"ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ ЕПОХИ"
("Die Grunndzuge des gegenwärtigen Zeitalters", 1806) - праця Й.Ґ. Фіхте, в якій він викладає свої погляди щодо сутності й змісту історичного процесу. В її основу було покладено курс лекцій, прочитаних у Берліні в 1804-05 (праця складається з 17 лекцій). Головна мета, яку ставить Фіхте, полягає в поданні адекватного розуміння того, чим із філософської точки зору, є сучасна епоха. При цьому філософське дослідження, за Фіхте, принципово відрізняється від емпіричного тим, що емпірик подає лише опис розмаїття фактів, тоді як філософ прагне встановити поняття епохи, тобто звести всю невичерпність досвіду до єдиного й загального початку. Тому лише філософське дослідження в змозі надати "історію епохи", тоді як завдяки будь-якій суто емпіричній рефлексії ми отримуватимемо тільки "хронологію епохи". Отже, реалізація мети філософського дослідження повинна розпочинатись з апріорної характеристики всієї сукупності часу та всіх можливих епох. Лише після цього має відбутись ідентифікація сучасної епохи, яка полягає у встановленні приналежності сучасності до тієї чи іншої із виділених історичних епох. Настанова на осягнення єдності часу передбачає застосування такого важливого поняття як "світовий план" (Фіхте визначає його як поняття єдності всього земного життя людства), з якого згодом можна вивести всі можливі історичні епохи. Метою історичного процесу, що задає загальну структуру світового плану, є встановлення між людьми відносин свободи, які б відповідали розуму.
Завдяки застосуванню даного визначення в центрі досліджень Фіхте виявляються поняття свободи і розуму. Перше, що можна сказати про земне життя людського роду є те, що воно складається з двох епох (періодів): а) поки рід існує не влаштовуючи відносини між його членами вільно й на основі розуму; б) коли рід здійснює розумний устрій. Стосовно першого з цих періодів, Фіхте робить одне важливе зауваження, а саме: розум може реалізовуватись як через свободу, так і у формі природної сили, чи завдяки інстинкту. Тому можливою стає така історична епоха, коли люди діють формально розумно, але без усвідомлення основи цих дій. На противагу цьому, в останню історичну епоху розум реалізується як свобода, тобто як чітке й повне усвідомлення своїх дій. Оскільки між цими двома епохами немає нічого спільного, то виникає потреба в третій (яка розташовується між першою й останньою), яку Фіхте називає епохою вивільнення від розумного інстинкту. Але між нею та першою також виникає нездоланна прірва, оскільки для того, щоб почати боротьбу з розумним інстинктом, сам розум має себе певним чином маніфестувати. Така маніфестація відбувається в четверту епоху (яка розташовується між першою та серединною). Тоді індивідуальний розумний інстинкт перетворюється на примусовий авторитет, яким наділяються окремі члени роду. У решти членів роду розум вперше негативно маніфестує себе у формі заперечення авторитету, який Фіхте визначає як примусовий порядок розумного інстинкту інших індивідів. Однак і в цьому вигляді світовий план не є завершеним. Він передбачає ще однієї епохи, коли остаточне вивільнення від розумного інстинкту надасть людині поняття розуму та розумного вільного влаштування. Вона може бути визначеною як епоха науки розуму, яка сполучається з наукою дії, тобто мистецтвом влаштування всіх людських відносин відповідно до заздалегідь науково пізнаного розуму. Таким чином, історична реалізація світового плану відбувається через п'ять епох: епоха невинності (панування розумного інстинкту), епоха авторитету, епоха завершеної гріховності, епоха розумної науки, епоха розумного мистецтва.
Окреслюючи сучасність, Фіхте відносить її до третьої епохи, коли людина вивільняється від авторитету, розумного інстинкту та від розуму взагалі, коли панує байдужість до істини. Він визначає її також як "епоху пустої свободи", оскільки мірилом усього в ній виступає те, що їй зрозуміло в даний момент (потяги до особистого самозбереження та особистого благополуччя), та особиста користь. На думку Фіхте, становлення третьої епохи супроводжується активним розвитком формальної науки, яка твориться республікою вчених. Однак метою кожного вченого виступає лише засвідчення самостійності їх індивідуального духу (способом, що дозволяє реалізувати цю мету, Фіхте вважає літературну діяльність, а безпосереднім механізмом - друкарство). Наслідком панування формальної науки стає захоплення епохи духом мрійливості. Оскільки індивідуальний досвід, що панує у формальній науці, є завжди обмеженим, а вона все ж таки (як наука) претендує на загальність, то подібні науковці просто вигадують решту світу, чи добудовують на основі власного свавілля той залишок світу, який не охоплюється їх індивідуальним досвідом. Іншою характерною властивістю третьої епохи є специфіка державного життя. У дев'ятій лекції Фіхте викладає власну концепцію походження держави і вводить важливий для його системи концепт "нормального народу" (який, він за власним визнанням, запозичує з Біблії), який від самого початку виступає носієм і розповсюджувачем розумної культури (культури розуму). Необхідність "нормального народу" випливає з принципової неможливості перетворити нерозумне на розумне (навіть за нескінчену кількість тисячоліть орангутанг ніколи не перетвориться на Канта). Разом із тим Фіхте використовує поняття абсолютної держави, під якою мається на увазі така штучна інституція, що спрямовує всі індивідуальні сили на користь роду. Абсолютна держава є лише поняттям, а основою її існування виступає тільки розум. Однак саме це перетворює її на мету, яка повинна бути реалізована в процесі політико-правового розвитку.
Для реалізації переходу до четвертої епохи — епохи дійсної свободи - кожна людина має здійснити переоцінку всього шляхом переорієнтації від індивідуальних цінностей до родових (благополуччя всіх, самозбереження роду тощо). Реалізацією цієї переоцінки повинна стати готовність жертвувати індивідуальним (в тому числі й життям) заради роду та ідеї. Подібний пріоритет родового над індивідуальним характеризує принцип, який дозволяє перейти до четвертої епохи і тим самим сприяти реалізації світового плану. Визначальну роль у здійсненні цього переходу, як доводить Фіхте, відіграватиме релігія, оскільки саме в ній відбувається втілення ідеї, яка усвідомила саму себе.
Весь історичний процес Фіхте представляє у вигляді кола, яке дозволяє повернутись від втраченої розумності до набутої розумності. Але весь цей процес має свій глибокий сенс, оскільки людський рід повинен власноруч, через набутий історичний досвід, прийти до епохи остаточного відтворення розуму в його правах, і відповідно, -до стану абсолютної свободи. Настання цього стану означатиме кінець історії. Таким чином, описуючи історичний процес, Фіхте характеризує його не лише як чітко виражену телеологічно інтендовану послідовність, але й як замкнений цикл, що має свій початок і кінець.
"ПРО МЕЖІ ДЕРЖАВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ ЕПОХИ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
