ФОЄРБАХ (FEUERBACH) ЛЮДВІҐ АНДРЕАС
(1804-1872) - видатний нім. філософ-гуманіст, засновник антропологічного матеріалізму, представник нім. класичної філософії. Народився в сім'ї відомого
правознавця Ансельма Фоєрбаха. Після закінчення гімназії навчався спочатку на теологічному ф-ті Гейдельберзького ун-ту, потім у Берлінському ун-ті, де з захопленням слухав лекції Геґеля. У 1828 захистив в Ерланґенському ун-ті дисертацію "Про єдиний, загальний та безкінечний розум", основна теза якої - "розум не вичерпаний у християнстві", і став приват-доц. цього ж ун-ту; читав курси "Геґелевої філософії" та історії нової філософії. Уже в цей час у нього виникають певні сумніви щодо філософії Геґеля, які резюмуються в трьох питаннях: "Як мислення відноситься до буття, як логіка відноситься до природи?"; "Яке відношення філософії до релігії?"; "Яке відношення філософії Геґеля до сучасності та майбутнього? Чи не є вона як світ думки світ минулого?". На перші два запитання відповіді вже знайдено: "Не було б природи, ніколи логіка, ця непорочна діва, не породила її із себе"; "існуючі релігії уміщують безкінечно багато огидного й несумісного з істиною". Третє було лише поставлено. Саме з цих сумнівів розпочато самостійний шлях Ф. у філософії, проте для остаточного розмежування з Геґелем та Ідеалізмом у всіх його формах знадобиться ще майже 10 років (це розмежування маніфестуватиме стаття "До критики філософії Геґеля", 1839). У 1830 Ф. звільняють за анонімно видану працю "Думки про смерть і безсмертя", в якій він заперечує особисте безсмертя і стверджує лише безсмертя людського розуму. Безсмертний один лише бог, але бог є любов, і любляча людина причетна безсмертю. Біблія — лише епізод в "епосі людства", справжнє "слово боже" містить у собі всесвітня історія. Університетські кафедри стають віднині для нього назавжди закритими і він веде відокремлене життя, яке цілком присвячує письменницькій діяльності. З 1836 майже безвиїзно жив у селі Брукберг, з 1859 - в Рехенберзі, де провів останні роки в злиднях. Ф. не був байдужим до політичного життя Німеччини та інших країн, гаряче вітав революцію 1848, в 1870 вступив до соціал-демократичної партії, але активної участі в політичній діяльності не брав. Найважливішими його творами є: трьохтомна "Історія нової філософії" (1833—38); "До критики філософії Геґеля" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Підготовчі тези до реформи філософії" (1842); "Основні положення філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845); "Проти дуалізму тіла й душі, плоті й духу" (1846); "Питання про безсмертя з точки зору антропології" (1846); "Лекції про сутність релігії" (1851); "Теогонія" (1857); "Про спіритуалізм і матеріалізм, особливо в їх відношенні до свободи волі" (1866); "Евдемонізм" (написана в 1867-69).
Філософську еволюцію розпочав як гегельянець, потім розмежувався з Геґелем і створив власну антропологічну філософію. "Моєю першою думкою був Бог, другою - Розум, третьою й останньою - Людина". Його філософія "перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії", перетворює антропологію в "універсальну науку". Проте істинне розуміння сутності людини можливе, на його думку, лише за умови подолання релігійного світогляду. Тому головною своєю справою Ф. вважав з'ясування сутності релігії та її розвінчання. Усі його твори "мають одну мету, одну волю й думку, одну тему. Ця тема є саме релігія та теологія і все, що з ними пов'язано". Проблеми релігії й теології "завжди були головним предметом мого мислення й мого життя". Релігія не є просто продуктом неуцтва та обману, вона вкорінена в природі людини, в умовах її життя. Витоком релігійної віри є відчуття залежності, безсилля людини щодо непідвладних її волі стихій і сил (природних чи суспільних). Релігія є відчуженням свідомості; "в релігії людина роздвоюється в самій собі: вона протиставляє собі бога як дещо протилежне їй"; "безконечна або божественна сутність є духовна сутність людини, яка, однак, відокремлюється від людини і постає як самостійна істота". Те, що людина думає про Бога, - це лише відчужене усвідомлення людиною самої себе. Бог не творець людини, а її творіння. Релігія відіграє в житті людей негативну роль, вона паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, замість перебудови цього світу сподівається на покірне і терпляче очікування прийдешньої надприродної віддяки. Але релігія не є якоюсь випадковістю, яку можна просто знищити, вона - необхідна й істотна форма духовного життя. Ф. зовсім не хоче скасувати релігію, а лише вдосконалити її. Це буде релігія без бога, релігія любові людини до людини. Предмет релігійного почуття — "дещо інтимне, най інтимніше, найбільш близьке людині". "Бути без релігії - значить думати тільки про себе; мати релігію - значить думати про інших". Але Ф. розмежовує філософію й релігію. Якщо Геґель вважав, що вони різняться лише за формою, то Ф. убачає цю різницю в самій їх сутності. Утім, це стосується не будь-якої філософії. Щодо ідеалістичної філософії взагалі, гегелівської спекулятивної філософії зокрема, то вони, дійсно, відмінні від релігії тільки за формою. Ідеалістична спекулятивна філософія є лише раціоналізованою теологією.
