БРУНО (Bruno), ДЖОРДАНО (Філіппо)
(1548-1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, містик, поет. Син військового (збіднілого дворянина), народився у Нолі (звідси прізвисько - Ноланець), поблизу Неаполя. З 1559 навчався у приватній школі, у 1565 вступив до неаполітанського монастиря домініканців, де був посвячений у сан священика (1572) та отримав ступінь доктора теології (1575). Обвинувачений в єресі, змушений був тікати до Риму (1576), де невдовзі стає об'єктом наклепу. Після поневірянь північною Італією проживає у Швейцарії, Франції, Англії, Німеччині, де викладає в ун-тах та приймає участь у публічних диспутах, поширюючи та відстоюючи свої ідеї. Усюди гнаний за своє вільнодумство, Б. приймає запрошення венеціанця Д. Моченіго, який згодом підступно зраджує його. З 1592 перебуває у катівнях римської інквізиції, яка домагається зречення Б. від своїх поглядів та визнання свого вчення єретичним. Засуджений до страти за відмову зректися своїх переконань, Б. був спалений живим на вогнищі 17 лютого 1600 на Кампо ді Фьорі (Площі Квітів) у Римі. Осн. твори Б: "Про тіні ідей" (1581), "Бенкет на попелі" (1584), "Про причину, начало та єдине" (1584), "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584), "Вигнання звитяжного звіра" (1584), "Про героїчний ентузіазм" (1585), "Про монаду, число та фігуру" (1591).
Як і більшість філософів Відродження, Б. не пориває остаточно з ортодоксальним християнським віровченням, але намагається подолати його усталену схоластичну традицію шляхом привнесення до нього "величних здобутків" духовної культури давнини. Залишаючись віруючим християнином, про що він неодноразово зазначає у своїх творах, Б. у пошуках "вищої мудрості" звертається до грец. та елліністичної філософії, давньоєгипетської релігії та східної містики, кабали, гностично-герметичної традиції та ранньохристиянської патристики, зовсім не вважаючи це "нескромністю віри". Розбудовуючи власну філософську концепцію, Б. залучає до неї елементи античної натурфілософії та натурфілософії доби Відродження, положення геліоцентричної системи світу Коперніка. У засадничій своїй роботі "Про причину, начало та єдине" першою причиною та першим началом Б. називає Бога, "божественну надприродну сутність", "божественну (^станцію"; трохи згодом Бог постає у нього як Єдиний. Перша причина та перше начало "недосяжне для наших роздумів", "граничною межею досягнення дискурсивної здатності" людини є лише "наслідки" дії його "благості" ("волі") - "сліди" та "тіні", які людина з "величезним трудом" може пізнати у "залежних" ("спричинених") речах довколишньої дійсності. Але це не виключає взагалі пізнання істини та Бога; Б. обстоює апофатичне "наближення" до Нього: "Більш високе та глибоке пізнання божественного повинно відбуватися через заперечення, а не через ствердження, ...Бога полюбляють і вшановують більше мовчанням, ніж словом, ...тому негативна теологія
Піфагора та Діонісія значно перевищує ту теологію Арістотеля та схоластичних докторів, що доводить". Зазначаючи, що "для моралі та богослов'я достатньо знати перше начало у тих межах, в яких нам відкрили його вищі божества та розтлумачили божественні люди", відтак, — Б. окреслює предмет свого дослідження, - "не слід прохати натурфілософа привести всі причини та начала, але лише фізичні, і вже з них - головні та спеціальні". Перебуваючи "всюди" та у "всьому", Бог - перше Начало - в "проявленому" бутті репрезентує Себе як світова Душа, що постає як "всезагальна форма світу", і через "всезагальну фізичну діючу причину" - всезагальний Розум — "освітлює Всесвіт та спонукає природу створювати як належить свої види" (наслідування неоплатонічної космології). У природі Б. виділяє два роди субстанцій - форму, або душу (формальне начало), яка постає як "субстанційніша дійсність, у якій міститься активна потенція всього", та матерію - "найвищу потенцію та субстрат, в якій міститься пасивна потенція всього". Перша субстанція "не є предметом із матеріальними якостями, але є цілком володарем матерії", вона є "джерелом форм", створює в собі та формує будь-яку річ (буття речам дає космічний розум). Друга субстанція "сама по собі за своєю природою не має будь-якої природної форми, цілком аморфна", не має певних якостей та відмітних ознак, "не може бути тілом", "не зрима для очей, але умоглядна", вона "отримує будь-яку форму за допомоги активного начала", вона "приймач форм", із неї "виробляється та формується будь-яка річ". Обидві субстанції "постійні та вічні", є "непідвладними руйнації та незнищенними у сенсі втрати буття цілком і для всього". Форми "не мають буття без матерії, в ній породжуються та руйнуються", матерія "плодоносна, вона є й вічно перебуває". Матерію Б. розглядає як "можливість" та як "субстрат", але вона є єдиною, тому що "єдина можливість, завдяки якій усе, що існує, існує актуально, і з не меншою підставою це стосується безтілесних субстанцій, ніж тілесних". Тобто, як тілесна субстанція передбачає тілесну матерію, так само безтілесна субстанція передбачає безтілесну матерію. Б. стверджує, що різниця між ними полягає лише у "специфічних особливостях", "завдяки яким одна сходить до тілесного буття, а інша не сходить, одна отримує почуттєві якості, а інша - ні, і як би не уявлялось неможливим віднайти загальну підставу матерії, тієї, яка позбавлена кількості та просторових якостей природи, та тієї, яка не позбавлена ні того, ні іншого, все ж таки як перша, так і друга виявляються однією і тією ж матерією, і ... вся різниця між ними залежить від зведення до тілесного та безтілесного буття".
Б. наслідує античну натурфілософську концепцію безмежності всесвіту та множинності світів, що була окреслена вже у Демокрита та Епікура, а у Лукреція набула майже завершеного вигляду, але свої твердження Б. аргументує іншим чином: "Що заважає тому, щоб безкінечне, що міститься у нерозгорнутому вигляді у найпростішому та неподільному першому началі, скоріше існувало у розгорнутому вигляді у цій своїй нескінченій та безмежній подобі, що найвищою мірою здатна вміщувати незчисленні світи, ніж в оцих таких тісних краях?" "Зважаючи на незліченні ступені досконалості, в яких розгортається в тілесному вигляді божественна безтілесна велич, повинні бути незліченні індивідууми, якими постають ці величезні живі істоти (одне з яких оця Земля...), і для вміщення цих незліченних світів потрібен безкінечний простір". Отже, у безмежжі всесвіту рухаються безліч зір-сонць з планетними системами, і "стільки існує населених світів і великих живих тіл та величних божеств, наскільки незчисленними здаються та являються світи, не на багато відмінні від того, до якого ми належимо". Б. - гілозоїст, для нього не існує у всесвіті неживої матерії, "світ одушевлений разом з усіма його частинами". В якості всезагального принципу, що все одушевляє, виступає світова Душа, котра проникає у кожну частинку космосу і стає внутрішньою причиною його руху — від небесних світил до найдрібніших частинок: "дух перебуває у всіх речах і немає найменшого тільця, яке б не вміщувало можливість стати одушевленим". Тобто, "Бог, божественна краса та світло відбиваються та перебувають у всіх речах; тому я не вважаю за помилку вшановувати Його в усіх речах у відповідності до форми, що він надає їм".
Етична концепція Б. стверджує як найвищу цінність самовіддану любов людини до Бога, яка є "героїчним ентузіазмом". Його "ентузіаст" від споглядання "фізичної краси ... йде вгору та досягає споглядання та вшанування божественної краси, світла та величі", і вже "з любові до божественного нехтує всіма іншими задоволеннями та зовсім не думає про життя... Це — вогонь, що запалений в душі сонцем розуму, і божественний порив, що випростовує його крила", і цей вогонь є "палким прагненням божественних справ". Отже, коли любов до Бога стає "героїчною", вона обертається "мукою", тому що не користується та не вдовольняється "нічим теперішнім", героїчний дух такої людини прагне до сяйва божественної краси та світла, незважаючи навіть на те, що в його полум'ї згорає його нижча природа (тіло), "наче метелик на вогнищі". Таким чином "героїчний ентузіаст, - проголошує Б., - підноситься до божества, залишаючи форму нижчої істоти... Із суб'єкта більш низького я перетворююся в бога, мене любов переображує в бога із нижчої речі". Тобто, через любовний порив, через прагнення духу "ентузіаст" Б. сходить до пізнання божества у містичному поєднанні та злитті з ним. Ідеї Б. знайшли своє продовження у філософських вченнях мислителів нового часу - Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, нім. романтиків та ін.
Є. В. Козлов
БЬОМЕ (Böhme) ЯКОБ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „БРУНО (Bruno), ДЖОРДАНО (Філіппо)“ на сторінці 1. Приємного читання.
