ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ІЛАРІОНОВИЧ
(1928-2001) - видатний укр. філософ, який очолив після від'їзду П. Копніна до Москви (1968) Київську філософську школу. Закінчив філософський ф-т Київського ун-ту ім. Т. Шевченка (1950), доктор філософських наук (1964), член кор. АН УРСР (1969), акад. НАНУ (1978), член-кор. АН СРСР (1981), згодом - іноземний член Російської АН. З 195 І працював на кафедрі історії філософії Київського ун-ту, з 1965 - декан філософського ф-ту, проф. (1966); з 1968 - директор Ін-ту філософії НАНУ, член редколегії журналу "Вопросы философии" (Москва), "Комуніст України"; в 1969-71, 1979-89 та з 1995 - гол. редактор журналу "Філософська думка"; з 1984 - голова правління, потім президент тов-ва "Знання" України; засл. діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). До антропологічної тематики Київської школи долучається ідеями докторської дисертації "Логіка, діалектика і теорія пізнання Геґеля", в якій робить наголос на "Феноменології духу" і "Філософії права" (а не на "Науці логіки"), що виводить дослідження на філософію освіти, культури, виховання, на проблему людини як самосущого буття; тим самим Ш. пов'язує уявлення про буття з особливостями людського буття, внаслідок чого філософія постає як своєрідна феноменологія людського буття. На дальших етапах розвитку філософських розмислів Ш. - доповідь на Міжнародному гегелівському конгресі (Париж, 1966) "Місце права у формотвореннях людського духу у філософії Геґеля"; доповідь на Міжнародному філософському конгресі (Відень, 1968) "Марксистський гуманізм і проблема смислу людського буття"; програмна стаття в першому числі новоствореного укр. філософського часопису "Філософська думка" (1969) "Марксистська філософія і світогляд" та ін. - геґелезнавчо налаштована думка ПІ. рухалася в напрямку розгортання світоглядно-антропологічної, гуманістичної тематики Київської філософської школи, що знайшло своє відображення в колективних монографіях співробітників Ін-ту філософії, з якими творчо співпрацювали численні однодумці у вищих навчальних закладах Києва і України. Творче опрацювання світоглядно-гуманістичної, антропологічної тематики було по суті відновленням і розвитком гуманістичного змісту філософії К.Маркса, спотвореної і вульгаризованої в дусі ленінсько-сталінського "принципу партійності" в інтересах "освячення" і "консервації" рос-радянського, більшовицького тоталітарного суспільства. Київська філософська школа в цьому відношенні багато в чому виявляла змістовну близькість до філософії неомарксизму, яка в XX ст. стала одним із найпотужніших антитоталітарних духовних рухів у світі. То ж не дивно, що Київська школа знаходила відчутну підтримку неомарксистських кіл інтелігенції Москви, Ленінграда, Тбілісі, Алма-Ати, Вільнюса, ін. республік Радянського Союзу і за його рубежами (київські філософи-гуманісти зустрічалися в 60—70-і рр. з колегами з загребської групи "Праксіс", празьким філософом К. Косіком, польськ. друзями та ін.). Важливою обставиною, що не могла не сприяти успіху гуманістично-антропологічного спрямування філософських пошуків Київської школи, була давня (ще від київського любомудра XI ст. Іларіона - автора знаменитого "Слова про закон і благодать") традиція укр. філософії, що йшла від бароково-кордо-центричних орієнтацій полемістів ХУІ-ХУІІ ст., "філософії серця" Сковороди, Гоголя, Куліша і Юркевича, гуманістичного романтизму Шевченка, Л. Українки, Коцюбинського, "віталізму" Хвильового, "кларнетизму" Тичини і багатьох інших екзистенційно налаштованих (орієнтованих на унікальність і неповторність людського існування) вітчизняних достойників. Зрозуміло, що ідеологічні наглядачі тоталітарної імперії не мирилися з таким спрямуванням розвитку філософії в Україні. В одній з чергових постанов Політбюро ЦК КП України (квітень 1969) зазначалося: "Не завжди дається класова оцінка досліджуваним явищам і фактам, в публікаціях трапляється некритичне ставлення до деяких концепцій буржуазних вчених, запозичення їх положень і термінології, недостатньо уваги окремі автори приділяють розкриттю партійного характеру марксистсько-ленінської філософії, її непримиримості до буржуазного об'єктивізму і позитивізму". Приймалися "грізні" партійні рішення, виносилися догани, робилися "оргвисновки" і навіть застосовувалися репресії - двоє науковців Ін-ту філософії були запроторені в мордовські табори. Але, як це не було прикрим для ортодоксальних "марксистко-ленінців" (прихильників звульгаризованого філософського вчення Маркса, яке насправді виявилося реставрацією механістичного, а подекуди й вульгарного матеріалізму ХУІІ-ХІХ ст.), здолати антропологічно-гуманістичну філософію Київської школи вони не могли, оскільки починали розуміти (в останні роки існування СРСР), що для цього їм довелося б воювати проти самого Маркса, позитивним розвитком ідей якого і була філософська основа нео-марксистської філософії Київської школи. Ще на світанку Київської школи її засновник П. Копнін витлумачив продуктивний (творчий) напрямок розвитку змістовних положень, покладених в основу програмної праці "Логіка наукового дослідження" (1965), по двох принципових лініях, що збігалися з магістральними шляхами руху двох фундаментальних тлумачень філософського знання 2-ї пол. XX ст, - позитивістського та екзистенційного, одразу "охрещених" мовою молодіжного сленгу тодішніх піонерів Київської школи "червоним позитивізмом" і "червоним екзистенціалізмом". III., який йшов до тематики Київської школи "гегелівським" шляхом, рухався, як це переконливо показав В. Табачковський у цікавих нарисах "У пошуках невтраченого часу", приблизно тим же курсом, що і франц. Неоґеґелянці Ж.Валь, Ж.Іпполіт, А.Кожев та ш., які зрештою ступили на грунт екзистенційної філософії. Століттям раніше тим же курсом (і теж від Геґеля) пройшов до своїх "Паризьких рукописів" молодий К. Маркс, якого московські "умільці" ще не встигли відреставрувати під механістичний (чи вульгарний) матеріалізм минулого. В. Табачковський, тоді ще молодий випускник філософського ф-ту, прийшовши на роботу до Ін-ту філософії і почувши від ПІ., котрий був новим (і теж молодим) директором Ін-ту, програму роботи антропологічного відділу, вигукнув: "То це ж червоний екзистенціалізм?", на що Ш. відказав: "Ні, навіщо так, це автентичний марксизм". Але на схилі літ, пройшовши набагато більший шлях неогегельянським курсом, Ш. вже не сумнівався в екзистенційному спрямуванні свого антрополого-гуманістичного філософування. В останній прижиттєві публікації, у "Передньому слові" до колективної монографії свого відділу "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000), Ш. пише: "Людино-центристські філософські пошуки київських філософів-шестидесятників здійснювалися трьома „руслами". Першим є тяжіння до гуманізованої онтології, розгляд загальних особливостей буття крізь призму архітектоніки людського способу буття та культури. Другим –що більше наближення до екзистенційної антропології з виразним „персоналістичним ухилом". І, нарешті, істотною передумовою згаданих інтенцій стала розпочата ще в п'ятидесяті роки гуманізація методологічного інструментарію філософування, нове прочитання діалектики, внаслідок якого остання поступово насичувалася феноменологічно-екзистенціалістським змістом (нерідко, можливо, поза свідомими замірами її „речників")". Остання (в дужках) ремарка є незаперечно самокритичною.
ЮРИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ІЛАРІОНОВИЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.