Від критики релігії Ф. переходить до критики ідеалістичної філософії. Головний недолік ідеалізму — ототожнення мислення та буття. "Філософія Геґеля є усунення протиріччя між мисленням і буттям, як воно було висловлене особливо Кантом, але - помітьте собі! - це тільки усунення даного протиріччя в межах самого протиріччя, в межах одного елемента, в межах мислення. У Геґеля мислення - це буття; мислення - суб'єкт, буття - предикат". Проте "...мислене буття не е дійсне буття ... образ цього буття поза мисленням — матерія, субстрат реальності". Тому, щоб віднайти істину ідеалістичної філософії, треба перевернути її з "голови на ноги", стати на матеріалістичну точку зору: "... Буття — суб'єкт, мислення — предикат". Утім, Ф. не задовольняє як нім. "вульгарний матеріалізм" (Д.Бюхнер, К.Фоґт, Я. Молешотт), який зводив мислення до буття, до функції мозку (мозок виділяє мислення подібно до того, як печінка виділяє жовч), так і франц. "механістичний матеріалізм" (Ж. О. Ламетрі, К.-А. Гельвецій, П.-А. Гольбах, частково Д.Дідро), для якого людина - просто "жива машина". Ф. намагається навіть термінологічно відмежуватися від цих форм матеріалізму і не називає своє вчення матеріалізмом. "Істина не є ні матеріалізм, ні ідеалізм". Проте, це була історично нова форма матеріалізму - антропологічний матеріалізм. "Геґель почав із буття, з поняття буття, або з абстрактного буття; то чому ж бо не почати з самого буття, тобто реального буття". Світ розглядається Ф. як органічна цілісність, у центрі якої - людина. У критиці Геґелевого ідеалізму та раціоналізму, в розробці антропологічної філософії Ф. рухався в тому ж напрямку, що й його видатні співвітчизники — Шляйєрмахер, Шлеґель, Гумбольдт, пізній Шеллінґ. Перший протиставляв Геґелю примат особи; другий наполягав на вивченні філософією не лише духовності, а й тілесності людини; третій вважав, що філософією переоцінюється розумність людини і недооцінюється та обставина, що людина є "продуктом природи", та наголошував на важливості для розуміння людини вивчення мови. Свій основний аргумент проти Геґеля Ф. запозичив саме в Шеллінґа, який критикував Геґеля за його панлогізм, за те, що природа в нього -це лише "агонія поняття". Щодо матеріалізму, то й тут Ф. спирався насамперед на ідеї своїх співвітчизників. "Нема нічого більш помилкового, — вважав він, — ніж виводити німецький матеріалізм із "Системи природи" (головна праця Гольбаха - Ю. К.)... Німецький матеріаліст не являється позашлюбним сином, плодом незаконних стосунків німецької науки з іноземним духом, він справжній німець". Матеріалістичні тенденції були вже у вченнях І. Канта, Ґ. Лессінґа, Й. Гете, К. Кнебеля, Ф. Шеллінґа, навіть Геґеля, не кажучи вже про Г. Форстера та братів Гумбольдт. "Базис" людини - природа, а її сутністю є не розум, як вважав Геґель, а як найперше — чуттєвість, яка тільки й відкриває "таємницю взаємодії" субстанції, тіла й душі, Я, які "для колишньої абстрактної філософії" були лише "абстрактними сутностями". Але чуттєвість Ф. розуміє не вузько, як це мало місце в новоєвропейській сенсуалістичній традиції, а в її всезагальній формі; будучи основою розуму, вона має значення як одиничної індивідуальної безпосередності, так і всезагальності. Саме через чуттєвість Ф. удається вийти на конкретного живого індивідуума як мислячу, діяльну істоту, здатну до спілкування. Він конструює досить глибоку діалектику теоретичної, практичної та індивідуально-особистісної точок зору на людину. Суспільна природа людини не залишилася поза увагою Ф., але він рішуче проти того, щоб особистості приносилися в жертву суспільству та історичному прогресу. У Ф. багато визначень сутності людини, ось одне з найхарактерніших: "У волі, мисленні й чутті міститься вища, абсолютна сутність людини як такої й мета її існування. Людина існує, щоб пізнавати, любити й хотіти. Але яка мета розуму? - Розум. Любові? - Любов. Волі? - Свобода волі. Ми пізнаємо, щоб пізнавати, любимо, щоб любити, хочемо, щоб хотіти, тобто бути вільними... Істинно досконале, божественне тільки те, що існує заради себе самого". "Вища, абсолютна сутність людини" - це сама конкретна людина. "Філософія майбутнього", як називав свою філософію сам Ф., — не лише філософія людини й філософія про людину, але й філософія для людини; головне її завдання -повернути людині свою власну сутність, звільнити її й від Бога релігії, й від Розуму спекулятивної філософії.
