ЙОНАС (JONAS) ГАНС
(1903-1993) - нім.-амер. філософ" представник комунікативної філософії. Спектр його філософської думки охоплює широке коло проблем від практичної філософії до метафізичної етики. Філософи, що справили вплив на Й. — Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, Е. Шпрагнер, Е. Трьольч, Е. Мейєр, Р. Бультман. Осн. праці: "Між ніщо та вічністю. До вчення про Людину" (1963); "Принцип відповідальності: спроба побудови однієї етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина та етика. До практики принципу відповідальності" (1985); "Філософське дослідження та метафізичне припущення" (1992).
Центральна теза моральної філософії Й. - це теза про необхідність приборкання зазіхань людини щодо володіння та управління навколишнім середовищем (природою), аби ці її надмірні прагнення не були спрямовані в зворотному напрямку - проти неї самої, проти людської природної сутності.
Й. вбачає загрозу в сучасній техніці. Ця загроза не тільки фізична. Підкорення природи поширюється й на природу людини. Крім того, не можна не констатувати ціннісного релятивізму сьогодення. Всі ці фактори свідчать про передбачувану загрозу як фізичного знищення людини так і про можливість втрати людиною своєї сутності Отже, "Етика відповідальності" має бути написана з причини передбаченої загрози - її планетарних масштабів і наслідків для людей. Мають бути відкриті нові етичні принципи, на основі яких можна буде побудувати нову етичну теорію. Й. пропонує як метод відкриття того, що треба зберегти в людині — "евристику страху" перед передбачуваним спотворенням людини. Нова етика має спиратися на принципи благоговіння перед фізичним виживанням та збереженням цілісності людської сутності, а також виходити з метафізики.
Протиставляючи спрямування власних досліджень сучасній позитивістській аналітичній філософії, Й. акцентує увагу на необхідності переорієнтації старих питань про відношення між буттям і належністю, причиною і метою, природою і цінністю - в бік від суб'єктивізму до об'єктивної мети збереження людського єства. І саме цей обов'язок досягнення подібної мети є вербалізацією та виявленням відповідальності.
М. С. Кириченко
КАМЮ (CAMUS) АЛЬБЕР
(1913-1960) - один із найвизначніших представників франц. літературно-філософської традиції XX ст., якому, подібно до Ж.-П. Сартра, вдалось органічно поєднати у своїй творчості філософську й літературну діяльність. К. народився в передмісті містечка Мондові на півночі Алжиру. Опис свого життя в Алжирі К. подає в романі "Перша людина", який було розпочато в 1951, але так і не було закінчено за причини смерті автора в автомобільній катастрофі. Проте, навіть ті 144 сторінки, що були написані К. і видані тільки в 1994 його донькою Катрин Камю, мали широкий резонанс у публіки і являють собою яскравий образок неповторного літературно-художнього стилю К. Протягом 1932-35 К. студіював філософію в Алжирському ун-ті, підсумком чого стало написання роботи "Християнська метафізика і неоплатонізм". Однак захворювання на туберкульоз змусило його відмовитись від університетської кар'єри, наслідком чого став переїзд до Парижа в 1940. У 1942 виходять повість "Сторонній", п'єса "Калігула" та "Міф про Сізіфа. Есе про абсурд", які задумувались К. як триптих, що в трьох літературних формах відбивав основні положення його філософії абсурду. У 1943 з'являються перші два листи з циклу "Листи до німецького друга", в яких пролунали перші відчутні мотиви критики нігілізму та ідеї знецінення цінностей. Адже вже в першому листі К. чітко формулює неприпустимість застосування будь-яких засобів для досягнення навіть найбільш гуманістичних і патріотичних цілей. Так саме абсурдність існування у світі, як пише К., зовсім не означає відмову від таких універсальних цінностей як справедливість, щастя, людина, які не можна "мобілізувати" і поставити на служіння цінностям нації, держави чи навіть "світлого майбутнього". Разом з тим, у третьому листі К. вводить важливу і актуальну для сьогодення тему "Європи" не як суто територіальної одиниці, а насамперед як певної культурної єдності, спільності традиції, що породила специфічне ставлення до людини і запропонувала набір цінностей, долучення до яких суто і дозволяє зберігати дух "європейськості". У 1947 виходить роман "Чума". У цьому ж році дискусія навколо роману А. Кестлера "Темрява, що сліпить" спричинила розрив стосунків з М.Мерло-Понті, оскільки останній, застосовуючи поняття "прогресивного насильства", наголошував на необхідності насилля як засобу історичного розвитку і вдосконалення людини та суспільства. Саме в цей період у циклі статей під назвою "Ні жертви, ні кати" К. висуває тезу, що обов'язок письменника і філософа полягає не в тому аби знаходити аргументи на користь "прогресивних концентраційних таборів", а в тому, щоб називати речі їх власними іменами: насильство — насильством, а свободу - свободою. Згодом у 1951 виходить робота К. "Людина, що бунтує". Значною мірою на останні роки життя К., а також на його сприйняття в колах франц. інтелігенції вплинула полеміка з Ж.-П. Сартром, що розпочалась після виходу "Людини, що бунтує". У результаті цього К було звинувачено в дрібнобуржуазності світосприйняття. Таке негативне ставлення до К. проявилось у реакції багатьох літературознавців і критиків (Ж. Л оран, Р. Стефан) на вручення йому Нобелівської премії в 1957.
