КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ
Творчий напрямок в укр. філософії, що виникає на поч. 60-х рр. XX ст. К. ш. ф. відновлює і продовжує реальний зміст філософської позиції К Маркса, вульгаризованої і спотвореної рос. "послідовниками" нім. мислителя (Г.В.Плеханов, В.І.Ленін, И.В.Сталін та ін.) в рамках т.зв. діалектичного та історичного матеріалізму (або "марксистсько-ленінської філософії"), що був фактично офіційною філософією СРСР. К. ш. ф. була по суті укр. різновидом філософії неомарксизму, що постала в Західній Європі на поч. XX ст. як реакція на активну пропаганду радянськими більшовиками здогматизованого ними і перетвореного на тоталітарну конструкцію вчення Маркса (Е. Бернштайн, Д. Лукач, К. Корш та ін.). Тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР на поч. 30-х рр., репресувавши в Україні (як і всьому СРСР) всіх, хто навіть найменшою мірою був здатний критично-творчо мислити, встановив у філософії монополію "єдино істинної" і "єдино наукової" філософії марксизму-ленінізму. І лише смерть Сталіна (1953) та деяка лібералізація режиму дещо послабили суворість тоталітарного контролю над думками - настала короткочасна "хрущовська відлига".
У 1958 до Києва з Москви приїздить молодий проф. філософії П.В.Копнін. У 1959 він очолює кафедру філософії ун-ту ім.Т.Шевченка і починає читати на філософському ф-ті в абсолютно нетрадиційній манері курс теорії пізнання, одночасно він публікує працю (теж нетрадиційну за змістом) "Діалектика як логіка" (1961). Лекції П. Копніна і його книга викликали неабиякий інтерес студентів, аспірантів і викладачів філософського ф-ту, з одного боку, і настороженість (а то й обурення) з боку консервативно налаштованих "зубрів" марксизму-ленінізму. Дійшло до дискусії на філософському ф-ті, де П. Копнін блискуче "відвів" звинувачення в "ревізіонізмі" (були й такі), показавши, що його позиція точніше відповідає поглядам Маркса, ніж позиція його опонентів (нагадаємо, що на цей час вже були надруковані - у 1956 - "Економічно-філософські рукописи 1844 р." Маркса, невідомі до того в СРСР, а саме в цих рукописах Маркс із достатньою повнотою сформулював свою власну філософську позицію). П. Копнін наголосив, що філософії Маркса претендує на науковість тільки в методологічному плані (як діалектика і логіка), але філософія є, і це надзвичайно суттєво для розуміння її змісту, ще й світоглядом. А це означає, що філософія не є наукою про найбільш загальні закони природи, суспільства і мислення (як про це писалося у тодішніх підручниках з філософії), а є знанням про взаємовідношення людини і світу (світоглядним знанням). Тому вихідною категорією філософії у Маркса є не матерія, а практика як специфічний спосіб існування людини, свідомість же (а, отже, й пізнання) є не дзеркальним відбитком ("відображенням") предметів і явищ об'єктивного світу, але діяльнісним, людським, практичним його (світу) освоєнням. Спираючись на очолювану ним кафедру філософії і в цілому на відділення філософії (на той час - з 1956 по 1965 - філософський ф-т тимчасово був відділенням історико-філософського ф-ту Київського ун-ту), П. Копнін встановлює тісний науковий контакт із молоддю Ін-ту філософії АН УРСР і навіть декого забирає до себе на кафедру "для зміцнення її наукового потенціалу" (йдеться про І. В. Бичка, якого він поставив вести семінарські заняття з теорії пізнання, і В. П. Чорноволенка, який працював над світоглядною тематикою).
