СОКРАТИЧНІ ШКОЛИ
(2-а пал. V - ІІІ ст. до н. е.). Сократ заповів своїм учням низку проблем, вирішуючи котрі після смерті вчителя вони заснували три філософські школи: мегариків, кіренаїків і кініків Ці проблеми містились у царині логіки та етики. Наслідуючи Сократа, його учні вважали, що істина і сутність - це не тотожні поняття, адже істина є не просто сутність, а сутність, яка мислиться. Своє завдання вони вбачали в тому, щоб з'ясувати, за яких умов свідомість здатна мислити сутність, тобто істину. Звідси постають питання: що може знати людина; як вона має жити і практично діяти? З відповідей на ці запитання сократики і утворили три школи. Послідовники однієї з них - кіренаїки - заглибились у чуттєву емпірику, бо визнавали загальне в одиничному. На їх переконання, людська достовірність полягає в чуттєвому досвіді, тобто в такому, що надає чуттєва одиничність. Кініки, навпаки, заглибились в абстрактну і свободомислячу автаркію, або самодостатність, самозаспокоєність.
Вони вважали, що людина має триматись у межах абстрактного і всезагального, а будь-яка "одиничність" - несуттєва (звідси -зневага до норм людського існування і усього так званого зовнішнього життя). Мегарики, захоплені діалектикою Сократа і елеатською традицією, звернулись до абстрактного світу ідей. Вони абсолютизували принцип розуму, відірвавши його від принципу чуттєвого світу, внаслідок чого розірвали річ і поняття, за допомогою якого вона осмислюється, чим заперечили можливість пізнання.
О. В. Алєксандрова
"СОФІСТ"
Діалог Платона, в якому він намагається за допомогою гносеологічного механізму поєднання протилежностей, що відпрацьовується як діалектика взаємопокладання і взаємозаперечення "буття" і "небуття", дослідити можливості понятійного розрізнення істини і хиби. Для цього стає замало констатувати і порівнювати факти, але треба взяти певні категорії в їх універсальному значенні, щоб знайти достатні аргументи проти софістів, які стверджували, що можуть довести істинність будь-якої хиби. Останнє, на фоні багатьох визначень софістів, має суттєве значення. Розробляючи діалектику буття і небуття, Платон заперечує повну нерухливість ідеального буття, тобто буття ідей, акцентуючи на їх становленні. Буття ідей, за Платоном, є реальним, тобто його можна описати за допомогою п'яти категорій: буття, розрізнення, тотожність, рух і спокій, які між собою водночас тотожні і відмінні. Зробивши таке логічне підґрунтя, Платон підходить до сутнісного обвинувачення софістів у тому, що вони оперують поширеними думками, не вдаючись до справжнього мислення і знання. А мислення і осмислення можливі, коли усвідомлюють, що буття не тільки відмінне від небуття, а й тотожне самому себе. Тільки завдяки діалектиці буття і небуття можна висловлювати істину і хибу, і мислити взагалі. Тому твердження софістів — "існує тільки істина, а хиби немає" - безглузде, бо заперечує те, на підставі чого взагалі можливе будь-яке твердження, адже, якщо істина нічим не відрізняється від хиби, то замість слова "істина" можна поставити слово "хиба". Для збереження осмисленості власної позиції софіст має визнати відмінність істини від хиби. Але істина є ствердженням буття, а хиба - його запереченням. Отже, шляхом наведених умовиводів Платон розгортає діалектику буття і небуття як умову розрізнення істини і хиби.
О. В. Алєксандрова
СОФІСТИ
(V-ІV ст. до н. е.) - група давньогрец. мислителів, з якими пов'язують добу грец. просвітництва, називаючи їх "вчителями мудрості". З іншого боку, вони мали погану репутацію користолюбців, що були здатними "торгувати мудрістю оптом і вроздріб". Вони мали і шалений успіх, і критичні стріли з боку представників інших філософських шкіл.
Буквально "софіст" - людина, що присвятила себе розумовій діяльності; людина досвідчена в будь-якій галузі ученості; людина, яка намагалась передати своє вміння іншим. З часом значення терміну дещо змінилось. Якщо для Геродота софіст є "мудрою людиною" (як Салон, Піфагор), то вже наприкін. V ст. до н. е. акцент переносять на викладацьку майстерність - С. називають "вчителями мудрості", що подорожують з міста в місто в пошуках учнів, винагород, популярності. Це було незвично, адже філософи досократики, як правило, вели замкнутий спосіб життя, спілкуючись з однодумцями. їх подорожі (на Схід, до Єгипту або Вавилону) також мали виключно пізнавальний характер; вони були байдужими до популярності і грошей, бо вважали філософію справою обранців богів.
