"ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ"
("Тле Concept of Mind", 1949) - одна з найвідоміших праць оксфордського філософа Ґілберта Райла. її основна тема - філософія буденної мови. "П. с." - це критика "картезіанської" філософії свідомості. Райл, як філософ-аналітик, вказує, що проблеми, які пов'язані з поняттям свідомості, виникають через неправильне вживання "ментальних предикатів". До таких проблем, за Райлом, належить психофізична та проблема свободи волі. Виникає "категоріальна помилка", коли ці "ментальні предикати" (вирази "бути розумним", "бути уважним", "вміти") приписуються невидимій духовній субстанції. Вона, за Райлом, і є "привидом у машині". Філософ критикує поширений погляд, згідно з яким наше тіло є механізмом, в якому розміщена свідомість. Доступ до стану цієї свідомості має лише носій цієї свідомості, про існування інших свідомостей він може лише здогадуватися, використовуючи певну аналогію. "Зустрітися можуть лише наші тіла". Райл вважає, що причина такого світобачення в новоєвропейській філософії - теорія свідомості Декарта. У результаті віднесення "ментальних предикатів" до особливої онтологічної галузі (поряд із зовнішньою областю фізики), куди належить, згідно з картезіанською картиною світу ментальне життя, була порушена їхня "логічна географія". її, за Райлом, і потрібно прояснити за допомогою аналізу мови. Цей аналіз полягає в таких мовних операціях, у результаті яких отримують або абсурд, або доходять до безконечності, що означає занесення певного мовного виразу не до того "логічного типу".
Смисл роботи "П. с." і полягає в такому аналізі ментальних предикатів. Найпоширеніша "категоріальна помилка", про яку говорить Райл, - витлумачення ментальних предикатів як виразів, що позначають окремі сингулярні події чи епізоди, і віднесення їх до подій "внутрішнього" життя свідомості. Але це (вирази "вмію", "сподіваюсь"), за Райлом, - не події "внутрішнього" життя свідомості, вони виражають диспозиції - гіпотетичні твердження про те, що дані конкретні предмети будуть поводитись певним визначеним чином у певних визначених умовах. Диспозиційне твердження буде виражатись у формі "якщо..., то...". Таким є не лише ментальні предикати, вони є складними "невизначеними" диспозиціями. Диспозиційний характер тих характеристик, за допомогою яких ми описуємо свідомість, знаходимо у всьому нашому знанні.
Привілейованим засобом отримання знання про свою власну свідомість та стан свідомості інших (в межах теорії свідомості Райла) є буденна мова (unstudied talk). Саме вона допомагає отримати знання як про інших, так і про себе. "Ми підслуховуємо наші власні висловлювання вголос та наші внутрішні монологи".
О. А. Зубчик
ПОППЕР (POPPER) КАРЛ РАЙМУНД
(1902-1994) - брит. філософ австр. походження. Народився у Відні в родині відомого юриста. Примикав до соціалістів і комуністів, але потім відмовився від соціалістичних ідей. Вступив до Віденського ун-ту в 1918, вивчав математику і теоретичну фізику; книги з філософії читав самостійно. У 1920-22 подумував про кар'єру професійного музиканта, приєднався до "Суспільства приватних концертів" А. Шенберґа, протягом року вивчав композицію у Віденській консерваторії. Вирішивши, що недостатньо здібний до музики, залишив консерваторію й у 1921-24 освоював професію столяра. У цей же час брав участь у соціальній роботі і проведенні шкільної реформи, працював добровольцем у дитячих клініках А. Адлера, з яким був знайомий особисто. Упевнені діагнози Адлера пацієнтам, яких він навіть не обстежував, змусили П. засумніватися в психоаналізі і "клінічних даних". Саме це, а також помилкові претензії марксизму на науковість, укупі з вивченням праць А. Ейнштейна, привели його до формулювання т. зв. принципу фальсифікації.
П. став одним із перших співробітників педагогічного ін-ту при Віденському ун-ті, завдяки чому познайомився з К. Бюлером, що згодом був науковим керівником його дисертації з проблем методу в психології. Закінчивши ун-т, П. одружився з Жозефіною Ганні Хеннінгер і викладав математику й фізику в старших класах однієї з віденських гімназій. У цей час логічні позитивісти, що входили до Віденського кола, активно пропагували т. зв. "верифікаційний критерій значення", що спонукало П. розробити і потім опублікувати свої власні ідеї про демаркацію й індукцію. П. рішуче відкинув думку про безглуздість метафізичних теорій, а також концепцію, відповідно до якої теорія отримує значення і стає науковою тільки в тому випадку, якщо можлива її індуктивна верифікація за допомогою емпіричних спостережень. Його перша опублікована книга - "Логіка дослідження" - завоювала широке визнання своєю критикою індуктивізму, захистом філософії і висуванням "фальсифікованості" (на противагу "верифікованості") як критерію науки, а також твердженням про те, що метафізичні теорії можуть бути значимими, навіть якщо вони не фальсифіковані.
П. продовжував викладати в гімназії аж до 1937; не чекаючи аншлюсу Австрії, погодився стати викладачем філософії в Кентербері-коледжі в Крайстчерчі (Нова Зеландія), де залишався наступні дев'ять років. Саме в цей час ним була написана видатна праця, що містила критику авторитаризму - "Відкрите суспільство і його вороги", в якій аналізувалися приховані тоталітаристські мотиви в ученнях Платона, Геґеля і Маркса. Ця книга, яку П. називав своїм "внеском у воєнні дії", створила йому репутацію всесвітньо відомого філософа. У 1946 він перебрався до Англії, з 1949 - проф. Лондонської школи економіки, посвячений у лицарі в 1965 і присвятив життя, що залишилося, філософії. Помер у Кройдоні (Англія).
У галузі епістемології П. визнавав, що істина має об'єктивний і абсолютний характер, але підкреслював, що наше знання в принципі небездоганне і підлягає постійному перегляду. Він відкидав широко розповсюджену інтерпретацію знання як виправданого істинного вірування. Він стверджував, що теорії зовсім не обов'язково бути виправданою, істинною або такою, що викликає довіру, для того, щоб вона могла вважатися науковою. Доводив, що жадати від нашого наукового знання, щоб воно було виправданим чи підтвердженим, нераціонально: жодна теорія про світ не може мати виправдання або підтвердження. Відповідаючи на закиди в ірраціоналізмі й скептицизмі, доводив, що саме вимога "виправдання", а не наша нездатність до нього, веде до скептицизму й ірраціоналізму. На противагу ствердженню умовою раціональності теорії можливості її виправдання, П. вважав, що знання раціональне лише в тому випадку, якщо ми здатні проводити його критику. Він доводив, що головне в науці - не те, як ми приходимо до наших теорій, а те, чи здатні вони, і якою мірою здатні, викликати критичне обговорення.
П. називав свою філософію критичним раціоналізмом. Він сформулював свою позицію ("моральне кредо") такий чином: "Я можу помилятися, а ви можете бути праві; зробимо зусилля, і ми, можливо, наблизимося до істини".
Критичний раціоналізм починався як спроба вирішити проблеми індукції і демаркації, які П. вважав "двома фундаментальними проблемами епістемології". П. погоджувався з Юмом, що спроба виправдати знання за допомогою індуктивних висновків з досвіду приводить до ірраціоналізму, але заперечував, що учені взагалі коли-небудь міркують індуктивним способом. Він погоджувався з Кантом, що досвід і спостереження припускають апріорні ідеї, але заперечував, що наші апріорні ідеї вірогідно істинні. Він прийшов до згоди з Вітґенштайном й позитивістами, що більше неможливо апелювати до апріорно істинних принципів у спробах виправдати емпіричну науку, але доводив, що метафізичні теорії не обов'язково безглузді і що верифікованість не може бути критерієм демаркації науки і метафізики, оскільки нездатна пояснити науковий характер наукових законів, які, як строго універсальні судження, що охоплюють нескінченне число випадків, не можуть бути верифіковані за допомогою індуктивних висновків із досвіду.
П. доводить, що наукове знання не може бути виправдане (і не має потреби у виправданні); воно раціональне не тому, що ми знаходимо йому виправдання, а тому, що ми здатні його критикувати. Будь-яка спроба виправдати знання повинна, щоб уникнути нескінченного регресу, в кінцевому рахунку спиратися на істинність (чи надійність) деякого твердження, що не має потреби у виправданні. Однак той факт, що істинність (чи надійність) цього твердження приймається без виправдання, означає, що ми наділяємо його свого роду винятковістю, яку заперечуємо за іншими твердженнями. Таким чином, П. доводив, що "головна проблема філософії — критичний аналіз апеляції до авторитету досвіду, а саме того досвіду, що всякий адепт позитивізму приймає і завжди приймав за щось саме собою зрозуміле".
П. показував, що розрізнення науки і метафізики не збивається з розрізненням осмислених і безглуздих тверджень.
Він також заперечував, що учені узагалі відкривають наукові теорії за допомогою падуктивних міркувань, роблячи спостереження і потім їх узагальнюючи. їхні теорії - це спекулятивні винаходи; і вони апелюють до спостережень та досвіду, щоб перевірити ці рішення, а не для того, щоб їх виправдати.
П. показав, що зростання науки носить одночасно емпіричний і раціональний характер. Він емпіричний, тому що ми перевіряємо наші гіпотетичні рішення наукових проблем за допомогою спостережень і досвіду. Він раціональний, тому що ми використовуємо правильні форми доказу, запозичені з дедуктивної логіки, особливо modus tollens, щоб покритикувати теорії, що суперечать твердженням спостереження, які вважаємо істинними, а також тому, що ми ніколи не виводимо з успішності перевірки теорії, що тим самим була доведена її істинність.
Ріст наукового знання відбувається не за рахунок виправдання теорій, а в ході критики спекулятивних гіпотез, що пропонуються як рішення проблем, які стоять перед нами. Істинність наукових теорій не може бути доведена, їх не слід вважати такими, що мають виправдання підтвердженням. Однак, ця нездатність виправдати знання зовсім не обов'язково приводить до ірраціоналізму, оскільки ми завжди можемо критикувати наші теорії, перевіряючи їхнє передбачення на досвіді, і оскільки ця перевірка припускає використання тільки правильних дедуктивних висновків.
У зрілі роки П. часто повторював, що мета наукового дослідження - "убивати" прийняті теорії раніше, ніж вони уб'ють нас. Він запропонував формулу для опису росту знання як еволюційного процесу, в якому деяка теорія доводить свою придатність, опираючись усім нашим спробам її спростувати. Тут Р, - проблема, яку бажаємо вирішити, 7Т- пробна теорія, яку ми пропонуємо для її вирішення, ЕЕ — наші спроби усунути помилки в рішенні, а Р2 - нова проблема, що виникає після усунення помилок. П. говорив, що наука починається з проблем і закінчується проблемами, а також що рішення будь-якої проблеми породжує безліч інших проблем, котрі виникають на місці вирішеної. Для нього наука - нескінченний процес припущень і спростувань, в якому цінність тієї чи іншої теорії доводиться її здатністю витримувати вогонь критики, а досягнутий прогрес можна оцінити в будь-який момент за дистанцією, пройденою від найперших проблем до проблем сьогоднішнього дня.
Протягом усього життя П. перебував у конфлікті з пануючими філософськими течіями. Він критикував лінгвістичну філософію як схоластичну і відстоював дійсність філософських проблем в епоху, коли було прийнято вважати їх мовними головоломками. П. не приймав копенгагенську інтерпретацію квантової механіки, відкидав розуміння імовірності як міри суб'єктивної упевненості і розвивав теорію імовірності як об'єктивної "схильності" до настання визначених подій. Коли більшість сцієнтистськи налаштованих філософів дотримувалися тієї чи іншої форми фізикалізму, П. захищав не тільки дуалізм тіла і душі, але й об'єктивне існування наукових проблем і теорії, висунувши концепції т.зв. "Світу-3". Він доводив, що ми повинні визнати наявність трьох різних "світів" людського досвіду: Світ-1 природних фізичних об'єктів; Світ-2 суб'єктивних станів свідомості; об'єктивний та імматеріальний Світ-3, що складається з продуктів людського розуму.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
