НЕОРАЦІОНАЛІЗМ
напрямок в європейській філософії XX ст., що пропагує цінності "нового наукового духу", - нову епістемологію і методологію пізнання. Свою позицію Н. протиставляє позитивістській лінії пріоритетності досвідного знання перед теоретичним ("факту перед теорією"). У цьому плані Н. близький попперівському "критичному раціоналізму" та амер. "історичній школі філософії науки" (Кун, Лакатос, Фейєрабенд), що виростали з "надр" самого позитивізму (іноді їх так і називають — постпозитивізмом). Джерела Н. - у філософії Брюнсвіка, Мейєрсона, Лаланда (1920-і рр.). Зберігаючи вихідний принцип раціоналізму (домінантність раціонального, теоретичного знання), Н. вказує на постійне збереження в пізнанні "залишку", що "не вкладається" у вимоги раціональності (тобто, по суті твердить про неможливість повної раціоналізації пізнання), на проблематичність раціонального пізнання. Інакше кажучи, Н. виходить із співставлення організованого ("готового") знання певного періоду і динамізму, його (знання) постійної мінливості і уточнення, що призводить до необхідності постійного переосмислення знання з настанням нових і нових історичних періодів. Н. тим самим акцентує увагу на тому, що пізнавальні категорії, які презентують нам світ, є не початком, а результатом рефлексії пізнаючого світ розуму. Провідними представниками Н. (до речі, вони практично не користувалися цим терміном, останній використовується переважно "зовнішніми" дослідниками цього напрямку) були Г. Башляр (осн. праці -"Дослідження наближеного знання", 1927; "Новий науковий дух", 1934; "Філософія ні", 1940 та ін.), Ф. Ґонсет, Ж. Піаже та ін. Організаційно течія Н. конституювалася в "Союз раціоналістів", репрезентований відомими природодослідниками П. Ланжевеном, Ф.Жоліо-Кюрі та ін., у 1947 створюється міжнародний часопис "Діалектика" (під. ред. Ф. Ґонсета), в 1955 виникає міжнародний центр генетичної епістемології під керівництвом Піаже. Башляр засновує Ін-т історії науки і техніки при Сорбонні, який після його смерті очолює його учень Ж. Кейнгійєм. У життя вступає "друге покоління" представників Н. - Ж.-Л. Детуш, П. Февріс та ін. В Ін-ті працюють М. Серр, К. Лімож, Д. Лікур. Н. стає філософським джерелом структуралізму, саме звідси виходить один із найвідоміших представників останнього М. Фуко (тут народилася його ідея "археології знання", звідси ж виростає і структуралізм Н. Мулуда). Великий вплив справив Н. на формування ідей Л. Альтюссера. У цьому напрямі виявляється опозиційність Н. не тільки стосовно позитивізму, але й екзистенційної філософії. Згідно з Н., отримуване знання "втілюється" в особливу "технічну реальність", принципово відміну від природної (безпосередньої). Така "раціоналізована реальність" ("сюрреалістична реальність") і формує об'єкти нашого пізнання, що належать "реальності другого ступеню", відмінній від "повсякденної" (безпосередньої). Тому об'єкт не є залежним від суб'єкта, останній діє на об'єкти, детермінує їх. Отже, наука є не просто пізнанням, але й постійним конструюванням світу (технореальності). Звідси - ізоморфізм наукового знання і реальності, - перше є "мапою" (Ґонсет) другої; і їхня відповідність зростає в міру зростання маси знання.
І. В. Бичко
НЕОРЕАЛІЗМ
Один із філософських напрямків XX ст., що спирається на реалістичну позицію Брентано і Майнонґа про незалежність існування предметів сприйняття і усвідомлення від самих цих актів. Вчення Н. коріниться в змісті статті англ. філософа Дж.Е.Мура "Заперечення ідеалізму", опублікованої в часопису "Mind" (1903), згідно з яким існування відчуттю є не менш реальним, ніж існування самих матеріальних предметів, - і перше, і друге є "фактами", і тому з рівною вірогідністю репрезентуються у свідомості. Істинне судження відповідає фактам, хибне ж тим і відрізняється, що не відповідає фактам, тобто - таких фактів просто не існує. У 1910 група амер. філософії) - Р. Б. Перрі, У. М. Монтеґю, Е. В. Холт, У. Т. Марвін, Е. Г. Сполдінґ та У. Б. Пітків опублікували "Програму і першу платформу шести реалістів", яку потім конкретизували в колективній монографії "Новий реалізм" (1912). Так постає філософія Н., в основі якої лежить ідея т.зв. "презентативного реалізму", згідно з якою відчуття ("ідеї") не опосередковують пізнавальне "схоплювання" об'єкта суб'єктом, але є самим цим "схоплюванням" безпосередньо. У такому тлумаченні пізнання вони вбачали подолання ідеалізму (беркліанства) і відновлення істинності "реалістичності традиції у філософії". Різновиди подібного "новітнього" реалізму зустрічаємо в 1-й пол. XX ст. в теоріях "емерджентної еволюції" (К. Л. Морґан, С. Александер та ін.) та "філософії процес}'"
A. Н. Вайтхеда в Англії, "холізму" у ПАР, "Асоціації реалістичної філософії" (автори колективної монографії "Повернення до розуму", виданої в 1963 в Чикаго) у США та ін. Опонентами Н. виступили в 20—30-ірр. представники т.зв. "критичного реалізму"в США.
І. В. Бичко
НЕОТОМІЗМ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НЕОРАЦІОНАЛІЗМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