З розвитком грец. демократії суспільству стали потрібні широко освічені люди, які володіли б мовою, словесністю, філософією, риторикою, були обізнані з деяких наукових дисциплін. С. бралися розвинути розум своїх учнів, тобто навчити думати і говорити, зробити їх майстрами красномовства - говорити з будь-якого приводу, викладати думки стисло або розлого, говорити без підготовки, захищати парадокси тощо. Отже, вони готували, перш за все, державних діячів, які не тільки б усвідомлювали державний інтерес, формулювали його, але й вміли згуртувати навколо нього своїх співвітчизників, зробити їх однодумцями, - тобто політиків, що вміють керувати людьми в державних інтересах. Нові вчителі звернули увагу на характер і особливості людського мислення, зробивши останнє предметом філософського дослідження. Це був перший в античності досвід рефлексії над свідомістю. С. перші зрозуміли проблему буття не як проблему "речовини", а як проблему свідомості, і в цьому їх історична заслуга.
С. були переконані, що думка може все, бо вона суттєва. У такому висновку вони наслідували елеатів: буття - це те, що є, тому воно вічне і незмінне; а небуття - те, Що не є вічним і незмінним, воно плинне і мінливе. Чуттєвий світ скінчений, а протилежний його скінченності - світ ідеальний, світ мисленнєвий, на противагу безлічі чуттєвих речей одвічно існує лише їх сутність. Але, щоб збагнути останню, треба вийти на мисленнєвий рішень, на рівень сутності. Тому сутністю буття, за С, є думка, а сутністю думки є буття. "Буття і думки, що його усвідомлює - одне і те саме", - наполягав Протагор (480-410 до н. е.). На підставі цього С. роблять зухвалий висновок: "думка може все", а все існуюче в ній — гідне буття, тобто того стану, щоб "бути". Звідси С. вважають себе здатними навчати мудрості (= доброчинності); доводити або скасовувати будь-яку думку (треба тільки володіти відповідними навичками). Звідси однаковий інтерес до загального і одиничного. Саме С. європейська наукова думка зобов'язана засадами етнографії, соціології, юриспруденції, психології тощо. Так, Гіппій складав списки переможців олімпіад, цікавився етнографічними дослідженнями; Крітій також описав відомі звичаї різних народів у побуті, на святах тощо. Продік і Антіфонт відомі як історіографи. У сфері моралі С. (Протагор, Горгій, Гіппій, Каллікл та ін.) зіставляли різноманітність думок, аргументуючи право кожної на існування.
Поставивши свідомість під рефлексію, С. піддали сумніву існуючі догми античного життя в галузі етичних, теоретичних, релігійних і суспільних традицій. На їх думку, саме індивідуум постає останньою інстанцією і критерієм пізнання: "Людина є мірою усіх речей: існуючих у тому, що вони існують, а неіснуючих у тім, що вони не існують" (Протагор). Звідси суб'єктивізм С. Втім, скоріше це свідоме педалювання думки про те, що існування всього сущого відносне — воно не має сенсу само по собі, а тільки отримує його в людському усвідомленні. Горгій (480-380 до н. е.) наголошує, що "буття" існує для нас у прояві, тобто "явищем", і за "явищем" людина складає враження, пізнає "буття"; поза "явищем", тобто про "буття в собі", ані знати, ані сказати нічого не можливо. Тут при значній долі скепсису і нігілізму немає абсолютного песимізму щодо можливостей пізнання. Філософ тільки проводить думку, що в цьому світі повного "буття" немає. Останнє тільки являється. Явище буття в цьому світі — часткове. Тому Горгій просто констатує свій сумнів щодо сутнісного співвідношення, або міри збігу "буття" та його "явища", а звідси - щодо меж людського пізнання. Разом з цим свідомо окреслюється проблема відносності істини, що також є новим кроком в історії філософської думки.
Констатуючи цікаві і важливі здобутки С. у галузі антропологічних досліджень свідомості і пізнання, слід мати на увазі конструктивну критику, якій вони були піддані з боку Сократа і Платона. Суб'єктна відносність істини є важливою теоретичною заявкою для більш ґрунтовного і цілісного усвідомлення гносеологічних проблем. Але межа суб'єктної присутності і суб'єктивізм у пізнавальному процесі — різні речі. І Сократ критикує С. за відсутність принципів дійсного поєднання процесів пізнання і виховання. Еристична майстерність подати будь-яке положення як істинне і відстоювати його за будь-яку ціну зводить нанівець пошук дійсного підґрунтя всього існуючого, чим завдає шкоди як пізнанню, так і вихованню людини.
СТОЇЦИЗМ (Стоїки)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СОКРАТИЧНІ ШКОЛИ“ на сторінці 1. Приємного читання.
