РЕНАН (RENAN) ЖОЗЕФ ЕРНЕСТ
(1823-1892) - франц. філософ, семітолог, історик релігії, письменник; дотримувався позитивістської орієнтації у філософії. Навчався в Колеж Треґ'є; працював учителем, вивчав семітські мови. У 1852 захистив дисертацію, присвячену філософським поглядам Аверроеса та інших арабомовних інтерпретаторів Арістотеля ("Аверроес і аверроїзм". У 1860-61 брав участь в археологічних розкопках у Сирії, у 1864-65 здійснив подорож на Близький Схід. Р. був проф. Колеж де Франс, членом Французької академії, обирався президентом Азійського тов-ва. Осн. праця -"Історія походження християнства", являє собою серію книжок, присвячених історії раннього християнства (1863-83). До неї входять: "Життя Ісуса", "Апостоли", "Святий Павло", "Антихрист", "Євангелія", "Християнська церква", "Марк Аврелій і кінець античного світу" та "Покажчик". Також потрібно згадати: "Нариси з історії релігії" (1857), "Філософські діалоги і фрагменти" (1876), "Історія народу Ізраїлю" (т. 1-5, 1887-93) та ін. Р. справив значний вплив на інтелектуальний світ не лише Франції, а й Європи загалом 2-ї пал. XIX ст. Він досліджував семітську філологію, араб, філософію, проблеми походження ісламу. Р. був відомим фахівцем у галузі біблеїстики, зробив значний внесок у вивчення історії Ізраїлю, історії раннього християнства. Найпомітніша праця Р. - "Життя Ісуса", яка мала, з одного боку, найбільший успіх серед широкого загалу читачів різних країн і неодноразово перевидавалась, а з іншого — викликала різкий протест богословів і критичні зауваги учених-істориків. Справа полягала в жанрі книжки: Р. створив не наукове дослідження, а художнє відтворення ("реконструкцію") життя Ісуса Христа, керуючись при цьому оповідями чотирьох Євангелій. Р. зобразив Ісуса Христа не як Бога, а як видатну Особистість, морального Героя, здатного впливати на долю інших людей, вказувати їм шлях у майбутнє. Звичайно, праця Р. не позбавлена недоліків суб'єктивізму, але головне полягає в тому, що він визнає історичне існування Ісуса Христа, а не розглядає Його як результат міфотворчості або навіть фальсифікації.
РІВНОВАГА І РОЗПАД
Ключові поняття теорії розвитку Г. Спенсера. Перше визначає напрям еволюційного процесу: "Еволюція кожного агрегату має продовжуватися до тих пір, поки не встановиться рухома рівновага; оскільки наявний у агрегаті надлишок сили, що діє у відомому напрямі, має врешті-решт витратитись на подолання опорів змінам у цьому напрямі, після чого залишаються лише ті рухи, які урівноважують один одного і утворюють таким чином рухому рівновагу". Друге визначає регресивну тенденцію еволюційного процесу: "Після того, як агрегат досяг рівноваги, і його зміни закінчилися, він залишається відкритим впливу всього навколишнього, завдяки чому рух, який він має, може зрости; чи це трапиться раптово, чи поступово, але трапиться обов'язково так, що його частини отримають надлишок руху, чим і буде викликана дезінтеграція". Перетворення, що здійснює еволюція, є протилежними процесами, які пов'язані з розпадом.
РІККЕРТ (RICKERT) ГЕНРІХ
(1863-1936) - нім. філософ, найталановитіший учень В. Віндельбанда, провідний представник Баденської школи неокантіанства. Викладав філософію в Страсбурзькому (1888-91), Фрайбурзькому (1891-1915), а з 1916, замість В. Віндельбанда - в Гайдельберзькому ун-тах.
