"НАУКА ЛОГІКИ"
("Wissenschaft der Logik", 1812-16) - одна з ключових для розуміння Геґелевої філософії праць, яка складається з трьох книг ("Вчення про буття", "Вчення про сутність", "Вчення про поняття"), які виходили з 1812 по 1816. Зміст логіки складають чисті думки, або дух, що мислить свою сутність. Отже, в "Н. л." досліджуються чисті сутності, вивільнені від будь-якої чуттєвої конкретики, від будь-якого зв'язку з зовнішнім світом. Як каже сам Геґель, в логіці ідея рухається в абстрактній стихії мислення. У перших двох книгах він досліджує визначення абсолютної ідеї, яка ще не досягла ступеня суб'єктивності - звідси і назва "об'єктивна логіка".
Логіка, як і філософія взагалі, повинна починати з розгляду найбіднішого за своїм змістом визначення, з найбіднішої абстракції. Спочатку предмет думки просто є, і все, що ми знаємо про нього, полягає в тому, що він існує. Тому початком руху логічних категорій повинна стати категорія чистого буття. Його не можна ні відчувати, ні споглядати, ні уявляти собі, тому що воно позбавлене будь-якої щойності і є чистою думкою, позбавленою будь-яких визначень. Тому таке буття дорівнює ніщо, оскільки ніщо є такою самою відсутністю визначень. Але ця тотожність тлумачиться Геґелем діалектично: буття і ніщо є тотожною різницею, що передбачає наявність постійного переходу від чистого буття до ницо і навпаки. Так виникає третій елемент — становлення, яке, за словами Геґеля, є істиною буття та ніщо. У становленні чисте буття та чисте ніщо вже є знятими (одночасно збереженими та запереченими). Становлення, як істинний результат, є не лише однобічною та абстрактною єдністю буття та ницо, але Й певною збентеженістю всередині самого себе. Це єдність, яка постійно протиставляється самій собі завдяки невпинному розрізненню буття та ніщо. Таким чином, на відмиту від буття і ницо, становлення вже не є чистою абстракцією, а несе на собі відбиток формальної конкретності. Проте разом із конкретністю воно набуває певної телеологічності - мети, до якої воно прагне. Цією метою є спокій чи усталене буття, яке Геґель окреслює поняттям наявного буття. На відміну від чистого буття, воно виступає як буття з певною визначеністю. Цією визначеністю є якість. Дещо є тим, чим воно є, лише завдяки своїй якості і, втрачаючи її, воно перестає бути
тим, чим воно є. Тож наявне буття є визначеним буттям, а оскільки в основі будь-якої визначеності лежить заперечення, то двома діалектичними моментами наявного буття є реальність та заперечення.
Будь-яке наявне буття відрізняється від іншого наявного буття. Отже, ми маємо справу не з одним наявним буттям, а з численною кількістю його типів, кожен з яких містить у собі свою, властиву саме йому якість. Цю внутрішню самовизначенність наявного буття Геґель визначає терміном "в-собі-буття". Будь-яке наявне буття, як таке, що відрізняється від інших, є дещо. З нього обов'язково випливає інше, оскільки іншим відносно дещо буде виступати відмінне від нього визначене буття. У кожному наявному бутті містяться два важливих елементи: "буття-в-собі" та "буття-для-іншого", оскільки будь-яке дещо викриває свою якісну характеристику лише по відношенню до чогось іншого. Наступною категорією якості є "для-себе-буття". Дещо приходить до самого себе, досягає своєї мети та кінця, і таким чином стає закінченим. Закінчене наявне буття визначається вже не іншим, а собою і в собі; воно існує не для іншого, а для себе. Саме це відношення до себе, яке опосередковується негативним відношенням до іншого, є "для-себе-буттям". Від цього поняття Геґель переходить до категорії кількості, яка є також певною визначеністю, але такою, яка стала байдужою до свого буття. Кількість може змінюватись, а буття залишатиметься таким самим.
Формою співвідношення якості та кількості є міра. Вона є завершальною категорією гегелівського вчення про буття (її можна визначити як істину кількості та якості). Міра, як пише Геґель, є якісною кількістю, формою єдності кількості та якості. Ці дві категорії є моментом єдиного цілого - міри, що являє собою завершене буття. Все наявно існуюче має свою міру. Оскільки кількість та якість взаємопов'язані, то кількісні зміни призводять до змін якісних. У вигляді знятих моментів міри якість та кількість ще зберігають свою природу, тому в певних межах кількість може змінюватись, не торкаючись при цьому якості. Однак міра кладе якісну межу збільшенню та зменшенню кількості. Звідси випливає визначення, яке надає Геґель: міра - це відношення якісно визначених кількостей. У третій главі третього розділу "Вчення про буття", яка має назву "Становлення сутності", Геґель демонструє, яким чином міра переходить у сутність. Він вводить поняття "субстрат зміни". Якість, кількість та міра, за Геґелем, не є чимось самостійним, а є лише станами певного субстрату. Ряди відношень міри повинні мислитися як такі стани, в яких є дещо стале, себто субстрат як їх носій. Цим субстратом, що лежить в основі всіх змін, є сутність, яка на початку лише просвічує крізь розмаїття змін, яке Геґель визначає як видимість.