У 1962 П. Копнін стає директором Ін-ту філософії АН УРСР, передавши свій лекційний курс із теорії пізнання І. В. Бичку, який на той час захистив кандидатську дисертацію з проблем теорії пізнання в сучасній амер. філософії. В Ін-ті філософії він кардинально реорганізовує роботу, прикладаючи великі зусилля для створення активного творчого колективу - майбутнього ядра К. ш. ф. Йдеться, насамперед, про перетворення традиційного відділу діамату на відділі логіки наукового дослідження. Велику увагу від самого початку
П. Копнін звертає на роботу відділу філософської і соціально-політичної думки на Україні -традиційного на ті часи наукового підрозділу в системі академічних установ союзних республік, в яких "досліджувалися" погляди "тубільних" інтелектуалів, які "відстоювали матеріалістичні і революційно-демократичні позиції" проти теж "тубільних" реакціонерів (ідеалістів, релігійних діячів і націоналістів), і всіляко мрійних про якомога скоріше прилучення до "життєдайних цінностей рос. культури", яка єдина була здатна вивести народи до нарешті справді цивілізованого і щасливого життя. Натомість, замість подібного (вже з 30-х рр. напрацьованої "моделі") він орієнтує працівників цього відділу на наукове дослідження і творче осмислення безцінної національної спадщини України: світоглядного, філософсько-теологічного спадку першого вищого навчального закладу у східних і південних слов'ян - Києво-Могилянської академії. На ті часи це був дуже сміливий (адже йшлося про дуже далекий від матеріалізму і, тим більше, від революційного демократизму, матеріал) крок, але крок продуктивний і прозорливий. Працівники цього відділу, насамперед сьогодні добре знані і шановані професори В. С. Горський, В. М. Нічик, А. К. Бичко (тоді ще зовсім юні наукові співробітники), подарували на час отримання Україною незалежності такі потрібні для утвердження її національної самосвідомості праці.
П. Копнін інтенсивно працює над формуванням філософського дослідницького кола майбутньої К ш. ф. У 1964 у Москві публікується колективна праця "Проблеми мислення в сучасній науці", а в наступній московській публікації - "Логіка наукового дослідження" (1965), - яка стала фактично науковим маніфестом К. ш. ф., перший етапний склад названого кола окреслюється остаточно. Позиція самого П. Копніна в цій програмній праці несе в собі ще можливості руху в різних напрямках. М. В. Попович, оцінюючи цю позицію, так говорить про її спрямування: "Цей напрям був пов'язаний з філософськими уявленнями, які одкриваються дослідженням пізнаючого мислення взагалі, тому найважливішою темою дослідження для нього була теорія гіпотези, а це була позиція Маха-Пуанкаре на відміну від лінії Рассела-Фреге — лиш позитивістської редукції філософських понять до їх формально-логічного модусу". Сам М. Попович (він у 1968 очолив, після від'їзду П. Копніна до Москви, відділ логіки наукового дослідження) еволюціонізував у позитивістському напрямку, через що ця лінія розвитку К. ш. ф. закріпилася у свідомості її учасників майже офіційною назвою "червоний позитивізм" (А Артюх, Є. Лєдніков, В. Костюк, С. Васильєв, А, Конверський, І. Добронравова та ін.); останнім часом, проте, Попович виявляє інтерес і до культурологічної тематики (культура України, давньослов'янська міфологія тощо). Що ж до самого П. Копніна, то в останніх працях київського періоду він виявляє інтерес до кантівської (а може неокантіанської?) тематики (його розвідки про "розсудок" і "розум"), і навіть інтуїтивістсько-ірраціоналістичної сфери (може, це вплив вчителів його молодості - Б. О. Фохта і В. Ф. Асмуса, - згадати б одну з останніх книжок Асмуса "Проблема інтуїції у філософії і математиці"). Остання ж праця П. Копніна київського періоду — "Вступ до марксистської гносеології" (1968), написана за мотивами курсу теорії пізнання, прочитаного для студентів Київського ун-ту, — "вписує" центральну гносеологічну категорію істини в екзистенційний (у дусі Гайдеґґера і К'єркеґора) контекст "краси" і "свободи". То ж є підстави вважати, що інший учень П. Копніна - І. В. Бичко, автор екзистенційно орієнтованої книги "Пізнання і свобода" (1969), теж написаної за мотивами успадкованого від Копніна курсу теорії пізнання на філософському ф-ті, — дає початок екзистенційної тенденції (теж укоріненої у творчості Копніна), яка, на відміну від "червонопозитивістської" рецепції М. Поповича, закріпилася у К ш. ф. йменням "червоного екзистенціалізму" (В. Табачковський, М. Бузький, В. Пронякін, Г. Пилипенко, В. Ярошовець та ін.). Ми назвали лише крайні точки розгортання "веселкового" розмаїття конкретних позицій і поворотів думки представників К. ш. ф. першого етапу (до 1968). А між ними - оригінальні творчо-унікальні позиції С. Б. Кримського, В. В. Косолапова, Є. С. Жарікова, В. П. Чорноволенка, П. Ф. Йолона, М. В. Дученка та ін.
