БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ
(1874-1948) - релігійний філософ-персоналіст та громадський діяч. Народився в Києві, навчався в Київському ун-ті, але не закінчив у зв'язку з висилкою за революційну' діяльність. Юнацьке захоплення Б. марксизмом змінилось на межі століть ідеалістично-релігійним світоглядом, який формувався під впливом релігійного романтизму Д. Мережковського. Один із проводирів руху нової' релігійної свідомості, активний публіцист. У роки революції створив Вільну Релігійно-філософську академію. Після депортації в 1922 започаткував Релігійно-філософську Академію (Берлині, Париж), видавав часопис "Путь", керував вид-вом УМКА-Пресс, став найбільш відомим в Європі рос. філософом. Разом з Л.Шестовим Б. започаткував екзистенційну течію у філософії XX ст.
Осн. праці: "Філософія волі" (1911), "Сенс творчості. Дослід виправдання людини" (1916), "Філософія першості" (1923), "Нове середньовіччя" (1923), "Про призначення людини. Дослід парадоксальної етики" (1931), "Я і світ об'єктів" (1934), "Про рабство і свободу людини (Дослід персоналістичної філософії")" (1939), "Дослід есхатологічної метафізики" (1947), "Російська ідея" (1947), "Самопізнання" (1949). Спеціальні дослідження присвятив Хом'якову, Леонтьєву Достоєвському.
Б. притаманна надзвичайно сильна стихія публіцистики. Публіцистичний стиль багато в чому визначався основними темами його творчості - моральною та історіософською, релігійно-містичною і антропологічною. Теми гносеології та метафізики мали для нього вторинне значення. Б. сам характеризував своє мислення як "афористичне і фрагментарне".
Б. розвивав філософію морального ідеалізму, в якій моральний закон є абсолютним і вічним. Філософія виходить з морального досвіду і перетворюється на апофеоз людини - антрополатрію, яка грунтується не на онтології людини, а на її моральному самопіднесенні. Формулюючи нову релігійну свідомість, Б. відводив центральне місце в ній ідеї особистості, вважаючи основним завданням і обов'язком людини творчість, а не спасіння. Творчість є самоцінністю, а культ святості має бути доповнений культом геніальності. Б. виділяв три ступені етичної еволюції - етику закону (Старий Заповіт), етику спокутування (Новий Заповіт) і етику творчості. У цьому апофеозі творчості і свободи рабство перед Богом неприпустимо, оскільки воно принижує людину.
Б. не ставив під сумнів існування матеріального (фізичного, органічного, соціального і психічного) світу, але цей світ мав для нього меншу реальність, ніж світ духовний. Зовнішній світ не є справжнім світом - це лише "об'єктивація духу". Особистість обмежена неминучою і фатальною об'єктивацією ("перебування у світі вже є падінням"). Об'єктивований світ школи не виводить людину з самотності. Це породжує тугу, хоча одночасно дозволяє людині переживати свою особистість, свою одиничність та неповторність, свою несхожість ні з ким і ні з чим на світі. Проте хвороба самотності розглядається філософом як одна з основних проблем філософії людського існування.
Б. довів до логічного кінця ідею Вол. Соловйова про другий Абсолют, фактично ототожнюючи Абсолют, Бога з конкретною емпіричною особистістю, яка береться у всій потенційній безконечній повноті її внутрішнього досвіду. Саме в повноті внутрішнього досвіду особистості може бути виявлений конкретний Абсолют як джерело усього існуючого. Тому в Б. особистість не є частиною якогось цілого -вона не частина суспільства, навпаки, суспільство - лише частина чи аспект особистості. Особистість - не частина космосу, натомість космос - частина людської особистості. Суспільство, нація, держава не є особистостями - людина як особистість має більшу цінність, ніж вони. Звідси - право людини та її обов'язок захищати власну духовну свободу проти держави і суспільства. У суспільному житті процес об'єктивації спотворює людське сумління. Чисте сумління може виявлятись в особистості і тільки через неї, і все має бути підпорядковане юрисдикції цього "екзистенційного" сумління, не спотвореного об'єктивацією.
Б. розгортав історіософію ("Про сенс історії") як вчення про ірраціональність дійсності. Справжньою основою історії є свобода зла. Історія є невдачею духу, в ній не створюється Царство Боже. Звідси -есхатологічна напруженість, спрямованість до кінця об'єктивного світу. Мислитель виділяє три часових виміри: космічний, історичний, екзистенційний (метаісторичний). Якщо історичний час рухається від минулого до майбутнього, то в екзистенційному такої різниці немає. Царство Боже є не частиною історії, а метаісторією, отже, сенс історії знаходиться поза її межами. Метаісторія цілком присутня як факт історії, порушуючи її об'єктивацію (наприклад, пришестя Христа). Так само і творча діяльність людини здійснюється в екзистенційному часі та є боголюдською. Проте творчій імпульс в історії завжди закінчується невдало.
Критика об'єктивації мала в Б. не тільки моральний, але й соціальний аспект. При цьому він виступав полум'яним викривачем і буржуазного міщанства, і комуністичного колективізму, критикуючи соціалізм, буржуазний дух, класову боротьбу з погляду християнського ідеалу. Устремління як демократії, так і соціалізму до зрівнялівки призводять до зруйнування особистості, оскільки породжуються духом заперечення, залежності, образи та злоби. Б. запекло звинувачував революції в тому, що вони нічого не можуть створювати, а тільки руйнують, і розкривав духовно-ментальні витоки рос. комунізму ("Витоки і сенс російського комунізму"). Він виступав поборником традицій західноєвропейського і рос. гуманізму - абсолютної цінності особистості та її невід'ємних прав на духовну свобод)' і хороші умови життя.
Свою метафізику Б. формував під виразним впливом нім. містики. Усі головні теми гноспіко-містичної традиції стають провідними темами його філософії: це й переконання в рівноправності і взаємній обумовленості Бога-творця і людини, і уявлення про полоненість людського духу "злою" матеріальною необхідністю, і переконання у фундаментальному, початковому значенні людської свободи і людської творчості в справі вивільнення духовного начала (не тільки людського, але й Божого!) з "полону" світової необхідності, і загострений етичний дуалізм, який визнає силу і привабливість зла, але також вимагає напруженої боротьби зі світовим злом і злом у самій людині. Основною тезою є те, що свобода випереджає буття. Людина є дитям Божим, але також і дитям свободи, над якою невладний Бог. Свобода не створена Богом. Вона вкорінена в безґрунтовному (хаос, позбавлена ґрунту свобода -термін Бьоме), — з якого народжується і Бог-Творець. Тому Бог не має сили над свободою, і це веде до гріха.
Для пояснення свободи і творчої активності духу Б. вдавався до Ніїцо як фундаментального онтологічного начала, яке так само первинне, як і першобуття, точніше, навіть є тотожним першобуттю і виступає джерелом свободи в ньому. Людина виявляється тим виміром Божого першобуття, в якому творча свобода, що невід'ємно притаманна Богу, стає викривленою, знищує себе, породжуючи затверділий світ об'єктивації. У цьому сенсі суперечність між творчою свободою та досконалістю Бога, з одного боку, і фатальною необхідністю та внутрішньою безглуздістю світу, з іншого, стає внутрішньою суперечністю самої людини, її сутності.
БЄЛИЙ АНДРІЙ (ПСЕВД., СПРАВЖ. ІМ'Я ТА ПРІЗВ. - БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.