На цьому закінчується "Вчення про буття" і розпочинається "Вчення про сутність", яке, у свою чергу, складається з трьох розділів: "Сутність як рефлексія в самій собі", "Явище" та "Дійсність". Саму сутність Геґель визначає як істину буття. Саме буття, заглиблюючись в себе, перетворюється на сутність. У результаті перша визначеність абсолютного (нею було буття) змінюється другою формою визначеності, якою є сутність. Подібний рух пояснюється тим, що пізнання не може обмежитись ані розмаїттям наявного буття, ані дослідженням чистого буття як такого. Отже, сутність постає як виокремлення чистого буття, яке дається взнаки через наявне буття. Основною проблемою "Вчення про сутність" є питання взаємозв'язку категорій сутності, чи їх взаємна рефлексія. Оскільки саме буття в категорії сутності виступає вже як знятий момент, то на рівні сутності воно перетворюється на видимість, чи, як пише сам Геґель, воно стає видимістю сутності, яка породжує внутрішнє випромінювання сутності, що може бути окреслено поняттям рефлексії. Тобто, рефлексія є видимістю сутності всередині неї самої. Проте, сутність є не просто самототожною формою. Вона повинна являти себе шляхом вдосконалення видимості. Під час цього процесу сутність набуває визначеності спочатку у формі існування, як явище (його Геґель визначає як те, чим є річ сама по собі, чи її істина) і як дійсність (останню Геґель тлумачить як єдність сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього). Зазначений рух може бути представлено наступним чином. Сутність як рефлексія визначає себе. Це визначення є запереченням у собі, тобто воно набуває буття лише як заперечення самого себе. Геґель виділяє три форми рефлексії: рефлексія, що покладає; зовнішня рефлексія та рефлексія, що визначає (як єдність першої та другої рефлексії). У результаті з'являються рефлективні визначення чи визначені сутності, оскільки в рефлексії, що визначає сутність, стає визначеною сутністю (Wesenheit). Як визначена, сутність розкриває себе в трьох моментах: як тотожність, як різниця (вона проявляється як різність та протилежність) та як суперечність. Але, оскільки предметом рефлексії стає і сам процес визначення, то подібна сутність як рефлексія процесу визначення стає основою, що трансформується в існування та явище. Сутність є не просто буттям, вона є сутнісним буттям, чи таким, що виходить з негативності та сфери лише внутрішнього. Таким чином, сутність являє себе. Визначена сутність є існуванням чи річчю, якій протистоїть рефлектований у себе сущий у собі світ. Оскільки ж буття, що являється, та сутнісне буття є співвіднесеними одне з одним, то на основі цього виникає відношення. Повне відношення та взаємне проникнення рефлексії в інобуття і рефлексії в себе є дійсністю. Таким чином, у "Вченні про сутність" Геґель розглядає сутність у трьох основних формах: сутність як відбиток у собі самій, як явище та як дійсність. Як така сутність знаходиться між буттям та поняттям, а отже її рух є переходом із буття до поняття. Загальне визначення сутності полягає в тому, що вона виходить з буття і тим самим є першим його запереченням. У своєму русі сутність покладає в собі самій заперечення, завдяки чому вона здобуває своє наявне буття, рівне її в-собі-буттю, що стає основою її перетворення на поняття. Адже поняття, на думку Геґеля, є абсолютним, наскільки воно є таким у своєму наявному бутті.
Завершальною частиною "Н. л." є "Вчення про поняття". По відношенню до буття і сутності поняття виступає їх істиною. Поняття, за Гегелем, постає як єдність буття і сутності. Однак, оскільки сутність є запереченням буття, то поняття перетворюється на заперечення цього заперечення. Отже, поняття є відновленням буття, яке розкривається як нескінчене опосередкування та негативність всередині самого себе. Разом з тим, виступаючи чимось третім по відношенню до буття і сутності, поняття перетворює їх на моменти свого становлення, і є їх основою як тотожність, в яку вони занурені. Таким чином, буття і сутність, безумовно, містяться в понятті, але містяться не як буття і сутність, оскільки це своє визначення вони мають лише доки вони не повернулися до своєї єдності (до поняття). Це дало Гегелю підстави визначити об'єктивну логіку (її предметом є буття і сутність) як "генетичну експозицію поняття", а сам генезис поняття - як діалектичний рух субстанції через причинність і взаємодію. Саме в понятті, для Геґеля, відкривається царина свободи.
У вченні про поняття Геґель не експлікує ні його перетворення на дещо інше (як це було у випадку буття), ні його віддзеркалення в чомусь іншому (як це було у випадку сутності). Тобто, розвиток поняття є саморозвитком, який відбувається у формі трьох етапів: суб'єктивність, об'єктивність та ідея.
НОВАЛІС ФРІДРІХ ФОН ГАРДЕНБЕРҐ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"НАУКА ЛОГІКИ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