На поч. 60-х рр. до К. ш. ф. долучається потужна філософсько-антропологічна геґеле-феноменологічна позиція декана філософського ф-ту (з 1965) В.І.Шинкарука, сформульована і переконливо обґрунтована у докторській дисертації "Логіка, діалектика і теорія пізнання Геґеля", що виводить дослідження на проблему людини як самосущого буття і тим пов'язує проблему буття з особливостями людського існування, внаслідок чого в К. ш. ф. вноситься потужний онтологічний наголос і філософія набуває характеру своєрідної феноменології людського буття. Геґелезнавчо налаштована філософія В. Шинкарука розгортає світоглядно-антропологічну гуманістичну тематику К. ш. ф. У1968 В. Шинкарук стає директором Ін-ту філософії АН УРСР замість призначеного директором Ін-ту філософії АН СРСР П. Копніна, а в 1971, після передчасної смерті П. Копніна, стає визнаним керівником К. ш. ф. Знаковою (програмною) працею цього етапу школи була колективна монографія "Людина і світ людини" (1977). Створений (і очолений) В. Шинкаруком в Ін-ті філософії відділ філософської антропології (В.П.Іванов, М.О.Булатов, О.І.Яценко, В. Г. Табачковський, А.М.Лой, М. Ф. Тарасенко та ін.) вичленовує і ставить окремим предметом своїх досліджень все нові і нові філософсько-антропологічні проблеми (НТР і культура, нова людина і сенс людського життя тощо).
К.ш. ф. тісно контактує з представниками аналогічних (нео-марксистських) напрямів Москви і Ленінграда, Алма-Ати і Тбілісі, Вільнюса і Ростова-на-Дону, а також із зарубіжними однодумцями з Югославії (група "Праксіс"), Чехії (К. Косік), Польщі (А. Шафф) та ін. У своїх творчих пошуках К. ш. ф. спирається на прадавню укр, антропологічну (бароково-кордоцентричну) традицію, що інтенсивне досліджувалась у відділі історії укр. філософії. Зрозуміло, що подібне спрямування досліджень К. ш. ф. не могло не викликати негативної реакції ідеологічного відділу ЦК КПУ- приймалися "грізні" рішення з приводу "недоліків" і "хиб" у спрямуванні наукових досліджень і в кадровій політиці, на голови директора Ін-ту і окремих співробітників сипалися догани, але робота продовжувалася. Головний напрям наукових досліджень К. ш. ф. поступово наближався до екзистенційно го ("червоного екзистенціалізму") річища його спрямування. І хоча В. Шинкарук спочатку заперечував саме такий напрямок еволюції К. ш. ф., в останній прижиттєвій публікації (він помер у 2001, і на посаді директора його змінив один із ветеранів К. ш. ф., лідер "червоного позитивізму" М. Попович) - "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000) - у "Передньому слові" відзначено, що істотною тенденцією розвитку ідей філософської антропології в Ін-ті філософії і за його межами "стала розпочата ще в п'ятдесяті роки гуманізація методологічного інструментарію філософування, нове прочитання діалектики, внаслідок якого остання поступово насичувалася феноменологоекзистенціалістським змістом (нерідко, можливо, поза свідомими замірами її речників)".
КИЇВСЬКЕ РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ТОВАРИСТВО
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.
