізнює те, що здатне висловлювати підмет, але самим цим підметом не є (вторинна сутність), і те, що є властивістю підмета, але сам підмет висловити не може. Автор постулює: з висловленого без жодного зв'язку кожне означує або сутність, або кількість, або якість, або відношення, або місцеперебування, або час, або положення, або стан володіння, або стан дії, або стан страждання. Усе з наведеного саме по собі не містить жодного ствердження чи заперечення. Арістотель розрізнює первинну сутність — те, відносно чого будується висловлювання (підмет), і вторинну сутність - те що здатне висловити підмет, але самим підметом не є. Визначною властивістю сутності, на думку автора, є здатність приймати протилежності внаслідок власної зміни. Арістотель використовує поняття роду і виду і визначає їх як вторинні сутності — загальні поняття, здатні висловлювати певний обсяг підметів (первинних сутностей). Усі категорії, крім першої, висловлюють ознаки первинних сутностей, перелік яких відповідає спектру питань, які можуть бути поставлені відносно підмета. Головна властивість кількості полягає, на думку автора, у можливості визначення цієї ознаки через поняття рівності та нерівності. У 7 гл, Арістотель формулює тезу про первинність того, що пізнається, адже воно існує незалежно від процесу його пізнання. Автор аналізує поняття співвіднесеності і приходить до висновку, що лише сутності є безвідносними інстанціями, тому що дійсність їх смислу не залежить від визначення їх відношення до чогось іншого. Аналізуючи категорію якості, Арістотель наголосив, що якість може бути більш чи менш тривалою або невід'ємною, але і та й інша є обов'язково відносними. Так само відносними він визначає категорії дії і страждання. У 10 гл. автор визначає чотири різновиди протиставлення речей: співвіднесеність, протилежність, позбавленість чи володіння, ствердження чи заперечення. Спроба змістовного визначення поняття протилежності в 11 гл. не дозволяє створити цілісного і завершеного уявлення про точку зору автора на це питання. У 12 і 13 гл. Арістотель аналізує проблему причинності та послідовності, наголошуючи зокрема, що можливість зворотного зв'язку в імплікації не надає підстав для ствердження консеквента причиною буття антецедента. У 14 гл. здійснено дослідження шести виокремлених автором видів руху: виникнення, знищення, збільшення, зменшення, перетворення та зміщення. В останній, 15 гл. Арістотель коротко визначається із значеннями категорії володіння.
Г. В. Бокал
КІНІКИ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ“ на сторінці 1. Приємного читання.