З ім'ям Ф. пов'язаний "антропологічний бунт" (якщо не антропологічна революція) проти Геґеля, проти тиранічного панування загального розуму над індивідуальною й конкретною людиною, над особою. Цей бунт був одночасно, як свідчить історія думки, і бунтом проти Маркса, в якого місце Геґелевого абсолюту - Розуму, Духу, -зайняв новий абсолют - Суспільство. Ф. не був персоналістом, він поділяв багато в чому головний недолік нім. класичної філософії від Канта до Маркса - антиперсоналізм, але йому вдалося уникнути крайнощів і глухих кутів як Геґелевого диктату світового духу і Марксового соціологічного колективізму, так і антропологічного індивідуалізму в дусі Ф. Ніцше, М. Гайдеґґера, М. Шелера. Ф. знаходиться на вершині гуманістичної думки ХГХ ст., тоді як із Маркса й Ніцше починається теоретичний розпад гуманізму, його перетворення в антигуманізм (С.Л. Франк). Він відкрив таке базисне й універсальне комунікативне відношення людини до світу, до іншої людини і до самої себе, як "Я—Ти", над яким уже тільки надбудовується картезіанське суб'єкт-об'єктне відношення як похідне, як явище другого порядку. Діалогічне розуміння природи людини та її активності зумовлює й діалогічне тлумачення Ф. природи філософської істини й діалектики. "Істинна діалектика не є монологом самотнього мислителя із самим собою - це діалог між Я і Ти". "Мислитель лише остільки діалектик, оскільки він — супротивник самого себе. Засумніватися в самому собі — вище мистецтво й сила...". Сьогодні вже майже подолане пануюче впродовж довгого часу уявлення, за яким Ф. не зрозумів Геґелевої діалектики і відкинув її. Він не прийняв лише її спекулятивну сторону. Молодий Маркс не був уже такий неправий, коли наголошував, що Ф. - "єдиний мислитель, у якого ми спостерігаємо серйозне, критичне ставлення до Геґелевої діалектики; тільки він один зробив справжні відкриття в цій галузі". Ф. за способом мислення не метафізик, а діалектик, але це не Геґелева діалектика, а відносно самостійна форма - діалогічна діалектика.
Ф. був видатним істориком філософії. Він створив історико-філософське вчення, яке за багатьма параметрами перевершувало найпотужніше в його час історико-філософське вчення Геґеля: і в плані побудови теорії' історико-філософського процесу, і в плані розробки методології історико-філософського дослідження, і щодо конкретних здобутків в аналізі філософських учень Нового часу. Зневажливе ставлення до вчення Ф. є безпідставним. Б. Рассел у своїй "Історії західної філософії" про нього взагалі не згадує, неокантіанець О.Лібман вважав, що Ф. здійснив відчайдушний стрибок "із позахмарної височіні абсолютного ідеалізму в глибоке болото найдурнішої картопляної філософії"; для другого неокантіанця -В. Віндельбанда — великий нім. філософ був лише "заблудлий син німецького ідеалізму", "ірраціоналістичний паросток гегельянства". Не можна погодитися також з Енгельсом, який незважаючи на свою заяву про те, що Ф. був "посередньою ланкою між Геґелем і нашою теорією", не побачив у нього врешті-решт "нічого позитивного, крім пихатої релігії любові та плюгавої безсилої моралі"; ані з В.Леніним, який гадав, що Ф. "яскравий, але не глибокий". Ф. — самобутній та глибокий мислитель, який є не лише альтернативою Геґеля та провісником Маркса, а відкрив і опрацьовував проблемне поле, що виходило за межі Геґелевої проблематики та не входило повністю в коло світоглядних інтенцій Маркса. Його вчення наклало помітний відбиток майже на всі філософські напрями 2-ї пол. ХГХ і всього XX ст. Безперечним є його вплив на К. Маркса і Ф. Енгельса, Ф. Ніцше, К. Ясперса, М. Шелера, Д. Джентіле, М. Бубера та ін.
Ю. В. Кушаков
ШЕЛЛІНҐ ФРІДРІХ ВІЛЬГЕЛЬМ ЙОЗЕФ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФОЄРБАХ (FEUERBACH) ЛЮДВІҐ АНДРЕАС“ на сторінці 1. Приємного читання.
