ПЛОТІН
(204/5-269/270) - великий філософ і містик часів занепаду Античності, останніми словами якого були: "Я пытаюсь божественное в нас поднять до божественного во Вселенной".
П. походить з м. Лікополь, що в Єгипті. За свідченнями його учня і друга Порфирія, П. завжди уникав розповідей про своє походження, про батьків, про батьківщину. Тому біографічні довідки про нього дуже скупі. Відомо, що інтерес до філософії прокинувся в П., коли йому виповнилося 27 років. Він відвідував лекції різних александрійських філософів, проте вони не справили на нього очікуваного враження. І тільки знайомство з Аммонієм Саккасом та його бесіди припали П. до душі, і він вдоволено зізнався: "Ось людина, яку я шукав!" Протягом 11 років під керівництвом Аммонія П. досяг таких успіхів, що захотів ознайомитися з наукою "магів". З такою метою він записався в армію імператора Гордіана і разом з нею рушив у похід на Персію. Але незабаром імператора було вбито, а сам П. ледве врятувався. У 244 П. оселився в Римі, відкрив свою філософську школу, яка привернула увагу багатьох слухачів.
Спочатку він навчав усно і лише згодом почав записувати зміст своєї науки. Його рукописна спадщина була оформлена Порфиріем певним чином. Він розподілив усі твори вчителя на шість груп, що містили в собі по 9 трактатів, звідси і загальна назва його праці - "Еннеади", або "дев'ятки".
Якщо, взявши до уваги вчення Платона про божественну тріаду, коротко схарактеризувати основний зміст філософії П., то він постає, по-перше, в діалектиці Єдиного, Розуму і космічної Душі; по-друге, у вченні про втілення цієї триади в чуттєво-матеріальному космосі. Останній у П. перестає фігурувати однобічно, тобто або як об'єкт, або як суб'єкт, але постає як космос, який живить вічно рухома душа, який являє собою досконалу спекулятивну конструкцію і який слід усвідомлювати як єдине і неподільне ціле.
Отже, в "Еннеадах" П. виписує три онтологічні субстанції: Першоєдиний, або Єдиний (65дине); Дух, або космічний Розум; Світова Душа.
Джерелом буття, першопочатком всього існуючого є Першоєдиний. Він трактується як чиста і проста єдність, яка повністю виключає будь-яку множинність, різнорідність і протилежність. Єдине містить у собі абсолютну повноту чистого буття і є самодостатнім. "... Бог есть единое, неделимое Начало, единый разум всего и единое число, ... Он сам по себе больше и могущественнее всего происшедшего,... ничего нет и не может быть ни большего, ни лучшего, чем Он. А из этого следует, что Он никому и ничему другому не обязан ни своим бытием, ни своим совершенством, но есть то, что есть, единственно сам собою, сам для себя и сам в себе, вне всякой зависимости от чего-либо внешнего и иного, весь обращенный только на самого себя" (Плотин. Эннеады. - К., 1995. — Т. 1. - С. 346). Він перевищує будь-яку форму, сутність, ім'я. Перед Ним безпорадні категорії, бо вони описують сутності кінцевих речей. "Если же, однако, все-таки необходимо назвать Его, то лучше всего назвать его единым вообще... как источник всего совершеннейшего, как сила, производящая существующее, но при этом пребывающая в самой себе и не только не уменьшающаяся и не истощающаяся... Называем же мы Его единым, с одной стороны, по необходимости, чтобы хоть как-то Его назвать, чтобы можно было указать друг другу, о чем идет речь, а с другой - для того, чтобы... приноровить к Нему свою мысль" (там само. - С. 360).
Першоєдиний - початок і основа того велетенського дерева, яке росте і живе відповідним розумним життям. Він перебуває в самому собі, але й надає буття цьому дереву тим, що наділяє його Духом. Першою еманацією з Божої повноти Блага є Дух (Розум). Останній - це Його діяння, Його перше визначення і творіння. Першоєдиний, як вважав П., вдивляючись всередину себе відкривається як Бог; звертаючи "погляд" поза себе, ніби обмежуючи себе, покладає буття Духу (Розуму). Дух, що народжується від Перш ослиного, подібний до світла, яке витікає з Нього, в той час як саме джерело від цього не змінюється і залишається в спокої. Так, наприклад, вогонь розповсюджує навколо себе тепло, крига і сніг -холод. Він перебуває найближче до Абсолюту, проте вже менш досконалий, хоча і перевершує усе інше, бо стоїть понад ним. "Дух є слово і акт Першоєдиного" (див.: там само. - С. 131). Дух - образ Першоєдиного і має в собі багато від природи Отця; він є подобою Отця, як світло є подобою сонця. Розум - то є початкова двоїстість, перше розрізнення думки і буття, або саморозрізнення на мисляче, і те, про що мислять. Діяльністю Розуму неподільна повнота Першоєдиного розподіляється на множинність ідей, що являють собою умоглядний світ. Отже, Дух породжує ідеї (ейдоси) і сповнений ними. Щ ідеї - не зовнішні предмети, що споглядає Дух, а його власні довічні стани, його думки про Першоєдиного в множині, або числі. Отже, ідеями Дух звертається до Першоєдиного, але і сам він у дійсності є лише цим зверненням.
