ГЕЛЬДЕРЛІН (HÖLDERLIN) ЙОГАНН ХРИСТИЯН ФРІДРІХ
(1770— 1843) - поет-романтик і філософ. Отримав освіту в Тюбенгенському ун-ті, де він навчався разом з Ф. В. Й. Шеллінґом та Ґ. В. Ф. Геґелем. Свої основні погляди з філософії та естетики Г. виклав у романі "Гіперіон або Відлюдник у Греції" (1794) та в драмі "Емпедокл" (1799-1800). На думку М. Гайдеґґера, глибоким філософським змістом проникнута вся його поезія.
Найбільший вплив на формування філософського світогляду Г. мали такі мислителі як Б. Спіноза, Ґ. В. Ляйбніц, Ф. Шіллер, що зрештою й обумовило пантеїстично-синкретичний характер його філософування. В. Дильтей пише про філософію Г. як про "художній пантеїзм", а Р. Гайм називає її "естетико-містичним пантеїзмом". Одним з основних положень філософії Г. є теза про обмеженість можливостей розсудкового пізнання, що не забезпечує цілісного сприйняття дійсності, яка завжди несе в собі як елементи логічної впорядкованості, так і хаосу, суперечності та неправильності. Тому адекватним способом пізнання світу, в основі якого лежить божественна любов як всепроникаюча та животворяща сила, має бути не розсудок, а споглядання та поетичне натхнення, які здатні побачити у всіх явищах (речах) прояви вихідної божественної краси й гармонії. З цим положенням пов'язана і специфіка розуміння Г. природи, яка постає для нього як жива єдність протилежностей, що може бути осягнута лише через злиття людини і природи в акті її споглядання. Природа, позаяк вона є породженням божественної любові, стає джерелом прекрасного. А тому споглядання природи є одночасно сприйняттям прекрасного (естетичний момент), любов'ю до Бога (релігійний момент) та пізнанням її божественної сутності (філософський момент). Так Г. з'єднує воєдино поезію, релігію та філософію. Однак подібний процес осягнення природи, за Г., не може бути витлумачений у термінах її розчинення в дусі людини чи в суб'єктивному Я, як це сталось у філософії Й. Ґ. Фіхте, оскільки, пізнаючи природу, людина пізнає й саму себе, а також абсолютне Я. До цього абсолютного Я, за Г., ведуть три шляхи: його відкриття в теоретичному розумі, в практичному розумі та в естетичній діяльності. Але з усіх них лише останній є істинним. Тобто інтелектуальне споглядання реалізується в уявленні Г. насамперед у формі художнього досвіду та художньої творчості.
При цьому специфічною рисою інтелектуального естетичного споглядання є те, що на відміну від чуттєвого, де суб'єкт та об'єкт завжди розподілені, в ньому відбувається поєднання двох зазначених полюсів. Описуючи характер зв'язку між людиною та природою, Г. пропонує наступний спосіб класифікації історії: єдність людини і природи (абсолютна тотожність суб'єктивного та об'єктивного), протистояння, відтворення первинної єдності. Останній період він називає "новим царством краси", оскільки саме краса, яку ми спостерігаємо у світі як прояв божественного, постійно спонукає людину до реалізації мети історичного процесу.
Філософські погляди Г. залишались здебільшого поза увагою його сучасників. Періодом повернення до його творчої спадщини слід вважати лише кін. XIX - поч. XX ст., що пов'язано з таким іменами як Е. Петцольд, К. Літцман, Я. Еберц, В. Бьом, К. Гільдебрандт, Й. Гофмейстер, Е. Кассірер. До аналізу творчої спадщини Г. неодноразово звертався М. Гайдеггер ("Роздуми про поезію Гельдерліна", 1981), який окреслив його поезію як "поетичне пізнання".
ГЕРДЕР (HERDER) ЙОГАН ҐОТФРІД
(1744-1803) - представник нім. просвітництва, філософ і літературознавець, який, за словами В. Віндельбанда, надав розпливчастому космополітизму німців великий образ істинної гуманності. Народився в м. Морунген (Східна Прусія), у 1762 поступає на богословський ф-т Кенігсберзького ун-ту, де слухає лекції І. Канта з метафізики, логіки та фізичної географії. У 1764 переїздить до Риги, де протягом п'яти років суміщає викладацьку і проповідницьку діяльність. 1771-76 - бюкебурзький період у творчості Г., він активно займається студіями Біблії, давньоєвр. поезії, літературознавчими розшуками, а в 1773 разом з Ґете видає збірку "Про німецький характер й мистецтво". За ініціативою Ґете в 1776 Г. запрошено на посаду суперінтенданта протестантської церкви у Веймарі. У цей період він активно співпрацює з Ґете і Шиллером, хоча згодом ці стосунки було розірвано.
