СМІТ (SMITH) АДАМ
(1723-1790) - представник шотландської школи філософії, економіст, мораліст. Формування світогляду відбулося під впливом лекцій Ф. Гатчесона. Послідовник філософії Д.Юма. Очолював кафедри логіки, а згодом моральної філософії Ун-ту м. Глазго, перебравши обов'язки попереднього чільника Гатчесона після його смерті. У 1787 був обраний ректором Ун-ту м. Глазго. Критично ставився до моралістської позиції Б. Мандевіля, схиляючись до основоположень етичної концепції А. Шефтсбері. Автор праць з моральної філософії та соціальної і економічної теорій: "Теорія моральних почуттів", "Дослідження щодо природи та чинників добробуту націй" (An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, 1776). Провідним принципом побудови його теорії моралі була "симпатія" (sympathy) - поняття, яке зумовлювало прихильність і, відповідно, антипатичність до сприйняття людиною дійсності. Симпатія є здобутком діяльності уяви, представлення в почуттях людини прихильного чи відразливого ставлення до себе чи предмета сприйняття, яке передбачається, уявляється щодо іншої людини. Принцип симпатії для С. був не лише провідником особистісної поведінки людини, але й організації суспільних стосунків і, зокрема, економічного сегмента суспільного існування. Припускається, що у своїх дослідженнях С. вперше застосував методи соціально-психологічного аналізу.
СПІНОЗА (SPINOZA, DE SPINOZA, DESPINOZA) БЕНЕДИКТ, БАРУХ
(1632-1677). С. народився в Амстердамі в багатій сім'ї ісп. євреїв, які змушені були прийняти християнство. У школі С. глибоко знайомиться з давньоєвр. мовою і ґрунтовно вивчає Біблію та Талмуд. Між 1652 і 1656 С. опановує лат. мову та науки в школі Франциска ван ден Ендема, що дало можливість познайомитись із світовою класикою і сучасними філософськими течіями. Це привело до світоглядних зіткнень із принципами іудейської релігії. У 1656 С. відлучається від синагоги, його проклинають і виганяють з общини. Після цього С. перебуває в невеликому селищі біля Амстердаму, згодом він перебирається в Рейнсбурґ поблизу Лейдена, звідти - до Варбургу коло Гааги, а з 1670 оселяється в Гаазі. У 1673 філософу запропонували обійняти посаду завідувача кафедрою в Гайдельберзі, однак він ввічливо відмовився, оскільки це передбачало прийняття християнства. С. помер на 44 році життя від туберкульозу.
Перший твір С- "Короткий трактат про Бога, людину і її щастя", написаний приблизно в 1660. До 1661 відноситься "Трактат про вдосконалення розуму". Написання основного твору "Етика", який був опублікований після смерті С. в 1677, датується приблизно 1661. Єдиний твір, що був опублікований за час його життя і під власним іменем - це "Основи філософії Декарта, доведені геометричним способом" з долученням "Метафізичних розмислів". С. був надзвичайно освіченим вченим. Джерелами його творчості були пізньоантична філософія, середньовічна євр. схоластика Маймоніда, творчість Леві бен Гершона, Ібн Езра, Хаздаі Крескаса, містична філософія Ібн Гебіроля, кабала та кабалістика Мозеса з Кордовії, схоластика XVT-XVII ст., філософія Відродження (Дж. Брунеї), Р.Декарта, Т. Гоббса.
У вирішенні проблеми означення істини та шляху її досягнення С. не задається питанням, яка методологія досягнення істини, і які її ознаки існують лише задля того, щоб задовольнити виключно абстрактний теоретичний інтерес, але досліджує, яка істина здатна надати смисл людському існуванню, чи є вона благо, досягнувши якого можна забезпечити людині щастя. Осн. праця С. "Етика", яка дуже чітко побудована на принципах дедуктивно-геометричного методу, є дуже подібною Евклідовим "Началам". Це шлях викладу, застосовуваний Р. Декартом, і високо оцінений Т. Гоббсом.