Осн. твори: "Учення про дефініцію" (1888), "Суперечка Фіхте про атеїзм і філософія Канта" (1899), "Науки про культуру і науки про природу" (1899), "Предмет пізнання. Вступ до трансцендентальної філософії" (1892), "Межі природничо-наукового утворення понять. Логічний вступ до історичних наук" (1896-1902), "Психофізична причинність і психофізичний паралелізм" (1900), "Про завдання логіки історії" (1902), "Філософія на початку двадцятого століття" (1905, 2-е вид. 1907 - під назвою "Філософія історії" у збірнику, присвяченому 80-річному ювілею відомого нім. історика філософії Куно Фішера), "Два шляхи теорії пізнання. Трансцендентальна психологія і трансцендентальна логіка" (1909), "Цінності життя і цінності культури" (1910), "Про поняття філософії" (1910), "Одне, єдність і одиниця" (1911), "Про систему цінностей" (1914), "Філософія життя" (1920), "Система філософії" (ч. 1,1921), "Логіка предиката і проблема онтології" (1930), "Основні проблеми філософії" (1934) та ін.
Філософські погляди Р. розвивались від кантівського критицизму, але сприйнятого через призму філософії Й. Ґ. Фіхте - тому його вчення відоме ще як неофіхтеанство, - у напрямі критичної онтології та філософської антропології. Погляди Р. постійно змінювались, уточнювались, удосконалювались під впливом інших філософських учень, передусім феноменології, філософії життя, філософії існування ("екзистенціалізму"). Так, працю "Предмет пізнання", починаючи з третього вид. (1915), було настільки перероблено, що вона перетворилась фактично на нову книжку. Тут простежується вплив поглядів П.Наторпа, Е. Ласка, А.Майнонґа й, особливо, Е. Гуссерля. Те ж саме стосується "Меж природничо-наукового утворення понять", "Наук про культуру і наук про природу" тощо.
Р. розпочинає побудову своєї філософської системи з постановки і розв'язання проблем теорії пізнання, мета якої полягає в тому, щоб виявити можливість існування трансцендентних цінностей в іманентному світі, а також показати можливість переходу від нього до світу трансцендентного. Ідеться про те, звідки пізнання бере свою об'єктивність, або, що являє собою незалежний від суб'єкта предмет пізнання. Але пошуки трансцендентного об'єкта не дали Р. задовільної відповіді на поставлені питання, оскільки він не дошукався вирішення таємниці сполучення іманентної дійсності з трансцендентною цінністю - адже предметом пізнання є тільки належність (Sollen, рос. "долженствование"), яке визнається в судженні.
Р. розвиває та конкретизує запропоноване В. Віндельбандом розмежування на номотетичні та ідіографічні (за термінологією Р. - генералізуючі та індивідуалізуючі) методи дослідження, з урахуванням особливостей природознавства і суспільствознавства. Він доводив, що їх відмінність зумовлена, насамперед, специфікою відбору і впорядкування емпіричного матеріалу. Якщо природничі науки виявляють причинні зв'язки, узагальнюють і формулюють закони як апріорні схеми людського розсудку, то історичні науки, навпаки, спрямовані на осягнення своєрідного, неповторного, індивідуального в суспільному житті та житті окремої людини, яка розглядається не в значенні абстрактної схеми, а як наближення до реальної індивідуальності. Не погоджуючись з позитивістськими (О.Конт, Д.С.Мілль, Г. Спенсер та ін.) прагненнями механічно перенести методи природничих наук на сферу історичних досліджень, Р. намагався уникнути й різкого протиставлення цих типів наук: адже серед гуманітарних дисциплін є такі, які використовують методи генералізації (лінгвістика, психологія, соціальна статистика, соціологія та ін.); а серед природознавчих є такі, які вивчають одиничні утворення, їх виникнення і розвиток (геологія, географія та ін.). Але, за Р., це лише відхилення від панівної тенденції.
