ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ
(1767-1835) - філософ, державний діяч, дипломат, відомий своїм працями в галузі мовознавства, культурології, історії. Навчався в ун-тах Франкфурта-на-Одері і Ґеттінґена. Перебував у дружніх стосунках з Ґете та Шиллером. Виступив одним з ідеологів реформування системи освіти в Пруссії, а в 1809 з його ініціативи було засновано Берлінський ун-т. Знаходився під впливом філософії Канта, разом з Шляйєрмахером та Шлеґелем розвивав основи герменевтики. До основних робіт Г. відносяться: "Про межі державної діяльності" (1792), "Про відмінність статей та її вплив на органічну природу" (1794), "Про мислення і мову" (1795), "Естетичні досліди" (1798), "Про вивчення мов" (1801-02), "Роздуми про всесвітню історію" (1814), "Про задачу історика" (1821), "Характер мови та характер народу" (1822), "Про відмінність у побудові людських мов і її вплив на духовний розвиток людства" (1830-35).
У своїх поглядах на історичний процес Г. доводив, що система історії не може обмежуватись виключно інтелектуальною історією людства, а повинна включати в себе ще й природно-історичний аспект людського існування. Всього, за Г., існують три базові помилки, які даються в знаки при спробах побудувати систему всесвітньої історії: а) вся увага приділяється виключно розвиткові культури та цивілізації; б) люди розглядаються здебільшого як розумні істоти, а не як продукти природи; в) завершенням історії вважається форма абстрактної загальної досконалості, а не розвиток потенційних можливостей індивідуальних форм. Основною рушійною силою історії Г. вважав не окремих особистостей, а народ як ціле.
Важливість вивчення мови Г. пояснює тим, що в ній фіксується спосіб бачення людиною світу. У зв'язку з чим він вводить поняття "мовне світобачення" (sprachliche Weltansicht), тобто завдяки аналізу мови стає можливим дослідити процес перетворення світу в думки, описати механізми та специфіку взаємодії ідеального і натурального, а сама мова постає як постійно триваюча робота людського духу. При цьому зовнішнє розмаїття мов і мовних значень поєднується Г. з ідеєю "внутрішньої форми мови" (innere Sprachform), яка пов'язана з внутрішньою потребою людини в цілісному осмисленні навколишнього світу. У своїй естетичній теорії Г. бере за основу кантівське поняття "продуктивної сили уявлення". Тому як здатність мистецтво постає для нього як закономірне вміння наділяти продуктивністю силу уявлення. Що ж до сутності мистецької діяльності, то вона розглядається Г. як редукція природи як дійсності (з цим пов'язане негативне ставлення Г. до тлумачення мистецтва як копіювання природи) і відтворення її як продукту сили уявлення. У своїй класифікації мистецтв Г. виділяє два основні види: мистецтво форми та мистецтво маси (архітектура). Мистецтво форми, у свою чергу, можливе як мистецтво настрою (музика, декоративне мистецтво, танець) та мистецтво зображення (поезія, театр, живопис, скульптура).
На думку Г. Шпета постать Г. має бути поставлена в один ряд з іменами Ґете, Фіхте, Шеллінґа, братів Шлегелъ, Шляйєрмахера, Геґеля. Про внесок Г. у розвиток філософії і зокрема - філософської антропології пише Е.Кассірер. Послідовниками Г. у галузі дослідження мови себе вважали А.Потт, Г. Штейнталь, К. Фосслер, О. Потебня,
ҐЕТЕ (GOETHE) ЙОГАН ВОЛЬФҐАНҐ ФОН
(1749-1832) - видатний нім. мислитель, поет і природознавець. Основні праці філософського спрямування: "Вчення про колір", "Максими і рефлексії", "Досвід як посередник між суб'єктом і об'єктом" (1792), "Віддзеркалення, що повторюються" (1823). Для Ґ. характерне прагнення універсалізму знання (коло його наукових інтересів: оптика і теорія кольору, геологія і мінералогія, остеологія і анатомія, зоологія і ботаніка) та світобачення. Світ - безперервний метаморфоз форм, які органічно розвиваються на всіх рівнях буття (для означення чого він вводить поняття "морфологія"). Єдність у русі живих форм втілюється в "прафеномені" (наприклад: корінь, стеблина, листя, квітка рослини, як і взагалі усі види рослин, - метаморфози однієї живої форми). У всьому бутті панує полярність (протиріччя). Теорію пізнання Ґ. заснована на безпосередньому досвіді, спостереженні, яким надано філософського значення. У центрі розробленої діалектики пізнання - інтуїція пластичної цільності явища, а не абстрактне і дискурсивне знання: дослідник наприкінці свого пізнання повинен повернутися до споглядання об'єкта в його завершеній ясності. Таке бачення перетворює явище в ідею-ейдос, у. феномен (як явище і наочне буття сутності) або прафеномен (як явище сутності цілого класу явищ - певний тип). При цьому поняття прафеномена коливається між припущенням цілком реального здійснення ідеї в конкретному вигляді речі (наприклад, "прарослина") і схеми-моделі цілого класу явищ. Найвище, як писав Ґ., це розуміти, що все фактичне вже є теорією. Природа і людське пізнання знаходяться в глибокій відповідності видимого і того, хто бачить, світла (сонця) і ока, так, що бачення-пізнання природи людиною є разом із тим самопізнання природи через людину. Стверджуючи, з одного боку, повне співпадіння, тотожність внутрішнього і зовнішнього, видимого і невидимого, сутності і явища, Ґ., з другого боку, переживає природу як потаємність: у природі знаходиться певна протиспрямованість приховування та виявлення ("одкровенная тайна"). Відповідно, "не все те, що заслуговує пізнання — пізнаване", однак "людина повинна уперто відстоювати віру, що неосяжне є осяжним". Істинне схоплюється людиною лише у відблисках, у відображеннях, які пронизують увесь світ природи і моральності. Ґ. підхоплює тут мотив дзеркала з філософії Ляйбніца. Символ для Ґ. і є те, в чому здійснюється відбивання "одкровенної таємниці природи", життєво-миттєве одкровення неосяжного; у символі "ідея діяльна і недосяжна", "висловлена і невисловлена". У всій творчості Ґ. панує небувалий пафос діяння, дії, вчинку; істинним є "продуктивне", дієве, те, що залишає практичний слід. Практична діяльність - це позитивний початок, але водночас і джерело зла у світі, яке знищує міцні основи створеного. У практичній дії Ґ. помічає полярність, трагізм, і, навпаки, зло розуміється ним у теодицеї як те, що сприяє благим цілям. Центральні поняття естетики Ґ. — це поняття "символу" як матеріально-духовної єдності загального та особливого, як наочного пластичного образу, який означає сам себе; і поняття "стилю" як середини між крайнощами в переданні життєвого матеріалу. Відкритий Ґ. принцип типологізації використовується як важливий принцип гуманітарного пізнання, насамперед, у мистецтвознавстві - для типізації творів мистецтва.
В. В. Приходько
"ЗАМКНЕНА ТОРГОВА ДЕРЖАВА"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