Основні праці: "Фрагменти про новітню німецьку літературу" (1766-68), "Дослід історії поезії" (1766-67), "Про віки мови" (1768), "Про походження мови" (1772), "Про пізнання та відчуття людської душі" (1774), "Ще одна філософія історії для виховання людства" (1774), "Про переселення душ" (1782), "Бог. Декілька діалогів" (1787), "Ідеї до філософії історії людства" (1784-91), "Листи щодо заохочення гуманності" (1793-97), "Метакритика критики чистого розуму" (1799), "Каллігона" (1800).
На формування поглядів Г. мали вплив одразу декілька філософських традицій: спінозизм (відчутний вплив якого проявився в праці "Бог. Декілька діалогів" (1787), в якій він пропонує погляд на всесвіт як на єдиний простір, що наскрізь пронизаний божественним духом, гармонією й досконалістю) та філософію Ляйбніца. Саме в останнього він запозичує ідею природного розвитку, яку розширює не лише на сферу історії релігії, як це зробив Лессінґ, але на всю історію людства. В основі розвитку людської історії та культури, на думку Г., лежить їх внутрішня природна необхідність. Саме тому Г. виступив проти теорії божественного походження мови, якої дотримувався Ґ. Гаман. Вперше ідея природного розвитку мови була висунута Г. в роботі "Дослід історії поезії", в якій він доводить неможливість створення поезії та мови відповідно до певного трансцендентного за своїм походженням плану, оскільки як поезія, так і природа суттєво видозмінюються. Причиною виникнення мови була природна слабкість людини, яка мала компенсувати недорозвиненість своїх інстинктів розвитком власних інтелектуальних здібностей. Способом і одночасно результатом розвитку інтелекту стало виникнення, формування і вдосконалення мови. Тому причину появи мови слід шукати не в Богові, а в самій людині, природа якої змушує її, з одного боку, постійно вдосконалювати своє мислення, а з іншого - знаходити можливості спілкування з іншими людьми (адже, на відміну від тварин, як доводить Г., людина здатна вижити лише разом з іншими людьми). Згодом ідеї розвитку були розповсюджені Г. й на історію природи, культури та суспільства.
Своє викладення історії людства Г. розпочинає з історії виникнення Землі й визначення її місця в структурі світобудови. Він посилається на одну з ранніх робіт І. Канта ("Всезагальна природна історія і теорія неба", 1755), чию гіпотезу походження нашої планети він і відтворює. Наступним етапом в історії стала поява рослинного і тваринного світів, а згодом - і самої людини. Пояснення феномена виникнення людини (людства) носить у Г. подвійний характер, адже він одночасно і заперечує можливості природної появи людини, кажучи про "диво нового творіння", і неодноразово проголошує методологічну настанову на відмову на введення до власної системи будь-яких додаткових принципів (і відповідно чудес). Так, визнаючи важливість прямоходіння в процесі еволюції людини, він, тим не менш, визнає як спонукальний мотив, який спричинив цю трансформацію, лише божественне втручання (це втручання Г. позначає поняттями "божественний план" та "провидіння"). Важливою тезою, на якій Г. доводить свою теорію розвитку культури, є положення про взаємну узгодженість еволюції природи та еволюції людства. Визнаючи факт вдосконалення у світі природи, ми маємо визнати те ж саме і у сфері людської історії. Водночас, висунувши тезу про внутрішню цілісність історичного процесу, Г. обґрунтовує ідею зовнішньої цілісності історії. Інакше кажучи, якщо рушієм історії є внутрішня необхідність, то й зовні вона не може бути зведеною лише до хаотичних проявів свавілля тих чи інших історичних особистостей та чисельних серій випадкових подій. Як ціль історичного процесу Г. вбачав реалізацію істинної сутності людини. Саме цим його історія принципово відрізняється від попередніх спроб реконструкції історико-культурного процесу (Д. Віко, І. Ізелін), оскільки він, по-перше, намагається продемонструвати єдність історії природи та історії культури, а, по-друге, витлумачує історію окремих народів як єдиний процес загальної еволюції людства.
Пізній Г. відомий своєю гострою критикою катівської філософії, що, до речі, спричинило його розрив з Шкіпером. Основними об'єктами гердерівської критики виступили кантівський проект "вічного миру", теза по визначально зле в людській природі, поняття "речі в собі", а також протиставлення чуттєвого й розумового. Проте, у переважній кількості аргументи Г. не можна вважати справедливими, оскільки він часом значно спрощує кантівську думку, а в інших випадках просто не помічає ті відповіді на поставлені ним запитання, які були дані І. Кантом.
ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГЕЛЬДЕРЛІН (HÖLDERLIN) ЙОГАНН ХРИСТИЯН ФРІДРІХ“ на сторінці 1. Приємного читання.
