НОУМЕН
За І. Кантом, це предмет, розглянутий виключно як умоглядна сутність, на відміну від предмета, представленого у формі явища (феномен). Н., чи ноуменальна річ (intelligibilia) - це предмет виключно розсудку, який може бути даним в уявленні, що не є наочним. Кант виокремлює два значення цього поняття: а) Н. як річ, оскільки вона не є об'єктом нашого чуттєвого наочного уявлення; б)Н. як об'єкт нечуттєвого наочного уявлення. Перше з цих значень він називає негативним, а друге -позитивним. Проте друге значення поняття Н. передбачає наявність специфічного способу уявлення, яке не пов'язано з чуттєвістю і може бути визначено як інтелектуальна інтуїція. Оскільки ж така здатність, як інтелектуальна інтуїція, не входить до людських здатностей, то застосування категорій жодним чином не повинно виходити за межі досвіду.
"ОСНОВА ЗАГАЛЬНОГО НАУКОВЧЕННЯ"
("Grundlage der gesammten Wissenschaftslehre", 1794-95) - перший фундаментальний виклад філософської системи Й. Ґ. Фіхте, який започаткував серію її подальших розробок і доповнень під загальною назвою "науковчення". Продовжуючи власну програму перетворення філософії на науку наук, котра була викладена в роботі "Про поняття науковчення, або так звану філософію" (1794), та намагаючись "завершити" справу кантівського вчення (елімінуючи "абсурдне" поняття "речі-в-собі", встановлюючи єдиний принцип для системи знання, в якому мав би свій ґрунт як теоретичний, так і практичний розум), Фіхте формулює загальні основи (Grundlage) та основоположення (Grundsätze) своєї нової філософської доктрини. "О. з. н." складається з 3-х частин: 1) виклад основоположень "науковчення" (§1); 2) розкриття основ теоретичного знання (§2-4) та 3) науки практичного (з § 5). Будь-яка наука має справу зі знанням певного предметного змісту, але знання взагалі як таке залишається для неї поза увагою, простим фактом. Генетичним проясненням цього факту саме й займається наука наук (або науковчення). Для того, щоб увійти в "науковчення", необхідно володіти його основоположеннями, яких нараховується три. Перше полягає в тому, що будь яке знання базується на діяльній активності самосвідомості ("Я"), на так званій "ділодії" як нерозривній єдності діяльності та її продукту (Tathandlung). Ця "ділодія" є абсолютним принципом і початком пізнання (немає нічого вищого за неї), тому вона постає також виявом глибинної свободи "Я". "Я покладає первинно просто своє власне буття". Цим самим наголошується, що "науковчення" виявляється аналізом самосвідомості, а те, що буде віднайдено при цьому -продуктом свободи "Я". Другим основоположенням є покладання "Не-Я" як того, що протистоїть "Я". "Я просто протиставляється Не-Я". Цей принцип пояснює існування відмінності, завдяки якій тільки і можуть бути виявлені і розрізнені феномени всередині "Я". Третє основоположення вказує на ділимість (Teilbarkeit) самої свідомості, на простір відношення "Я" і "Не-Я", який Фіхте називає дійсністю. Тому "Я", віднайдене в цьому просторі, є релятивним (дійсним, індивідуальним), а не абсолютним, як у першому основному принципі. Тут "покладаються просто подільними (teilbar) як Я, так і Не-Я". Загальна формула усіх принципів така: "Я проти-покладаю в Я подільному, Я подільне Не-Я".
Друга частина роботи розпочинається розкриттям основ теоретичного знання, яке є дослідженням перебування "Не-Я" в "Я", завдяки пасивному стану "Я" і активному "Не-Я". Результатом стають п'ять синтезів (А-Е), котрі дають у підсумку категорії мислення - "відношення", "взаємодію", "каузальність", "субстанціальність", "незалежну діяльність". Вершиною теоретичного аналізу стає "дедукція уявлення". Уявлення (Vorstellung) постає образом (Bild), який є продуктом "буяння сили уяви" (Scweben der Einbildungskraft) і знаходиться в розсудку (Verstand) як "розумом фіксованій силі уяви". З цим "образом" має справу "сила судження" (Urteilskraft) як "абсолютна здатність абстрагування" і маніфестація "розуму" (Vernunft), яка або піддає уявлення рефлексії, або від нього абстрагується.
Третя частина "О. з. н." відкриває основи науки практичного як діяльного відношення індивідуального Я до абсолютного Я через подолання протилежності Не-Я, де абсолютне Я постає ідеалом, а Не-Я - засобом. Це відношення надає сенсу людському пізнанню -людина прагне досягти повноти свого Я (формула якої Я=Я) через "устремління" (Streben), через "потяг до рефлексії" (Trieb zur Reflexion), через "почуття туги" (Gefühl des Sehnens) за цілісністю, якої кінцева істота не має, через "задоволення" або "незадоволення" своїм здійсненням мети тощо. Таким чином, суперечність між Я і Не-Я у Фіхте можливо розв'язати лише практично, безконечно переслідуючи ідеал повноти абсолютного Я. Прагнення відновлення цілісності Фіхте називає "практичним розумом".
"О. з. н." здійснила великий вплив на сучасну для Фіхте епоху. Цією працею захоплювались романтики (Гельдерлін, Новаліс, брати Шлеґелі та ін.), які вбачали у вільному "Я" принцип емансипації людини-творця в мистецтві, або пантеїстично розглядали природу (буття) як це ж саме "Я". Форма викладу (метод) - через протиріччя -вплинула на творчість Ґ. Геґеля і Ф. Шеллінґа. Шедевр свого часу, робота дуже скоро піддається нищівній критиці багатьма філософами, навіть її прихильниками в минулому (К. Л. Рейнгольд, Ф. Шеллінґ та ін.). Сам Фіхте, не задовольняючись написаним, не раз її переробляв.
В. В. Приходько
"ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ ЕПОХИ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НОУМЕН“ на сторінці 1. Приємного читання.
