ПАТРИСТИКА НІКЕЙСЬКА І ПІСЛЯНІКЕЙСЬКА
(IV-VII ст.) - час, визначений найвидатнішими досягненнями християнської думки Раннього Середньовіччя.
Ідейні і теоретичні засади подальшого руху у філософському осмисленні християнства були закладені І Вселенським собором християнської церкви, що відбувся в Нікеї в 325, — події, значення якої для середньовічної свідомості важко переоцінити. Згадаємо тільки прийняття Символу Віри; вирішення проблеми "єдиносущія", які, крім богословського, мали глибинний філософський резонанс, бо заклали методологічні засади нового світогляду. Антична спадщина відповідає іншому ідейно-мисленнєвому настрою, бо не знає монотеїзму, персоналізму з абсолютною особистістю, креаціонізму тощо, тому використовувати її методологічний досвід було для християнської теорії і некоректно і небезпечно (породжувало єресі). Після визнання імператором Костянтином у 324 християнства державною релігією Римської імперії з'явилась офіційна можливість узгодження накопичених у християнстві теоретичних питань. Першим серед них було питання про співвідношення Отця і Сина в божественній Трійці. Зіткнулись дві позиції: александрійців в особі Афанасія і антіоханців в особі Арія. Арій вважав, що Син - лише "частковий випадок" Отця, бо створений Ним, існує в часі, отже, не може бути простим. Син лише подібний до сутності Отця, або -"омойусіон". Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Якщо Арій базує свій доказ на формально-логічному методі Арістотеля, то Афанасій у вирішенні "співвідношення" спирається на досвід платонівської діалектики. Отже, визнаючи відмінність Отця і Сина за походженням (ненароджений і народжений) і субстанційну на рівні діалектичних протилежностей, Афанасій впевнений, що саме така відмінність передбачає їх органічну сутнісну синтезуючу єдність як прояв єдиного Бога. Таким чином, Син є не простою якістю Отця, але сутністю, єдиною з Ним. Отже, Син -єдиносущий до Отця, або в грец. транскрипції - "омоусіон". На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила, сформулювати Символ Віри.
Таким чином, Нікейський собор (325) був знаменною віхою в історії філософської думки християнства, яка уможливила створення розвинутих богословських систем на ґрунті переосмислених платонізму і неоплатонізму. їх вирізняли висока теоретичність та універсалізм, поєднання філософських досліджень з проблематикою догматичних дискусій.
Із сказаного не слід робити висновок, що після Нікеї теоретичні дискусії були припинені, - навпаки, вони отримали нові можливості. До 371 утворився цілий напрям, який можна назвати "новонікейським": багатьох богословських теоретиків непокоїло занадто щільне наближення (часом, до повного ототожнення) іпостасей Сина і Отця, що випливало з Символу Віри. Виходячи з його засад, Отець і Син є одне і те саме не тільки за сутністю, але й іпостасно, тобто розрізнення Бога як Трійці за іменами (Отець, Син, Святий Дух) - безпідставне. Це змусило новонікейських мислителів на чолі з мислителями з Каппадокії поставити питання про діалектичність тотожності божественних іпостасей в Трійці, тобто про тотожність, що в собі і містить, і передбачує "відмінність".
ПЕРИПАТЕТИЗМ АРАБОМОВНИЙ
Фалсафа - один з провідних напрямків арабо-мусульм. середньовічної філософії (поруч із спекулятивною теологією - каламом, і містичним вченням суфізму). Термін "фалсафа" — араб, транскрипція грец. (позначав як саму античну філософію, так і творчість Її продовжувачів. Підставою для розвитку П. а. стала активна перекладацька робота, розпочата у VIII ст. і активізована багдадським халіфом ал-Мамуном (813-833), який створив "Будинок мудрості" - своєрідну бібліотеку, академію і перекладацький центр. До сер. Хет. на арабську через сирійську або безпосередньо з грец. був перекладений майже весь корпус творів Арістотеля (за виключенням "Політики"), а також приписані йому неоплатонічні "Теологія Арістотеля" (виклад трьох останніх розділів "Еннеад" Плотіна) і "Книга про чисте благо" (витяги з "Першооснов теології" Прокла), низка діалогів Платона, тексти Порфирія, Александра Афродисійського, Галена та ін. античних авторів.
Засновником П. а. вважається вчений-енциклопедист, філософ і перекладач ал-Кінді, який першим звернувся до перекладу та тлумачення філософських творів Арістотеля, хоча й суттєво схилявся до неоплатонізму (у лат. перекладі його твори були відомі в Європі, за ними вчився Роджер Бекон; пізніше більшість філософських трактатів ал-Кінді вважалися втраченими, їх знайшли та видали лише в сер. XX ст.). У X ст. головним перипатетиком був ал-Фарабі. Після нього утворилася релігійно-містична секта "братів чистоти і щирості", просякнута перипатетизмом і неоплатонізмом, яка намагалася примирити грец. філософію з Кораном. Епоха розквіту П. а. припадає на XI—XII ст. і пов'язана, перш за все, з іменами Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Рушда (Аверроеса).
Східні перипатетики розробляли філософію як всеохоплюючу систему знання, "науку наук". Науки поділялись на теоретичні (фізика, математика, метафізика) і практичні (етика, домогосподарство - економіка, політика). Логіка визначалась як знаряддя пізнання, що є пропедевтикою до всіх наук, і як частина філософії, Власне філософію, тобто метафізику, визначали як науку про суще як таке. її головне завдання — довести існування Першопочатку (Бога) і пояснити походження від нього Всесвіту та всіх речей.
Для цього суще поділялося на необхідне і можливе, і з існування можливих речей, які визначаються до буття подібними до себе (всі речі у Всесвіті є можливими самі по собі, але необхідними завдячуючи іншому), висновувалося існування абсолютно необхідного сущого, яке у своєму бутті залежить тільки від себе. Це й є Першопричина світу, вища єдність (тільки в ньому тотожні сутність і існування), чисте благо і абсолютна краса. Першопочаток є цільовою причиною сущого, і одночасно його діючою причиною, оскільки викликає в ньому всеохопне прагнення (любов) до буття.
Для пояснення походження множини сущого від Першопочатку П. а. звертався до Плотінової концепції еманації, поєднуючи її з Арістотелевою космологією. Оскільки Першопочаток мислить сам себе, від нього походить перший розум. Оскільки цей розум мислить Першопочаток, від нього походить другий розум; оскільки він мислить себе як буттєво-необхідне завдяки Першопочатку, від нього походить пов'язана з другим розумом космічна душа; оскільки він мислить себе як буттєво-можливе, від нього походить пов'язана з цією душею периферійна сфера. За цією загальною схемою з'являються розуми, душі і тіла інших небесних сфер, до сфери Луни, і діяльний розуму, що керує підлунним світом. Еманація, хоча й тлумачиться як "творіння", є надчасовим процесом і має логіко-онтологічний, а не фізичний характер, а тому світ у цілому вічний.
У теологічних питаннях П. а. схилявся до пантеїстичних позицій - так, за виразом ал-Фарабі, Буттєво-необхідне є "універсум у його єдності", а за Ібн Рушдом - Творець є "все суще". У питанні про Божі атрибути східні перипатетики наслідували традиції апофатичної теології, притаманної окремим школам ісламського богослов'я (зокрема, мутазилітам). Провидіння зводилося до природної необхідності, закономірності.
Філософія і релігія вважалися спорідненими, оскільки виникають під дією одного діяльного розуму. Тільки якщо філософія є "істиною в поняттях", яка доступна лише нечисленній інтелектуальній еліті, то релігія як "істина в образах" покликана виховувати широкі маси, не здатні до концептуального мислення. Отже, релігія і філософія не можуть суперечити одна одній, а тому, якщо слова релігії (Одкровення) не погоджуються з висновками розуму (філософії), перші слід привести у відповідність із другими, надавши їм символіко-алегоричного тлумачення.
Політична філософія П. а. спиралася переважно на вчення Платона про ідеальну держава, розвиваючи концепцію "доброчинного міста" і протилежних йому "порочних" держав. На чолі такої держави стоїть філософ-правитель, що виконує одночасно функції імама — керівника релігійної громади.
У ХІІ—XIII ст. відбувається занепад і фактичне злиття фалсафи з іншими релігійно-філософськими течіями середньовічного мусульманства - каламом і суфізмом. Одночасно під її впливом розвивалась іудейська філософія (Маймонід), а завдячуючи лат. перекладам араб, коментаторів філософія Арістотеля була відроджена в європейській схоластиці (Тома Аквінський та ін.). З іменами араб, перипатетиків пов'язані і окремі течії середньовічної філософії, зокрема лат. аверроїзм.
Г. Є. Аляєв
ПЕТРАРКА (PETRARCA) ФРАНЧЕСКО
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПАТРИСТИКА НІКЕЙСЬКА І ПІСЛЯНІКЕЙСЬКА“ на сторінці 1. Приємного читання.