Однак цей метод не може бути зведений лише до данини інтелектуальній моді Нового часу. Зв'язки, котрі пояснюють реальність, і як її розуміє С, є виявом певної раціональної необхідності. Якщо все, з Богом включно, гіпотетично можна "довести" з такою ж абсолютною строгістю, то евклідів метод виявляється найбільш відповідним. Окрім того, він дає перевагу неемоційного витлумачення предмета: "Не сміятися, не плакати, не відвертатися, а розуміти".
За С, всупереч Декарту, існує лише одна субстанція. Така субстанція є причиною самої себе ("causa sui") і не може не бути визнаною як реальність, яка обов'язково існує. Якщо субстанція є "те, що в собі і для себе", тобто дещо, що не потребує нічого іншого для власного існування, то вона співпадає з "причиною самої себе".
Картезіанські духовна і тілесна субстанції у С. перетворюються лише на два із нескінченної кількості "атрибутів" субстанції, а думки і речі, як і все емпіричне, стали проявами ("модусами") субстанції, інакше, тим, що сприймається лише через субстанцію. Цим визначається принципова відмінність структури субстанцій Декарта від структури субстанції С. Стосовно принципів Декарта варто вести мову не про принципову онтологічну дуалістичність, а про онтологічну множинність субстанцій. Якби цей чинник не враховувався С, ми б отримали погляд на субстанцію, яка, всупереч Декарту, була причиною самої себе (мала іманентну причину), була єдиною і однією, та мала б всього два атрибути - протяжність та мислення. Однак С. веде мову не про два атрибути субстанції, а про нескінченну їх кількість, застосувавши, відтак, не суто визначений кількісний показник, а радше принцип множинності субстанцій. Дана субстанція - Бог -вільна, тому що вона існує і діє за необхідністю своєї власної природи: вона вічна, оскільки існування заключене в її сутності. Все це існує у восьми визначеннях в "Етиці" С. А висновок такий: Бог є єдино існуючою субстанцією. Субстанція виявляє власну сутність через атрибути та модуси.
Субстанція (Бог), яка є нескінченною, виявляє і здійснює свою сутність у нескінченній кількості форм і образів - це "атрибути". Атрибути, оскільки кожен з них виявляє нескінченність божественної субстанції, мусять сприйматися "самі по собі", інакше, один без допомоги іншого. Однак вони не можуть бути причиною самих себе. Із нескінченного їх багатоманіття люди, за С, знають лише два: мислення і протяжність. Але протяжність і мислення є лише атрибутами Бога. Бог не є тілесним, але протяжним, оскільки предмети стають належними не до Бога, а до атрибута. За визначенням С. атрибути є формою прояву субстанції.
Окрім субстанцій, зведених до атрибутів, існують модуси. С. визначає модуси як стани прояву субстанції. Тобто, модуси походять з атрибутів і виявляють собою їх призначення. Однак С. не переходить безпосередньо від нескінченних атрибутів до кінцевих модусів, а передбачає існування нескінченних модусів, які обіймають серединне положення. Наприклад, нескінченні модуси нескінченного атрибута мислення є нескінченний розум і нескінченна воля; нескінченні модуси нескінченного атрибута протяжності - рух і стан спокою. Нескінченним модусом виявляється також світ як сукупність предметів. Перехід від нескінченного до кінцевого С. не доводиться, а констатується. Нескінченне породжує лише нескінченне, а кінцеве має своєю причиною кінцеве. У цьому і полягає основна проблема онтологічної основи теорії С: не існує безперечного очевидного стану переходу від нескінченного до кінцевого.
Своєрідним можна визнати і пантеїзм філософа. С. розрізнює - "породжуючу природу", що є Бог, - "породжену природу" - світ, наслідок цієї причини, який, однак, цю причину утримує іманентно у собі. Таким способом філософ намагається пояснити єдність Бога та субстанції в ЇЇ проявах, і, водночас, розрізнити джерело божественної сутності і наслідки її нічим не обмеженої діяльності. Оскільки ж нічого не існує поза Богом - концепція С. є пантеїстичною.
Згідно з пантеїстичною основою розгортається і чинність принципу детермінізму. Рух і спокій є нескінченними модусами атрибута протяжності, і, водночас, основою існування окремих речей.