Погляд Духу поза власні межі постає як нарождения Душі. "Зрозуміло, що досконалий Дух не може залишатись безплідним вже тому, що він досконалий, — і він дійсно народжує Душу" (див.: там само. - С. 132). Душа походить від Духу безпосередньо, а від Єдиного - опосередковано. Тому Душа вже не мислить Єдине безпосередньо як свою внутрішню предметність, а прямує до єдиного, прагне його як чогось дійсно від неї відмінного, до чого вона відноситься як реальний початок "іншого". Сама Душа є лише словом і актом Духу, так само як і Дух є словом і актом Першоєдиного, з тією тільки відмінністю, що Душа є словом менш ясним і не таким зрозумілим. І знову, те, що народжується, є менш досконалим, у порівнянні з тим, хто народжує. Так, Душа може бути лише образом Духу. Сама по собі невизначена, душа "отримує визначеність і форму від того джерела, яке її народжує" (див.: там само. - С. 132). З одного боку, як образ Душа тісно пов'язана з Духом, бере в ньому участь, сприймає його і ним наповнюється, а з іншого — створює речі нижчого рівня і пов'язана з ними; "все вещи, ею производимые, гораздо менее совершенны, чем она сама... Душой оканчивается мир высочайших божеств" (там само. - С. 133). Нижча душа повернена до матери, або до не-сущого, до безпосередньої можливості буття. Подібно до того, як Дух мисленнєво розподіляється на множинність Ідей, що формують світ умоглядний, так Душа розмножується в безлічі душ, що наповнюють світ реальний. Вища душа народжує богів та астральних духів, нижча душа, або природа, розмножується в демонські, людські, тваринні та рослинні душі, згущуючи для них "небуття" матерії у відповідні тіла.
Проте, еманація божественного світла і тепла через Дух і Душу поступово слабне в природі, аж поки не доходить до повної відсутності істини і блага в матерії, яка є, таким чином, не-суще, тобто зло. Але, якщо матерія, або субстрат чуттєвого світу має чисто негативний характер, то форму цього світу Душа отримує з вищого ідеального світу. Тому і чуттєвий світ - розумний і прекрасний, бо краса виступає як наслідок просякнутості чуттєвого предмета його ідеальним смислом, тобто як відчуття ідеї.
У контексті розгляду головних метафізичних питань філософії П. пропонує специфічне розв'язання гносеологічної проблеми. У його розумінні пізнання - це особливий стан ентузіазму, який постає чимось надрозумовим, коли через духовне напруження, інтуїцію можна безпосередньо збагнути Бога, приводячи себе до згоди з Благом. Бог "непосредственно близок для всех тех, кто подготовил себя к принятию Его, кто способен привести себя в согласие с Ним и благодаря этому согласию или сродству, входит как бы в соприкосновение с Ним той сродной с Ним силой, которая от него же истекает" (там само. - С. 358). Плотінова гносеологія розгортається як антропологія, як теорія єднання, зближення людини з Богом, що становить найвищу мету життя людини. Тому, щоб досягти думкою Першоєдиного, душа має стати вище самої науки і на мить не виступаючи від своєї єдності, зректися як від своїх знань, так і від предметів знання, усієї решти, - навіть від споглядання краси, бо і краса пізніше за Нього і від Нього, як денне світло - від сонця. Моральне завдання людини передбачає повернення душі до Бога, коли вона поступово зрікається матеріального, або плотського; далі — ідеального, або умоглядного. Душа проходить шлях у напрямку, зворотному сходженню Бога у світ. Але сходження душі не є чисто гносеологічним актом, на чому наполягали гностики. П. наголошував, що основною умовою наближення людини до Бога є аскеза і практична моральність. Далі він перелічує певні етапи сходження. Кроком на шляху звільнення від чуттєвості є проста неприв'язаність до неї; наступний крок - абстрактне мислення; наступний крок -обумовлений любов'ю до прекрасного, заради присутньої в ньому ідеї. Далі - чисте умоспоглядання. Останній крок - екстаз, тобто вихід індивідуального духу зі стану обмеженості, отримання простоти і єдності, подібних до єдності Божества, остаточне злиття з ним. Таким чином вичерпується найвище життєве завдання: повернення одиничної душі до Бога. Звідси висновок: якщо ідеал - позаду людства, то світ є протилежним Богові і ворожим сакральній природі людини. Людина не в змозі перемогти цей світ, а здатна лише тікати від нього в Божественне лоно. Тому й ідеал людини в неоплатонізмі — споглядач і аскет, відчужений від світу.
Незважаючи на такий мінорний настрій філософсько-діалектична досконалість творів неоплатоніків мала величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських мислителів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.
О. В. Александрова
ПЛЮРАЛІСТИ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПЛОТІН“ на сторінці 1. Приємного читання.
