ІМПЕРАТИВ
(від лат. imperare - повелівати) - поняття, що застосовується в практичній філософії/. Канта і є одним із ключових для розуміння специфіки його етичної системи. Детальний аналіз його змісту представлено в роботах "Критика практичного розуму" та "Основи метафізики моральнісності" ("Grundlegung zur Metaphysik der Sitten", 1785). За визначенням Канта, імператив - це формула повеління Ой джерелом є розум), в якій відбито уявлення про об'єктивний принцип (закон), що є примусовим для волі. Імперативний вплив може мати лише практичний закон, який слід відмежовувати від максими. На відміну від закону (який є об'єктивним принципом), максима є лише суб'єктивним принципом вчинків. Вона містить практичне правило, яке розум визначає відповідно з умовами суб'єкта, тоді як закон є об'єктивним принципом, що має силу для кожної розумної істоти, і таким основоположенням, за яким людина має діяти.
Всі І. мають форму повеління, яке спрямоване на волю, що через свій суб'єктивний характер не визначається практичними законами з необхідністю. А отже, це повеління для людини є примусом. Запобігти перетворенню повеління на примус (на І.) можна було б лише тоді, якби існувала абсолютно добра воля (для неї об'єктивний практичний закон був би єдиним можливим і безальтернативним ґрунтом дії). Тому І. (як примус) не існує для божественної чи святої волі. Всі І. розподіляються Кантом на гіпотетичні й категоричні. Перші з них представляють практичну необхідність можливого вчинку як засобу для досягнення чогось іншого (у цьому випадку вчинок є цінним, оскільки він є умовою реалізації того, чого бажають досягнути). Гіпотетичні І. розподіляються на проблематичні й асерторичні (перші з них визначають вчинок стосовно можливої, а другі — стосовно дійсної цілі). Кант також визначає їх ще як правила вміння та правила розсудливості. Категоричні І. представляють вчинки як необхідні самі по собі, безвідносно до будь-яких інших цілей. Специфіка категоричного І. полягає в тому, що він не може мати відношення ані до змісту вчинку, ані до його цілей, оскільки тоді він нестиме на собі домішок емпіричного, що не дозволятиме розглядати його як загальний принцип розуму. Тому категоричний І. визначає виключно форму вчинку. Кант пропонує декілька послідовних формулювань категоричного І.: 1. Коли категоричний І. не містить у собі нічого, крім необхідності максими вчинку, - "вчиняй лише відповідно до такої максими, керуючись якою ти міг би бажати аби вона стала загальним законом"; 2. Коли категоричний І. формулюється як загальний І. обов'язку — "вчиняй так, якби максима твого вчинку завдяки твоїй волі повинна була стати загальним законом природи"; 3. Коли категоричний І. формулюється як загальний практичний закон - "вчиняй так, аби ти завжди відносився до людства як у своїй власній особі, так і в особі будь-кого іншого, лише як до цілі і ніколи як до засобу".
Важливе питання стосовно категоричного І. полягає в характеристиці умов його можливості. Саме тому в третьому розділі "Основ метафізики моральнісності" Кант приділяє висвітленню цієї проблеми окрему частину під назвою "Як можливий категоричний імператив?". Запропонована ним відповідь така: категоричний І. можливий завдяки тому, що наявна в розумі людини (як частини чуттєвого світу) ідея свободи робить її й частиною умоглядного світу. Саме подібна подвійна природа людини обумовлює необхідність певної форми обов'язку. Адже якби людина була виключно частиною умоглядного світу, то всі її вчинки були б заздалегідь визначені принципом автономії волі, а тому не було б жодної форми обов'язку. Оскільки людина належить ще й чуттєвому світу, то її вчинки лише повинні бути відповідні автономії волі. При цьому підпорядкованість чуттєвої обумовленості вчинків принципам моральнісності (а не навпаки) випливає з того, що саме умоглядний світ містить у собі основи світу, який сприймається чуттями, а відповідно й основи його законів. Таким чином умоглядний світ мислиться як законодавчий, а кожна людина як мисляча істота визнає себе підпорядкованою загальному законодавству розуму. Тому закони умоглядного світу виступають як І., а відповідні до них вчинки — як обов'язки.
Аналізуючи категоричний обов'язок як апріорне синтетичне положення, Кант проводить аналогію з взаємодією чуттєвого споглядання та поняттями розсудку, які не означають нічого крім форми закону. Тобто, змістом категоричного обов'язку є взаємодія індивідуальної волі кожної окремої людини (на цю волю впливають чуттєві уявлення, пристрасті, схильності тощо) з загальною практичною волею, що відповідає принципу розуму. Вчення Канта про категоричний І. є важливим етапом у розвиткові практичної філософії.
КАНТ (KANT) ІММАНУЇЛ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ІМПЕРАТИВ“ на сторінці 1. Приємного читання.