Кожна природна річ, кожне явище має зовнішню причину. Як природа в цілому (що є причиною самої у собі), так і кожна окрема річ підлягають універсальному закону причинності: "У природі не існує речі, про яку не можна було б запитати, чому вона існує".
Але С. відкидає телеологічний компонент причинності. Оскільки Бог і субстанція (Природа) є одне й те ж, Бог, як довершеність і досконалість, не може мати будь-якої мети, тобто рівня для вдосконалення (цим забезпечується критика С. антропоморфізму в поглядах на Бога, перекладання на Нього людських чинників життя). Лише розум вимагає досліджувати природу такою, якою вона є. Кожна матеріальна річ необхідна в системі природи. Ця необхідність визначається, по-перше, єдиною природою Бога, з якої ця річ випливає як логічний наслідок (логічна необхідність), і, по-друге, зовнішніми причинами, іншими речами (фізична необхідність). З точки зору Розуму, ці причини збігаються. Взятий у цілому загальний порядок природи набуває характеру абсолютної або логічної необхідності. З огляду на становище розуму, це логічно виключає існування випадковості. Випадковість є лише нашим незнанням певного зв'язку в цілісній логічній системі. С. не протиставляє свободу необхідності, але визначає її через необхідність. Він розрізняє два види необхідності: вільну і вимушену. Друга, за С, не є істинною необхідністю. Річ буде вільною, якщо вона діє відповідно до власної природи. Таким може бути лише Бог, або субстанція як causa sui (причина самої себе). Вона не має зовнішньої причини і не знає примусу. Усі інші речі, модуси атрибутів мислення і протяжності є вимушеними.
За С. картезіанську проблему протиставлення духовної та матеріальної субстанцій вирішує принцип (ідея) паралелізму. Будь-яка ідея (а під ідеєю розуміється будь-який мисленний зміст, виявлений у будь-якій формі - простій чи складній), оскільки вона існує, є об'єктивною, тобто має відповідність у предметному порядку. Ідея і речі являють собою не що інше, як два різних аспекти однієї й тієї ж сутності, події. Саме тому дослідження за допомогою розуму і застосування саме розуму дає людині можливість мати істинне знання про систему універсальних взаємодій, які мають чинність у матеріальному та духовному світі.
Цей принцип зумовлює шлях вирішення проблеми істинності. Відтак, С. не розрізнює в абсолюті різниці між ідеями істинними і неістинними: він вирізняє лише ідеї більш відповідні і менш відповідні. С. вважає, що існує три роди пізнання: 1) гадка і уява; 2) раціональне пізнання; 3) інтуїтивне пізнання. Перший рід пов'язаний з емпіричним матеріалом, відчуттєвими сприйняттями і образами. Ця форма, теоретично незрівнянна з наступними, надзвичайно важлива. її неістинність полягає в недоліку ясності і чіткості. Ця форма обмежується окремими випадками і не передає зв'язку і відношень причин, або ж загального порядку Природи. Пізнання другого роду (Ratio) є пізнанням власне науковим, або ж формою пізнання, яка знаходить власне відбиття в математиці, геометрії, фізиці. Йдеться про форму пізнання, яка ґрунтується на адекватних ідеях, спільних для всіх людей, і таких, що дають загальні визначення речей. Це ідеї кількості, форми, руху і т. д. Раціональне пізнання охоплює не лише окремі ідеї, але й незбіжні зв'язки між ними. Відтак, раціональне пізнання установлює причинний ланцюг в його необхідності - адекватне, відповідне пізнання. Третій рід пізнання полягає в баченні речей, які випромінюються Богом - Божественне бачення. Оскільки сутність Бога пізнається при посередництві атрибутів, котрі її складають, та інтуїтивне пізнання обумовлюється наявністю відповідної, адекватної ідеї атрибутів Бога і приводить до ідеї сутності речей. Всі три роди пізнання різняться лише рівнем чіткості, самим непевним у першому, і найвищим у третьому випадках - при інтуїтивному баченні, коли не існує необхідності навіть в якомусь опосередкуванні (доведеннях). Пізнання будь-якої дійсності є пізнанням Бога.
СУБСТАНЦІЯ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СМІТ (SMITH) АДАМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