Продовжуючи і розвиваючи вчення В. Віндельбанда про філософію як нормативно-критичну науку про загальнозначущі цінності, Р. розмежовує філософію і спеціальні науки. Якщо метою останніх є пізнання лише окремих частин дійсності, то для філософії, яка являє собою систему, що ґрунтується на аналізі стосунків між дійсністю і цінностями, які становлять "світову проблему", необхідно виявити і осягнути її ціле, тобто те, де дійсність сполучається із цінністю, те, що неминуче вислизає від ведення спеціальних наук. Тому ключовим завданням філософії стає розбудова "чистої теорії цінностей", що передбачає розмежування видів цінностей, виявлення їх специфіки і взаємовідносин між собою. Усі ці проблеми, за Р., стосуються головним чином культури та історії і врешті-решт мають передувати розв'язанню "світової проблеми". Проте філософія не розчиняється в історії і не вичерпується виключно "чистою теорією цінностей". Остання проблема філософії — це все ж таки проблема єдності дійсності та цінностей. Тому філософія має встановити зв'язок між трьома "царствами" ("сферами"): а) дійсності, що розуміється як цілісне утворення; б) трансцендентних, об'єктивно-значущих, самостійних цінностей, що перебувають за межами суб'єкта і об'єкта; в) іманентного смислу, що об'єднує два попередніх "царства" - дійсності та цінностей. Цінність завжди виявляється лише як об'єктивний смисл, пов'язаний із реальним психічним актом — судженням, з яким вона не збігається на відміну від оцінки, у якій спостерігається смисл і яка є реальним психічним актом. Смисл вказує на цінність, і саме вона надає іманентний смисл акту оцінки. Без "царства" цінностей не було б і "царства" смислу. Трьом "царствам" відповідають три способи пізнання: пояснення, розуміння і витлумачення.
Р. витворив систему цінностей, вирізнивши дві великі сфери та шість дрібних різновидів. Уся сукупність цінностей поділяється на дві форми: самоцінності (власне цінності) - народ, держава, сім'я, право тощо; і цінності, підпорядковані залежно від їх функціонального значення - господарство, техніка та ін. Детальна систематизація цінностей ґрунтується на виокремленні зв'язаних із буттям шести сфер - логіки, естетики, містики, етики, еротики, релігії, яким відповідають різновиди цінностей — істина, краса, надособиста святість, моральність, щастя, особиста святість. Кожній із цих сфер цінностей відповідають: певне благо - наука, мистецтво, всеєдине, вільне співтовариство, світ любові, світ Божественного; певне ставлення до суб'єкта - судження, інтуїція, обожнення, вільна діяльність, симпатія, благочестя; певний світогляд — інтелектуалізм, естетизм, містицизм, моралізм, евдемонізм, теїзм або політеїзм.
У працях пізнього періоду під впливом ідей М.Гайдеґґера і Я. Гартмана Р. обґрунтовує нову онтологію. Світ як ціле є сукупність чотирьох взаємопов'язаних і взаємодоповнюваних сфер буття. Перша — фізичного і психічного буття — просторово-часовий світ, світ, що чуттєво сприймається; друга - інтелігібельного буття - світ цінностей і смислових утворень, завдячуючи яким можливе пізнання попередньої сфери. Цим двом сферам "об'єктивного" буття протистоїть третя — світ суб'єктивності, що не об'єктивує, у вільних актах якої сполучаються суще і цінність. Ці три сфери "посейбічного" буття доповнюються та об'єднуються четвертою, що осягається лише релігійною вірою, - сферою "потойбічного" буття, у якій суще і цінність збігаються.
Нарешті, Р. розгортає нову систему філософії, у якій вирізняє методологію як теоретико-пізнавальну пропедевтику, онтологію як учення про види буття світового цілого антропологію, де розглядаються зв'язки між формальним ученням про смисл та конкретні смислові утворення людської культури.
"СВІТ ЯК ВОЛЯ І УЯВЛЕННЯ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РЕНАН (RENAN) ЖОЗЕФ ЕРНЕСТ“ на сторінці 1. Приємного читання.
