"КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"

Історія філософії

"КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"

("Kritik der reinen Vernunft", 1781) - основна робота /. Канта, в якій закладено фундамент та окреслено контури всієї "критичної" ("трансцендентальної") філософії; як окрема частина критичного вступу до метафізики - це теорія теоретичного розуму, теорія пізнання.

Головне питання будь-якої теорії пізнання - поняття знання, закономірності, механізми та форми його здобування. Уже у висхідній постановці основного питання теорії пізнання відображена специфіка застосованого Кантом методу дослідження, який він назвав "трансцендентальним" (від лат. transcendens [transcendentis] -той, що виходить за межі). Суть методу полягає в тому, що береться деякий досліджуваний факт і з'ясовуються умови його можливості. Тому найабстрактніша формула головного питання "К. ч. р." - "як можливе знання?". У це питання Кант вводить ряд конкретизацій.

Його цікавить не будь-яке знання, а лише "чисте" (теоретичне), яке, на відміну від емпіричного, характеризується такими рисами як усезагальність і необхідність. Питання про можливість емпіричного знання Кант не розглядає, тому що воно, на його думку, вже вирішене Беконом і Локком. Такого роду знання походить із досвіду шляхом індуктивного узагальнення фактів. Чисте ж знання ми не можемо отримати з досвіду, воно - і в цьому Кант, услід за Ляйбніцем і Юмом, переконаний із самого початку, - не апостеріорне (лат. a posteriori -з наступного), а апріорне (лат. — з попереднього), має позадосвідне походження. Але Канта цікавить і не будь-яке чисте знання, а лише таке, в якому відбувається прирощення знань. У зв'язку з цим він приймає введене вже до нього розрізнення знання на аналітичне й синтетичне. Під аналітичним знанням розуміється таке знання, в якому предикати суджень імпліцитно містяться в їх суб'єктах. Такі судження не розширяють нашого знання, а лише пояснюють його. Механізми їх утворення розкриті ще Арістотелем, вони продукуються шляхом логічного виведення. Але до складу чистого знання входять також такі судження, в яких предикати логічно не виводяться із суб'єктів, а приєднуються до них ніби ззовні за якимось невідомим нам принципом синтезу. Наприклад: "пряма лінія — найкоротша відстань між двома точками". Немає таких законів, правил логіки, за допомогою яких можна було б із поняття "пряма лінія" виділити поняття "найкоротшої відстані". Усі досвідні судження синтетичні і механізм їх утворення після Бекона і Локка зрозумілий. Що ж стосується синтетичних апріорних суджень, за допомогою яких лише й розширюється теоретичне знання, то їх утворення до цього часу, вважає Кант, лишається таємницею, яку він має намір розкрити. У результаті всіх розглянутих конкретизацій вихідне гносеологічне питання — "як можливе знання?" — набуває остаточного вигляду — "як можливі апріорні синтетичні судження?". Це питання у свою чергу розпадається на три підпитання: "як можлива математика?", "як можливе чисте природознавство?", "як можлива метафізика?". Згідно з цими трьома питаннями структурується вся "К ч. р.". Формально вона складається з двох частин: "Трансцендентального вчення про начала" і "Трансцендентального вчення про метод". Але остання являє собою лише непозбавлене тонких зауважень доповнення. Змістовна ж структура утворює три частини: трансцендентальна естетика, трансцендентальна логіка і трансцендентальна діалектика.

Естетика в Канта - загальна теорія чуттєвості, в якій дається відповідь на перше питання. Чиста математика можлива завдяки тому, що в нас існують апріорні форми споглядання: простір і час. Він уперше дослідив основні функції, які простір і час відіграють у пізнанні: синтезуючу й об'єктивуючу. Споглядання є здатністю "давати" предмети. Завдяки тому, що в мені "закладено" якимось чином чистий простір, я синтезую множину суб'єктивних відчуттів, які виникають внаслідок аффектації чуттєвості "річчю у собі", але існують у мені, в деяку єдність і виношу поза себе як об'єктивно існуючий предмет. Завдяки ж тому, що в структурі моєї свідомості "закладено" час, я суб'єктивну послідовність уявлень у мені виношу в минуле й майбутнє, і можу мислити як об'єктивну послідовність явищ. Саме явища утворюють емпіричний зміст пізнання, який виникає в досвіді багато в чому через творчу діяльність самого пізнання. Для трансформації цього змісту в знання необхідно піднятись ще на один щабель його оформлення. Останнє пов'язане з діяльністю такої "здатності душі" як розсудок, який є здібністю оперувати поняттями і вносити форму в зміст досвіду. Апріорними формами розсудку є категорії: причинності, субстанціальності та інші. Це не об'єктивні зв'язки в речах самих по собі, про які ми нічого не знаємо, а суб'єктивні форми розсудку. Знання - це єдність чуттєвого змісту і понятійно-категоріальної форми. Кожен із цих елементів сам по собі не є знанням. Чуттєвість без понять сліпа, поняття без чуттєвості порожні.

Категоріальний лад мислення є предметом "трансцендентальної логіки". Вона задумана Кантом як логіка теоретичного природознавства. Він протиставляє свою логіку логіці Арістотеля, яку називає "загальною". Відмінність їх у тому, що остання є формальною, цікавиться лише формально-логічним складом думки, тоді як перша — змістовна логіка, досліджує зв'язок форми й змісту, а вірніше (адже будь-яка логіка займається формою думки) - форми думки з точки зору їх гносеологічної цінності. Потім свій варіант змістовної, "діалектичної" логіки запропонує і Геґель. Кант уперше в історії вчення про категорії поставив питання про необхідність створення їх системи. Він побудував "таблицю" категорій, яка складається з чотирьох груп: кількості, якості, відношення й модальності, кожна з яких включає три категорії; причому кожна третя категорія всередині групи являє собою єдність першої та другої. Цю діалектичну здогадку про принцип тріадичної побудови категорій Геґель назве "першим прообразом розумного". Кантівське вчення про категорії не позбавлене певних вад. У Канта - не система категорій, а лише "таблиця", поміж групами категорій відсутній необхідний зв'язок. Звідси розгляд більш конкретних категорій кількості передує аналізу більш абстрактних категорій якості; утрачено таку важливу категорію як міра, яка є єдністю, зв'язком якості та кількості. Викликає сумнів і можливість виведення категорій з таблиці суджень, оскільки сама вона має за основу таблицю категорій. Але найвразливішим місцем у кантівському вченні про категорії в марксистському кантознавстві вважалося тлумачення їх як апріорних форм. Це дорікання не позбавлене сенсу, але й не безумовне. Було б помилкою даремно відкинути апріоризм. На користь кантівського апріористського тлумачення природи категорій свідчить, по-перше, той факт, що категорії - це чи не найконсервативніший елемент мислення. У часи писаної історії вони лишалися незмінними, змінювались й розвивались лише поняття про ці форми. Питання про походження категоріального складу мислення тотожне питанню про походження самого мислення, оскільки позакатегоріального мислення не існує. По-друге, категорії апріорні щодо індивідуального досвіду. Жоден з індивідів не виробляє категоріальні структури свого мислення, а застає їх як чогось готового, такого, що вже сформувалось до нього, - і лише засвоює їх у процесі соціалізації. Вони "закладаються" в психіку дитини під час її спілкування з дорослими по мірі того, як вона вчиться розмовляти і мислити. Коли дитина задає свої перші "чому?", то це свідчить про те, що "чому?" (категорія причинності) уже якимсь чином "поселилась" у душі дитини, в її мисленні, і відкрила їй уперше можливість індивідуального досвіду. І, нарешті, категорії, якщо вони й апостеріорні щодо минулого всесвітньо-історичного досвіду людства, з яким Кант, дійсно, не співвідносить категоріальні структури, то вони безумовно, апріорні стосовно майбутнього, "можливого досвіду", адже цього досвіду ще просто не існує і його виникнення передбачає як умову своєї можливості наявність у мисленні категоріальних структур. їх основною функцією в пізнанні є функція синтезу, який зводиться до закономірного поєднання уявлень. Спочатку уявлення повинні бути виокремлені, або "схоплені", потім "репродуковані" в новому акті їх поєднання і, нарешті, "впізнавані", що можливо лише в тому випадку, якщо суб'єкт, який схоплює, репродукує й впізнає уявлення, залишається одним і тим самим. Усвідомлення предмета можливе лише за умови єдності самосвідомості, тобто коли суб'єкт незмінно зберігає внутрішню безумовну тотожність: Я=Я, яку Кант називає "трансцендентальною апперцепцією". Синтез чуттєвого змісту й апріорної розсудкової форми, внаслідок якого виникає досвід і знання, здійснюється такою здібністю душі, як несвідома продуктивна уява за допомогою схем, в основі яких лежить час, як основна форма всіх чуттєвих явищ. Саме продуктивна уява є головним конструктором понять. Далі Кант розвиває вчення про "чисті основоположення розсудку", під якими розуміються "правила об'єктивного застосування категорій" (аксіоми споглядання, антиципації сприйняття, аналогії досвіду, постулати емпіричного мислення взагалі). Усе це принципи осмислення чуттєвих сприйняттів та їх трансформації в науково значимий досвід. Ними обґрунтовуються всі окремі закони природи. В основоположеннях чистого розсудку вже містяться і форми розсудку, і форми чуттєвості. Оскільки всі явища мають чуттєвий характер, то для них особливим законодавством є математичні закони. Математика є посередником, своєрідним "мостом", за допомогою якого наш досвід щодо природи може бути віднесений до цих чистих основоположень. Звідси знаменита кантівська теза: "в науці стільки науки, скільки в ній математики". Отже, остаточна відповідь Канта на поставлене ним друге запитання може бути резюмована наступним чином. Чисте природознавство можливе, оскільки його предмет — світ явищ, досвід, або природа - не є щось зовнішнє суб'єкту пізнання і незалежне від нього, а являє, навпаки, в усіх своїх пізнавальних визначеннях лише породження самого розуму в його споглядальних і розсудкових функціях, обумовлених трансцендентальною єдністю самосвідомості, узгоджених між собою за допомогою схем продуктивної уяви і реалізованих у пізнанні через основоположення чистого розсудку.

Відповідь на останнє, найістотніше для Канта, запитання "як можлива метафізика?" дається в "трансцендентальній діалектиці". Метафізика, яким би не був жалюгідним її теперішній стан, є невикорінною потребою, "завершенням усієї культури людського розуму". Під діалектикою він розуміє не "мистецтво суперечки", не софістику, а дослідження протиріч пізнання, з якими розум зіштовхується з необхідністю. Під розумом тут уже розуміється не вся сукупність пізнавальних здібностей (як це бачимо в назві роботи), а вища пізнавальна здатність, яка чітко відрізняється від усіх інших: чуттєвості, розсудку, здатності судження, уяви. "Всяке наше знання починається з чуттів, переходить потім до розсудку і закінчується в розумі, вище якого немає в нас нічого для обробки матеріалу споглядань і для підведення його під вищу єдність мислення". Синтез досвіду розсудковими категоріями приречений на недовершеність, мислення, яке керується категоріями, приводить у взаємне співвідношення дані чуттєвості таким чином, що кожне явище є обумовленим іншими явищами. Але при цьому для повного пізнання явищ розсудок вимагає розуміння сукупності умов, які існують у межах усього досвіду, вимагає безумовного. Та ця вимога, з огляду на нескінченність світу явищ, для розсудку нездійсненна. Пізнавальною здатністю, яка претендує на задоволення невикорінної потреби в завершеному синтезі, і є розум. Цю потребу в принципі неможливо повністю задовольнити, але її можна сформулювати як завдання для розсудку дошукуватись у сфері досвіду все більш повного пізнання умов. Безумовного не можна пізнати, воно — недосяжний ідеал пізнання, але, незважаючи на свою недосяжність, цей ідеал панує над

усією роботою пізнання і спрямовує її. Ці необхідні уявлення завдань пізнання Кант називає ідеями розуму. Якщо вони об'єктивуються й гіпостазуються, мисляться як реально існуючі й пізнавані надчуттєві предмети, то виникає трансцендентальна видимість існування трьох надчуттєвих квазіоб'єктів: душі (як безумовної сукупності всіх явищ внутрішнього відчуття), світу (безумовне всіх явищ зовнішнього відчуття) й бога (безумовне всього обумовленого взагалі), які в старій ляйбніце-вольфівській раціоналістичній метафізиці складали предмети таких трьох метафізичних псевдонаук, як раціональна психологія, раціональна космологія й раціональна теологія. Трансцендентальна діалектика - не "логіка видимості", а логіка подолання цієї необхідної видимості. її завдання вирішується шляхом усунення оман розуму: "паралогізмів" (стосовно душі), "антиномій" (стосовно світу), тлумачення ідеалу чистого розуму як існуючого предмета (стосовно абсолютної сутності, Бога). Помилкове розуміння душі як субстанції грунтується на тому, що ми в низці явищ свідомості виокремлюємо єдність і приписуємо її деякому одвічно для себе існуючому субстрату. Але з ідеї душі ніяким чином не можна вивести жодного факту психічного життя. Проте ідея "душі", хоча не може бути теоретично доведена (утім, як і спростована), є найважливішим керуючим принципом дослідження духовного життя. Кантівська докорінна й рішуча критика попередньої метафізики зовсім не полягала в її даремному відкиданні. Старі метафізичні проблеми продуктивно реінтерпретуються і трансформуються в проблеми гносеологічні. Ще більше значення має критика Кантом "раціональної космології", яка претендувала на раціонально-умоглядне осягнення "світу". Ця критика ґрунтується на вченні про антиномії: якщо світ мислиться як об'єкт пізнання, то про нього можна висловити однаково доказові, але прямо протилежні судження. Відповідно до таблиці категорій формулюються чотири антиномії: І. Теза: Світ має початок (межу) у часі і просторі. Антитеза: Світ у часі і просторі безмежний. 2. Теза: Усе у світі складається з простого. Антитеза: Немає нічого простого, все складне. 3. Теза: У світі існує причинність через свободу. Антитеза: Ніякої свободи немає, все здійснюється за законами природи. 4. Теза: У ряді світових причин є деяка необхідна сутність. Антитеза: У цьому ряді немає нічого необхідного, все в ньому випадково. Перші дві антиномії Кант називає "математичними", оскільки в них ідеться про параметри світу, які кількісно вимірюються, другі дві - "динамічними", так як вони стосуються якісних і діяльних характеристик світу. Антиномії виникають у пізнанні не випадково, а необхідно, і вони "є найдоброчинніша омана, в яку тільки може впасти людський розум". Вони, хоча й "доброчинні", але все ж - помилки, і тому мають бути подолані. Згідно з логічним законом протиріччя в "математичних" антиноміях тези й антитези однаково хибні. Якщо стосовно предмета можна довести, як стверджувальне, так і заперечувальне судження, то з цього випливає або те, що в дійсності такого предмета не існує, або, принаймні, він не може бути предметом пізнання (непізнаваний). Кант наполягає на останньому. Що ж стосується "динамічних" антиномій, то вони вирішуються шляхом припущення, що тези справджуються щодо "речей у собі" (свобода й бог), а антитези - щодо явищ. У подальшому розвитку філософської думки кантівське вчення про антиномії зазнало ґрунтовної (утім, не завжди справедливої) критики. І тим не менш, великою й незаперечною заслугою Канта є те, що він довів: мислення, яке пізнає, на певному ступені (сьогодні ми називаємо його теоретичним) неуникно зіштовхується з протиріччями, причому не через логічну недбалість мислення, а за природою самої пізнавальної діяльності. Більше того, антиномічним є не лише пізнання, а й сама людина та її історія.

Завершує "трансцендентальну діалектику" розділ "Ідеал чистого розуму", в якому Кант зруйнував "раціональну теологію", що претендувала на умоглядне пізнання абсолютно необхідної сутності -Бога. Радикальній критиці піддаються всі три основні "докази" існування бога: онтологічний, космологічний і фізико-теологічний. Останні два зводяться до першого, а необґрунтованість онтологічного аргументу полягає в тому, що існування не є реальним предикатом, із поняття не можна вивести існування. Ідея Бога тлумачиться Кантом як ідеал чистого розуму, як евристичний регулятивний принцип пізнання, який проголошує: ми так повинні "філософувати про природу, неначе для всього, що існує, є необхідно перша основа, виключно з метою ввести у своє знання систематичну єдність". Загальний висновок "трансцендентальної діалектики" такий: душа, світ, Бог - не умоглядні предмети, як це уявляла собі попередня метафізика, а лише необхідні ідеї. Метафізика як догматична наука про ноуменальний, надчуттєвий світ неможлива, і як теоретична філософія може бути лише теорією пізнання. У "К. ч. р." Кант з'ясував можливості та межі теоретичного пізнання й тим самим окреслив принципово іншу область досліджень - моральність. "... Мені прийшлося обмежити (aufheben) знання, щоби звільнити місце вірі". Під останньою розуміється насамперед не релігійна, а моральна віра.

Ю. В. Кушаков


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Частина І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АВІДЬЯ

  • АСТІКА, НАСТІКА

  • БРАГМАН

  • ВАЙШЕШИКА

  • ВЕДИ

  • ДАОСИЗМ

  • ДАРШАНА

  • ДЖИВА

  • ІНЬ—ЯН

  • КЕВАЛА-ДЖНЯНА

  • КОНФУЦІЙ

  • ЛЕГІЗМ

  • ЛІ

  • МІМАНСА

  • МОКША

  • ПРАКРИТІ, ПУРУША

  • САНСАРА

  • ТАМАС

  • ФІЛОСОФІЯ БУДДИЗМУ

  • ШАН ЯН

  • Розділ 2. Антична філософія

  • АКАДЕМІЯ ПЛАТОНОВА

  • АНАКСІМАНДР З МІЛЕТУ

  • АНАХАРСІС З АБДЕР

  • АТОМ

  • ГЕРАКЛІТ З ЕФЕСУ

  • ГЕСІОД

  • ДЕМОКРІТ З АБДЕР

  • ДІОГЕН ЛАЕРЦІЙ

  • ДУША

  • ЕКЛЕКТИЗМ

  • ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТА

  • ЕНЕСІДЕМ ІЗ КНОСА

  • ЕПІКУР

  • ЕПІКУРЕЙСЬКА ШКОЛА

  • ЗЕНОН З КІТІЯ (КІТІОНА)

  • ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ

  • КІНІКИ

  • КЛЕАНФ

  • ЛЕВКІПП

  • ЛУКРЕЦІЙ ТІТ ЛУКРЕЦІЙ КАР (Titus Lucretius Carus)

  • МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (Marcus Aurelius Antoninus)

  • МЕГАРСЬКА ШКОЛА

  • НЕОПЛАТОНІЗМ

  • ОРФІКИ

  • "ПАРМЕНІД"

  • ПЕРИПАТЕТИЧНА ШКОЛА АРІСТОТЕЛЯ (ЛІКЕЙ)

  • "ПІР"

  • ПІТАГОР ПІФАГОР

  • ПІФАГОР

  • ПЛОТІН

  • ПЛЮРАЛІСТИ

  • "ПРОТАГОР"

  • РОЗУМ-"НУС"

  • СОКРАТ

  • СОКРАТИЧНІ ШКОЛИ

  • СТОЇЦИЗМ (Стоїки)

  • ТАЛЕС З МІЛЕТУ (Фалес)

  • СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

  • Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)

  • АВҐУСТИН АВРЕЛІЙ

  • АВЕРРОЕС

  • АЛ-ФАРАБІ

  • БЕКОН РОДЖЕР (BACON ROGER)

  • БЕРНАР КЛЕРВОСЬКИЙ БЕРНАРД (Bernardus abbas Clarae Vaffis)

  • БОГ

  • БОНАВЕНТУРА (Bonaventura)

  • БРУНО (Bruno), ДЖОРДАНО (Філіппо)

  • БЬОМЕ (Böhme) ЯКОБ

  • ВАЛЛА ЛОРЕНЦО (Valla)

  • ВАСИЛЬ ВЕЛИКИЙ ВАСИЛЬ КЕНІЙСЯКИЙ

  • ВИД І РІД

  • ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН ГРИГОРІЙ БОГОСЛОВ

  • ГРИГОРІЙ НІССЬКИЙ

  • ГРИГОРІЙ ПАЛАМА

  • ГРІХ

  • ҐІЛЬБЕРТ ПОРРЕТАНСЬКИЙ

  • ҐІЛЬОМ ДЕ КОНШ

  • ДАНТЕ АЛІГ'ЄРІ

  • "ДІДАХЕ"

  • ДОМІНІК ДЕ ГУСМАН

  • ДУНС СКОТ ІОАНН

  • ЕКХАРТ ЙОГАНН, МЕЙСТЕР ЕКХАРТ (Meister Eckhart)

  • ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ ДЕЗІДЕРІЙ

  • ЕРІУҐЕНА

  • ІБН РУШД АБУ АЛ-ВАЛІД МУХАММАД ІБН АХМАД

  • ІГНАТІЙ АНТІОХШСЬКИЙ

  • ІОАНН СКОТ ЕРІУҐЕНА

  • ІОАНН СОЛСБЕРІЙСЬКИЙ

  • ІПОСТАСЬ

  • ІУСТИН ФЛАВІН, МУЧЕНИК

  • КАМПАНЕЛЛА ТОММАЗО

  • КАППАДОКІЙСЬКИЙ ГУРТОК

  • КЛИМЕНТ РИМСЬКИЙ

  • КОНЦЕПТУАЛІЗМ

  • МАКСИМ ІСПОВІДНИК

  • МОР (МОRЕ) ТОМАС

  • НІКОЛА КУЗАНСЬКИЙ (Nicolaus Cusanus), НІКОЛАЙ КРЕБС (Krebs)

  • НОМІНАЛІЗМ

  • ОККАМ ВІЛЬЯМ

  • ОРІГЕН

  • ПАТРИСТИКА

  • ПАТРИСТИКА НІКЕЙСЬКА І ПІСЛЯНІКЕЙСЬКА

  • ПЕТРАРКА (PETRARCA) ФРАНЧЕСКО

  • ПЕТРО ДАМІАНІ (PETRUS DAMIANUS), ДАМІАН

  • ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА (PICO DELLA MIRÁNDOLA) ДЖОВАННІ

  • РІД І ВИД

  • РОСЦЕЛІН (ROSCELINUS) ІОАНН

  • СУАРЕС (SUAREZ) ФРАНСІСКО

  • СХОЛАСТИКА

  • ТАТІАН

  • ТЕОЛОГІЯ

  • ТОМА АКВІНСЬКИЙ (THOMAS AQUINAS), ФОМА АКВІНСЬКИЙ, АКВІНАТ

  • ТОМА КЕМПІЙСЬКИЙ (THOMAS A KEMPIS), ФОМА КЕМПІЙСЬКИЙ

  • УНІВЕРСАЛІЯ

  • ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

  • ФЛОРЕНТІЙСЬКА ПЛАТОНОВА АКАДЕМІЯ

  • ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.

  • АНГЛІЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО

  • БЕРКЛІ (BERKELEY) ДЖОРДЖ

  • БОЛІНҐБРОК ГЕНРІ

  • ВОЛЬТЕР Справж. ім'я та прізв. ФРАНСУА МАРІ АРУЕ (FRANÇOIS MARIE AROUET)

  • ГЕЛЬВЕЦІЙ (HELVETIUS) КЛОД АДРІАН

  • ГОЛЬБАХ ПОЛЬ (BARON PAUL VON HOLBACH, D'HOLBACH)

  • ДЕКАРТ (DESCARTES) РЕНЕ, латиниз. ім'я КАРТЕЗІЙ (RENATUS CARTESIUS)

  • ДІДРО (DIDEROT) ДЕНІ

  • "ЕТИКА"

  • ІДЕЯ

  • КАРТЕЗІАНСТВО

  • КОНДІЛЬЯК ЕТЬЄН БОННО ДЕ

  • КУМБЕРЛЕНД (CUMBERLAND) РІЧАРД

  • ЛЯЙБНІЦ (LEIBNIZ) ҐОТФРІД ВІЛЬГЕЛЬМ

  • МАЛЬБРАНШ НІКОЛЯ

  • МАТЕРІАЛІЗМ ФРАНЦУЗЬКИЙ

  • МОНТЕСК'Є ШАРЛЬ-ЛУЇ ДЕ СЕКОНДА (CHARLES-LOUIS DE SECONDA, BARON DE LA BREDE ET DE MONTESQUIEU)

  • "НОВИЙ ОРГАНОН"

  • ОКАЗІОНАЛІЗМ

  • ПОР-РОЯЛЬ

  • "ПРО ЛЮДИНУ, ЇЇ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ"

  • РЕФОРМАЦІЯ

  • РУССО (ROUSSEAU) ЖАН-ЖАК

  • СМІТ (SMITH) АДАМ

  • СУБСТАНЦІЯ

  • "ТРАКТАТ ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ..."

  • ФОНТЕНЕЛЬ БЕРНАРД

  • ЮМ (HUME) ДЕВІД

  • НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

  • АБСОЛЮТНА ІДЕЯ

  • АНТИНОМІЯ

  • АППРЕГЕНЗІЯ

  • БАУМҐАРТЕН (BAUMGARTEN) ОЛЕКСАНДР ГОТЛІБ

  • "ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: ЩО ТАКЕ ПРОСВІТНИЦТВО?"

  • "ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ МІФОЛОГІЇ"

  • ГАМАН (HAMANN) ЙОГАН ҐЕОРҐ

  • ГЕҐЕЛЬ (HEGEL) ҐЕОРҐ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ

  • ГЕГЕЛЬЯНСТВО

  • ГЕЛЬДЕРЛІН (HÖLDERLIN) ЙОГАНН ХРИСТИЯН ФРІДРІХ

  • ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ

  • "ЗАМКНЕНА ТОРГОВА ДЕРЖАВА"

  • ЗОЛЬҐЕР (SOLGER) КАРЛ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ

  • "ІДЕЇ ДО ФІЛОСОФІЇ ПРИРОДИ ЯК ВСТУП ДО ВИВЧЕННЯ ЦІЄЇ НАУКИ"

  • ІМПЕРАТИВ

  • КАНТ (KANT) ІММАНУЇЛ

  • КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ І. КАНТА

  • "КРИТИКА ПРАКТИЧНОГО РОЗУМУ"

  • "КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"
  • "ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ"

  • "ЛЕКЦІЇ З ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ"

  • ЛЕССІНҐ (LESSING), ҐОТХОЛЬД ЕФРАЇМ

  • "ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ"

  • МАЙМОН (MAIMÓN, СПРАВЖ. ПРІЗВ. ХЕЙМАН, HEIMAN) СОЛОМОН

  • "НАСТАНОВИ ДО БЛАЖЕННОГО ЖИТТЯ"

  • "НАУКА ЛОГІКИ"

  • НОВАЛІС ФРІДРІХ ФОН ГАРДЕНБЕРҐ

  • НОУМЕН

  • "ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ ЕПОХИ"

  • "ПРО МЕЖІ ДЕРЖАВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"

  • РАЙНГОЛЬД КАРЛ ЛЕОНАРД

  • РІЧ У СОБІ

  • "СИСТЕМА СВІТОВИХ ЕПОХ"

  • "СИСТЕМА ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОГО ІДЕАЛІЗМУ"

  • ТЕТЕНС ЙОГАНН НІКОЛАС

  • ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ

  • "ФІЛОСОФІЯ ПРАВА"

  • ФІХТЕ (FICHTE) ЙОГАНН ҐОТЛІБ

  • ФОЄРБАХ (FEUERBACH) ЛЮДВІҐ АНДРЕАС

  • ШЕЛЛІНҐ ФРІДРІХ ВІЛЬГЕЛЬМ ЙОЗЕФ

  • ШІЛЛЕР ЙОГАНН-ФРІДРІХ

  • ШЛЯЙЄРМАХЕР ФРІДРІХ ЕРНСТ ДАНІЕЛЬ

  • ШУЛЬЦЕ (Schnitze) (ПСЕВД. ЕНЕЗІДЕМ, AENESIDEM) ҐОТТЛОБ ЕРНСТ

  • ЯКОБІ (JACOBI) ФРІДРІХ ГЕНРІХ

  • СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

  • АВЕНАРІУС (AVENARIUS) РІХАРД

  • АПОЛОНІВСЬКЕ І ДІОНІСІЙСЬКЕ

  • БЕНТАМ (BENTHAM) ДЖЕРЕМІ

  • БОЛЬЦАНО (BOLZANO) БЕРНАРД

  • БУТРУ ЕМІЛЬ

  • ВОЛЯ

  • ГАМІЛЬТОН (HAMILTON) ВІЛЬЯМ

  • ДІЛЬТЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ

  • ДЮРІНҐ (DURING) ЄВГЕН

  • ДЮРКГЕЙМ (DURKHEIM) ЕМІЛЬ

  • ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ

  • ЗІММЕЛЬ ҐЕОРҐ

  • ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ

  • ІНТУЇЦІЯ

  • КАРЛЕЙЛЬ КАРЛЕЙЛ ТОМАС

  • КОГЕН (COHEN) ГЕРМАН

  • КОНТ (COMTE) ОҐЮСТ

  • КУЗЕН (COUSIN) ВІКТОР

  • ЛІБЕРТ АРТУР

  • МАЛЬТУС (MALTHUS) ТОМАС РОБЕРТ

  • МЕН ДЕ БІРАН (MAIN DE BIRAN) МАРІ ФРАНСУА П'ЄР ҐОНТЬЄ ДЕ БІРАН (GONTHIER DE BIRAN)

  • МІЛЛЬ (MILL) ДЖОН СТЮАРТ

  • НАДЛЮДИНА

  • НАТОРП (NATORP) ПАУЛЬ

  • НЕОКАНТІАНСТВО

  • НІГІЛІЗМ

  • НІЦШЕ (NIETZSCHE) ФРІДРІХ

  • ПОЗИТИВІЗМ

  • "ПРО ПОНЯТТЯ ФІЛОСОФІЇ"

  • РЕНАН (RENAN) ЖОЗЕФ ЕРНЕСТ

  • "СВІТ ЯК ВОЛЯ І УЯВЛЕННЯ"

  • ТАЙХМЮЛЛЕР ҐУСТАВ

  • "ТВОРЧА ЕВОЛЮЦІЯ"

  • ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ

  • ТРИВАЛІСТЬ

  • ФІКЦІОНАЛІЗМ

  • ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТОГЛЯД

  • ЦІННІСТЬ КУЛЬТУРНА

  • ШОПЕНГАУЕР (SCHOPENHAUER) АРТУР

  • ШПЕНҐЛЕР (SPENGLER) ОСВАЛЬД

  • РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АББАНЬЯНО НІКОЛО

  • АДЛЕР (ADLER) АЛЬФРЕД

  • АЙДУКЕВИЧ КАЗИМЕЖ

  • АЛЬТЮССЕР ЛУЇ П'ЄР

  • АНТИПСИХОЛОГІЗМ

  • АРЕНДТ (ARENDT) ГАННА

  • БАТАЙ (BATAILLE) ЖОРЖ

  • БОДРІЙЯР ЖАН

  • БОЛЬНОВ (BOLLNOW) OТТО ФРІДРІХ

  • БРЕДЛІ (BRADLEY) ФРЕНСІС ГЕРБЕРТ

  • БУДЕННА МОВА

  • "БУТТЯ І ЧАС"

  • ВАЛЬ ЖАН

  • ВЕБЕР (WEBER) МАКС

  • ВЕРИФІКАЦІОНІЗМ

  • ВІТАЛІЗМ

  • ВОЙТИЛА (WOJTYLA) КАРОЛЬ ЮЗЕФ, ПАПА ІВАН ПАВЛО П (ІОАNNES PAULUS)

  • ВСЕ-ЛЮДИНА

  • ГАЙДЕҐҐЕР (HEIDEGGER) МАРТІН

  • ГАЙЄК (HAYEK) ФРІДРІХ АВГУСТ ФОН

  • ГЕЙЗІНҐА (HUIZINGA) ЙОГАН

  • ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО

  • ГОРИЗОНТ

  • ГЬОСЛЕ ВІТТОРІО

  • ҐВАТТАРІ (GUATTARI) ФЕЛІКС

  • ҐЛЮКСМАН АНДРЕ

  • ДАММІТ МАЙКЛ ЕНГОНІ ЕРДЛІ

  • "ДВІ ДОГМИ ЕМПІРИЗМУ"

  • ДЕВІДСОН (DAVIDSON) ДОНАЛД

  • ДЕЛЬОЗ ЖІЛЬ

  • ДЕРРІДА ЖАК

  • ДЖЕЙМІСОН (JAMESON) ФРЕДЕРІК

  • ДЖЕНТІЛЕ (GENTILE) ДЖОВАННІ

  • ДУХ І ПОРИВ

  • ДЮФРЕН МІКЕЛЬ

  • ЕКЗИСТЕНЦІЯ

  • ЕНҐЕЛЬС (ENGELS) ФРІДРІХ

  • ЖИТТЄВИЙ СВІТ

  • ІНҐАРДЕН РОМАН

  • ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

  • ІРОНІЯ

  • ЙОНАС (JONAS) ГАНС

  • КАРНАП РУДОЛЬФ

  • "КІНЦЯ ФІЛОСОФІЇ" ПРОБЛЕМА

  • КОЖЕВ (ПРІЗВ. КОЖЕВНІКОВ) ОЛЕКСАНДР

  • КОЛЛІНҐВУД РОБІН ДЖОРДЖ

  • КОРЕТ ЕМЕРІХ

  • КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

  • (KRONER) РІХАРД

  • КУАЙН (QUINE) ВІЛАРД ВАН ОРМАН

  • КУН (KUHN) ТОМАС СЕМЮЕЛ

  • ЛАКАН (LACAN) ЖАК

  • ЛАКАТОС (LAKATOSH) ІМРЕ

  • ЛЕВІНАС ЕММАНУЕЛЬ

  • ЛЕНІН

  • ЛІОТАР ЖАН-ФРАНСУА

  • "ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ТРАКТАТ"

  • ЛОГІЧНА СЕМАНТИКА

  • ЛОГОЦЕНТРИЗМ

  • ЛУКАЧ ДЬЄРДЬ

  • ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ШКОЛА

  • ЛЬОВІТ КАРЛ

  • МАКІНТАЙР (MACINTYRE) АЛАСДЕР

  • МАН (MAN) ПОЛЬ ДЕ

  • МАРІТЕН ЖАК

  • МАРСЕЛЬ (MARCEL) ГАБРІЕЛЬ ОНОРЕ

  • МАСАРИК (MASARYK) ТОМАШ ГАРРІК

  • МАТЕРІАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ К. МАРКСА

  • МЕНТАЛІТЕТ

  • МЕТАМОВА

  • "МІФОЛОГІКИ"

  • МОДЕРН

  • МУР (MOORE) ДЖОРДЖ ЕДВАРД

  • "НАГЛЯДАТИ Й КАРАТИ"

  • НЕОПОЗИТИВІЗМ

  • НЕОРАЦІОНАЛІЗМ

  • НЕОТОМІЗМ

  • НОЕЗІС І НОЕМА

  • ОРТЕҐІАНСТВО

  • (OTTO) РУДОЛЬФ

  • ПАРАДОКС РАССЕЛА

  • ПАТНЕМ (PUTNAM) ХІЛАРІ

  • ПЕРСОНАЛІЗМ

  • ПЕРШОСУЩЕ

  • ПЛЕСНЕР (PLESSNER) ГЕЛЬМУТ

  • ПОВСЯКДЕННІСТЬ

  • "ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ"

  • ПОСТМОДЕРНІЗМ

  • "ПОСТМОДЕРНІЗМ АБО КУЛЬТУРНА ЛОГІКА ПІЗНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ"

  • ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ

  • ПРАЗЬКЕ ЛІНГВІСТИЧНЕ КОЛО

  • "ПРО ТРАГІЧНЕ ПОЧУТТЯ ЖИТТЯ"

  • ПРОТОКОЛЬНІ РЕЧЕННЯ

  • ПСИХОЛОГІЗМ ТА АНТИПСИХОЛОГІЗМ

  • РАЙНАХ АДОЛЬФ

  • РАЙХЕНБАХ (REICHENBACH) ГАНС

  • РАССЕЛ (RUSSELL) БЕРТРАН

  • РАЦІОВІТАЛІЗМ

  • РЕ-СУБЛІМАЦІЯ

  • "РОЗБРАТ"

  • РОЛЗ РОУЛЗ ДЖОН

  • САНТАЯНА ДЖОРДЖ

  • САРТР ЖАН-ПОЛЬ

  • СВОБОДА

  • СЕЛЛАРС РОЙ ВУД

  • СИНЕРГЕТИКА

  • СИТУАЦІЯ

  • "СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНУ"

  • "СЛОВО І ОБ'ЄКТ"

  • СМЕРТЬ

  • СТРОСОН (STRAWSON) ПІТЕР ФРЕДЕРІК

  • "СТРУКТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ"

  • СЦІЄНТИЗМ ТА АНТИСЦІЄНТИЗМ

  • ТВАРДОВСЬКИЙ (TWARDOWSKI), КАЗИМЕЖ

  • ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ

  • ТІЛЛІХ ПАУЛЬ

  • ТОЙНБІ (TOYNBEE) АРНОЛЬД ДЖОЗЕФ

  • ТОТАЛІТАРИЗМ

  • "ТРАКТАТ ПРО УНІВЕРСАЛЬНУ АЛГЕБРУ"

  • УНАМУНО (UNAMUNO) МІТЕЛЬ ДЕ

  • ФЕЙЄРАБЕНД ПОЛ

  • ФЕНОМЕН

  • ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ

  • "ФІЛОСОФІЯ І ДЗЕРКАЛО ПРИРОДИ"

  • ФІНК (FINK) ЕЙҐЕН

  • ФРЕҐЕ (FREGE) ФРІДРІХ ЛЮДВІҐ ҐОТТЛОБ

  • ФРОЙД (FREUD) ЗИГМУНД

  • ФРОММ (FROMM) ЕРІХ

  • ФУКО (FOUCAULT) МІШЕЛЬ ПОЛЬ

  • ХОЛТОН ДЖЕРАЛЬД

  • ШЕЛЕР МАКС

  • ШИЗОАНАЛІЗ

  • "ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?"

  • ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

  • ГІЛЯРОВ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ

  • ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ

  • ДЕМЧУК ПЕТРО ІВАНОВИЧ

  • КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ

  • КИЇВСЬКЕ РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ТОВАРИСТВО

  • КОПНІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

  • КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

  • МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

  • ПРОКОПОВИЧ ТЕОФАН (ФЕОФАН)

  • ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ

  • ХВИЛЬОВИЙ (СПРАВЖ. ПРІЗВ. ФІТІЛЬОВ) МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

  • ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ

  • ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ІЛАРІОНОВИЧ

  • ЮРИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР

  • ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АЛЕКСЄЄВ (АСКОЛЬДОВ) СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

  • АСТАФ'ЄВ ПЕТРО ЄВГЕНІЙОВИЧ

  • БАКУНІН ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • БЄЛИЙ АНДРІЙ (ПСЕВД., СПРАВЖ. ІМ'Я ТА ПРІЗВ. - БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ)

  • БОГДАНОВ (СПРАВЖ. ПРІЗВ. МАЛИНОВСЬКИЙ) ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • ВВЕДЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

  • "ВИПРАВДАННЯ ДОБРА"

  • ВИШЕСЛАВЦЕВ БОРИС ПЕТРОВИЧ

  • "ВОПРОСЫ ФИЛОСОФИИ"

  • ВСЕЄДНОСТІ ФІЛОСОФІЯ

  • ГЕССЕН СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