Одним з основних положень у філософії К. є поняття абсурду, докладний аналіз якого представлено в "Міфі про Сізіфа". Першою маніфестацію абсурду виступає "відчуття абсурду", яке може набути виразу в найрізноманітніших формах, починаючи від відсторонення від життя (як його чисте споглядання, на кшталт того як герой "Стороннього" Мерсо роздивляється через вікно все, що відбувається на вулиці) і закінчуючи самогубством. Це відчуття абсурду К. визначає як "розлад між людиною і світом". Спроби осмислення абсурду робили С. К'єркеґор, Л. Шестов, К. Ясперс. Однак суттєвим недоліком своїх попередників К. вважає, що так чи інакше всі вони відмовились від принципу "ясності думки" і зреклися мислення в силу того, що воно не здатне конституювати єдність світу, осягнути абсолют. Але саме кінцевість мислення та його обмеженість і конституюють його сутність. Тому, як доводить К., найвищою точкою філософії абсурду має стати не відмова від мислення, а прямо протилежна дія - ретельне і ясне дослідження "форм, які утворюються на границях мислення", чи там, де воно підступає до своєї межі. Недарма, одне з визначень абсурду, яке пропонує К, звучить наступним чином: "абсурд — це ясний розум, який усвідомлює свої межі". Результатом здійсненого К. аналізу стає формулювання тези про абсурд як форму зв'язку людини зі світом, що породжується ірраціональністю світу та всеохоплюючим бажанням ясності, що виходить із глибини людської душі. Тому неправомірно говорити ані про абсурдність світу, ані про абсурдність людини, оскільки абсурд є розколом, який народжується в зіткненні світа з людиною.
Таким чином, існування людини, на думку К, є постійним балансуванням на канаті, що натягнутий між зреченням розуму і відмовою від нього на користь трансцендентного (наданого в будь-якій формі), та суцільним зануренням у життя (буденність) і слідуванням долі без всякої рефлексії над тим, що, як і чому відбувається. Як приклад людей, що являють собою вдалі зразки "балансування" на канаті абсурду, можуть виступити герої роману "Чума" (Ріє, Тарру, Рамбер), які діють без надії на майбутнє, виходячи з єдиної цінності людського життя, що стає актуальною саме завдяки абсурдним діям (таким, що спираються тільки на самих себе, виходять виключно із самих себе, і тим самим не є продиктованими будь-яким трансцендентним примусом) окремих людей. Іншим пропонованим К. образом є Сізіф, який є приреченим на певний тип існування (в цьому плані розум в екзистенціальній інтерпретації К. є одночасно даром і прокляттям), але який, разом з тим, не полишає спроб досягти вершини. Тому, як каже К., для того, щоб наповнити життя людини сенсом достатньо самого процесу боротьби за вершину, навіть у тому випадку, коли та знає, що досягти її неможливо.
Тісно пов'язаним із поняттям абсурду, як воно постає в К., є поняття бунту (специфіці розуміння бунту в К. Ж. Батай присвятив роботу "Час бунту", яка виступила його реакцією на появу "Людини, що бунтує"). На відміну від нігілізму метою бунту є перетворення. Але проблема бунту, як будь-якої пішої дії, полягає в тому, що він повинен знайти основу в самому собі, оскільки все те, на що він спирається сьогодні, може виявитися хибним чи злим завтра. Такою основою є певна цінність, адже, за К., будь-який бунт мовчазно передбачає ті чи інші цінності. Але ця цінність не повинна носити сакральний характер чи відноситись до системи традиційних абсолютних цінностей, оскільки тоді вона бути зовнішня по відношенню до абсурду і бунту. Всього К. пропонує три такі цінності: свобода (як усвідомлення стану абсурду), співчуття (як усвідомлення рівності в абсурдності існування з іншими людьми), любов (як намагання ствердження двох перших цінностей шляхом власного існування). Таким чином, поняття бунту К не є тотожним нігілістичному запереченню. Бунт, про який пише К, є позитивним і фактично виступає основою розвитку нового гуманізму (не такого, яким його бачили М. Гайдеґґер та Ж.-П. Сартр), де домінують цінності істини, свободи, краси і співчуття.
Д. Є. Прокопов
КАРНАП РУДОЛЬФ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЙОНАС (JONAS) ГАНС“ на сторінці 1. Приємного читання.
