ЕРІУҐЕНА
див. Іоанн Скот Еріуґена.
ЄВГАРІЙ ПОНТІЙСЬКИЙ
(345-399) - перший християнський філософ, теоретик аскези, що пішов від світу в пустелю, здобував філософію не тільки на словах, а й ділами своїми.
Є. походить з невеличкого міста на узбережжі Понта Евксінського (Чорного моря), з родини сільського священика. Під керівництвом Василя Великого, якого вважав своїм першим вчителем і напутником, рано розпочав релігійну діяльність. Другим наставником став Григорій Назіанзін, під впливом якого отримав сан диякона в Константинополі, де уславився як проповідник. У 382 за покликанням душі Є. прямує до Єгипту і оселяється в пустині Сеті. Стає учнем Макарія Великого, що сповідував практику Ісусової молитви. Суворе аскетичне життя, велике упокорення і доброта, досвідне знання височини духовного життя і шляхів здобуття чеснот принесло Є. широку славу теоретика східно-християнської містики і авторитет духовного напутника.
Є. був відомим коментатором творів Орігена, але його заповзяті праці були піддані осудженню Вселенськими соборами, а значна частина — знищена. Багато творів Є. присвячені теорії аскези і стали напутництвом чернецтву. Серед них "Слово про духовне діяння", "Дзеркало ченців та черниць", "Слово про молитву", "Думки" тощо, де в лаконічній формі, але достеменно описаний шлях духовного сходження.
У ставленні до теоретичної діяльності і філософії Є. поділяє підхід мислителів пізньої античності, які асоціюють останню з "мистецтвом життя", проте подає "любомудріє" і "практикування" як синоніми. Тому заклик до "розмірковування над молитвою" слід розуміти - "здійснюй молитву насправді". Сенс полягає в тому, що доступ до духовних реалій як предмету філософських пошуків здійснюється не шляхом особистого дослідження, а постає як дар Одкровення тому, хто співвідносить практику любомудрів з аскезою. Звідси - поділ філософів на справжніх і удаваних (зовнішніх). Дійсні християнські філософи — це, в першу чергу, ченці, які пройшли "школу пустелі", а тому перевищують усіх інших своїм наближенням до Христа і спогляданням істини. "В силах разума — стяжать духовное познание вещей; но познание Святой Троицы не только не в силах разума, но требует преизбытка благодати Божией" ("Сотніци", 1,65).
Містичне знання, на думку Є., має одночасно теоретичний і практичний бік. Практика, що очищує душу і дозволяє останній дістатись повної безпристрасності, чистоти і тиші перед Богом. Цей шлях і є духовне життя, яке Є. поділяє на два етапи: "практичне" життя і гностичне. Перший передбачає споглядання природи -творіння Божого, а другий — безпосередню причетність до ангельського пізнання нетварного світла Фаворського. "Практика" (праксіс) є духовним методом очищення пристрасної частини душі. Отже, "практичне" життя вмішує внутрішню боротьбу з пристрастями, які пригноблюють людину; зі спокусами чуттєвого світу; з помислами, серед яких: обжерливість, серебролюбство, гнів, пихатість, гординя, сум, похмурість, блуд. Коли людина здолає їх, душа її вивільниться, збагатиться християнськими чеснотами і відкриється любові. "Вооружаясь против гнева, никогда не допускай к себе похоть. Ибо она поставляет вещество для гнева, который замутняет умное око, расстраивая молитвенное состояние" ("Слово про молитву"). Мета цього дійства - дозволити Духу замирити душу. Занурення в глибини серця, як свідчать аскети, є сходженням на гору Синай, де Бог явив себе Мойсею.
Другий етап - "гностичне життя". Воно передбачає споглядання природи, духовних сутностей речей, тобто логосів. "Логосы Промысла покрыты мраком но муж, [преуспевший в духовном] делании, познает их. Очищающий себя, узрит умные существа, кроткий же монах познает логосы нетленных вещей" ("Дзеркало ченців та черниць"). Таким шляхом християнський подвижник стає причетним до ангельського пізнання і осягає промисел Божий.
Завершення "гностичного життя" - пізнання Бога шляхом розчинення людини в первісно "чистому розумі", "місцеперебуванні Бога". То є внутрішнє небо, сповнене "без-образного світла", що є не тільки світлом розуму, а й світлом Трійці. "Отець" веде свого "духовного сина" до свободи, бо "в Едином нет более ни учителя, ни ученика, но все суть боги" ("Сотніци", 4,58).
Є. наполягає, що шлях християнського любомудрія - глибоко індивідуальний, й істинно духовна людина зрікається усього, тільки щоб залишитись "наодинці" з Богом. Проте, позбавляючись власного імені, занурюючись у Бога, вона знаходить себе во Христі вже не відділеною, а поєднаною з усіма. Для розуміння такої думки Є. наводить приклад, порівнюючи світ із колом, а Бога - з його центром. Радіуси, що поєднують коло з центром, - шляхи людського життя. Наближення до центру, тобто віддалення від світу поєднує людей між собою і водночас з Богом. Саме прагнення людини дістатись "центра" і відкриває "природу любові". На цьому рівні людина вже не молиться, але вона сама постає молитвою, яка випромінюється з неї як любов, що поєднує все і усіх.
"Мы приходим к добродетелям, чтобы раскрыть сущности тварных существ. Мы приходим к сущностям тварных существ, имея в виду утвердившего их Господа. Что же касается Его, Он обыкновенно является, когда молитва становится состоянием" ("Про молитву", 56).
Філософія Є. несе на собі відбиток неоплатонізму, який, перш за все, відчувається в його концепції Божественного. Його заклик до "разовтілення" розуму, знайшов свій відгук у наступних теоріях, наприклад, в ісихазмі, хоча прибічники останнього віддали перевагу "сердечній" молитві, на відміну від "розумної" молитви Є. Йому належить також заслуга створення містичного словника, поширеного протягом Середньовіччя. Вплив Є. був значним як на Сході, так і на Заході. Але він був скорегований офіційною церквою і зосереджений навколо теми "серця" і тілесного перетворення.
ІБН РУШД АБУ АЛ-ВАЛІД МУХАММАД ІБН АХМАД
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЕРІУҐЕНА“ на сторінці 1. Приємного читання.
