МАРСЕЛЬ (MARCEL) ГАБРІЕЛЬ ОНОРЕ
(1889-1973) - франц. філософ і драматург, представник релігійного екзистенціалізму (прийняв католицтво в 1929); продовжувач лінії Августина, зазнав впливу Шеллінґа, К'єркеґора, Берґсона, Джеймса. Ординарний проф. філософії у Сорбонні. У 1948 отримав літературну премію Французької академії, в 1955 - Ганзейську премію імені Ґете. У 1950, після засудження папською енциклікою екзистенціалізму, назвав свою філософську позицію "неосократизмом" (або "християнським сократизмом").
Осн. праці: "Бути та мати" (1935), "Таїна буття" (1951), "Люди проти людського" (1951), "Людина, яка стала проблемою" (1955).
Засновник нового напряму філософських досліджень, які об'єднували філософію відчуття та філософію екзистенції, відіграли значну роль у критиці способу життя та культури західноєвропейського суспільства. Наукове розуміння, за М. не може відповідати філософському підходу до реальності. Свій філософський підхід М., називає "конкретним" і таким, що відповідає позиціям Августина, Паскаля, К'єркеґора. Людина - "втілене" буття (духовно-тілесне існування). М. розрізняє пізнавально-творчу позицію людини як "таємницю" і "проблему". Перша - інтимне заглиблення людини в тотальність буття, друга — об'єктивно-речовий підхід до світу, який (як "перша рефлексія") указує на опозицію суб'єкта до реальності, тоді як "друга рефлексія" (на рівні "таємниці") зазначає пріоритет людини щодо зовнішніх обставин. М. також протиставляє "Буття" і "володіння". Перше розкриває стан осяяння людини "божественною істиною", друге вказує на деградацію особистості в гонитві за світськими принадами.
Центральна проблема - існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не "мати", тобто підпадати під владу речей, ідей і т. ін. У дусі К'єркеґора він протиставляє віру і розум. Увага М. зосереджується на соціальних проблемах та відношенні суспільного індивіда до себе, його самосприйнятті, інтерпретації ним власної чуттєвості як відображення того, наскільки певне суспільство здатне сприймати людину як конкретного, чуттєвого індивіда. Для М. головним є "поліфонічна" розробка, розгляд одночасного різноманіття індивідуальних людських намірів, промов, вчинків, тому завдання філософії - це проектування ситуації, в якій кожний мав би місце, знаходив би виправдання, де кожний був би зрозумілим.
Піддається перегляду картезіансько-кантівська лінія в "традиційному ідеалізмі". Раціоналізму Декарта-Канта не вистачає, на думку М., універсального, поліфонічного та одночасно конкретного характеру. Виступати проти "cogito", за М., було б безглуздо. Те, проти чого слід виступати - це недооцінка Декартом безумовного, безперечного характеру екзистенції як життєдіяльності за аналогією з оволодінням природного: у нього постійно присутня думка про те, що зачеплене дещо недоторкане в самій серцевині екзистенції.
М. намагається ствердити це "невідчужене" начало екзистенції, але уникаючи кантівського раціонального обґрунтування людської гідності, апелюючи до вчень містиків. Оскільки для нього цілісність внутрішнього світу людини, її недоторканість - цінності, що раціонально не пояснюються, але при цьому вони абсолютно безумовні, сакральні, тому душа може врятуватися в тілі, для неї призначеному. Це обґрунтування М. вважають перевершуючим по відношенню до кантівської ідеї поваги до особистості, бо воно безпосередньо пов'язано з ідеєю інкарнації.
Таким чином, вчення М. заявило про себе ствердженням ролі феноменологічного опису відчуттів тіла, як вони сприймаються самим суб'єктом.
На поч. 30-х рр. М. приділяє основну увагу питанням про буття внутрішнього світу людини, про повноту, конкретність і невичерпність, які б протистояли насильницькій розчленованості духовного світу людини, пануванню мертвих абстракцій, безжиттєвості людської реальності. Звідси — потяг до буття і тлумаченій онтології як протесту. Буття як всеохоплююча цілісність, яка протистоїть функціональній роздрібненості людського життя, характеру існування людей в сучасному світі, може бути осягнуто "другою" рефлексією, як духовно-інтелектуальним актом, який знімає функціональну вузькість, обмеженість та схематизм "первісної", аналітичної рефлексії.
У 60—70-х рр. М. все більше підкреслює суспільну функцію філософії, намагається в аналізі сучасної епохи зафіксувати властиві їй рушійні сили. На його думку вся реальність повністю визначається науково-технічним прогресом, а сфера техніки - єдина, де слово "прогрес" зберігає увесь свій сенс, звідси її гіпнотичний вплив на людство. У філософії М. поняття "мудрість" та "здоровий глузд" стверджуються як головні. М. відмовляє філософії як знанню в тих рисах, які б дозволяли розглядати її як "компонент" науково-технічного прогресу, намагаючись представити обґрунтоване засобами науки філософське знання та мудрість як радикально несумісні поняття. Мудрість розуміється як вміння зрозуміти, здатність оволодіти ситуацією, певний спосіб розумової "організації" життєвого досвіду.
У таких роботах як "Люди проти людського", "На захист трагічної мудрості" мудрість як спрямована свідомість виступає перш за все як засіб боротьби з фанатизмом та нетерпимістю.
І. В. Бичко, В. І. Ярошовець
МАСАРИК (MASARYK) ТОМАШ ГАРРІК
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „МАРСЕЛЬ (MARCEL) ГАБРІЕЛЬ ОНОРЕ“ на сторінці 1. Приємного читання.
