ТЕОЛОГІЯ
(грец. - букв. — богослов'я) — вчення про Бога, яке побудоване в логічних формах ідеалістичної спекуляції на підставі текстів, що вважаються свідченням Бога про Самого Себе, або Одкровення. Т. передбачає концепцію особистісного Бога, Який повідомляє людині знання про Себе за допомогою Власного Слова. Отже, Т. можлива тільки в рамках теїзму. Містичні вчення нетеїстичних релігійних систем не можуть бути зараховані до феномена Т. - серед них конфуціанство, даосизм, дзен-буддизм тощо. Уточному значенні слова про Т. можна говорити стосовно віровчення трьох теїстичних релігій - іудаїзму, християнства, ісламу. Щодо індуїзму та буддизму, то теїзм як форма мислення можлива всередині них лише тому, що вони містять тільки елементи останнього. У філософії християнського Середньовіччя термін Т. пройшов шлях від ототожнення в патристиці з язичницькими вченнями про богів і античною філософією взагалі, а тому і неприйняття, до усвідомлення в ній "священного вчення" (Фома Аквінський), тобто дисципліни, відмінної від філософії, - у зрілій схоластиці. У Т. розрізняють дві форми: одна передбачає понадраціональне одкровення, а друга зводиться до раціоналістичної інтерпретації останнього. Звідси -двохярусна конструкція: нижчий ярус - філософська спекуляція про Абсолют як Сутність, Першопричину і Мету усіх речей (співзвучна з розумінням "Т." Арістотелем), вищий - "істини одкровення", безпосередньо повідомлені у "слові Бога", а тому не підлягають філософському осмисленню і логічному викладенню. На цій підставі Гуґо Сен-Вікторський вводить поняття "світська Т." (найвища з умоглядних філософських дисциплін) і "божественна Т." (подана Богом у втіленні Логоса і в церковних таїнствах). Згодом ці два види Т. отримали чіткі визначення "природної Т." (theologia naturalis) і "Богоодкровенної Т." (theologia revelata), і були осмислені в контексті антиномії "природи" і "благодаті".
ТЕРТУЛЛІАН КВІНТ СЕПТІМІЙ ФЛОРЕНС
(Quintus Septimiiis Florens Tertullianus) (бл. 160-222) - перший з визначних християнських богословів і моралістів, що писав латиною - мав для лат. патристики таке ж значення, як Оріген для грец. Походив з язичницької родини; вивчав право і риторику в Римі, де заробив собі репутацію майстерного адвоката. У 193 під впливом свідчення християнських мучеників приймає християнську віру і оселяється в Карфагені, де стикались і змішувались всі відомі течії "нової релігійності", а само християнство було ще мінливим і неусталеним. Т. намагається окреслити контури християнської віри, захищаючи її від язичників, іудеїв, єретиків, гностиків тощо. Максималізм спонукав його приєднатись (бл. 207) до монтанізму — харизматичного руху, представники якого виступали проти церковної ієрархії і очікували в найближчому майбутньому другого пришестя Христа. Члени секти закликали до відмови від власності і до умертвіння плоті. Цей заклик мав гарячий відгук серед бідних прошарків населення.
У теоретичному плані Т. був близьким до ранніх апологетів, але йому не був притаманний системотворчий пафос Орігена. Дивовижна парадоксальність мислення Т. - не данина простому епатажу, а перспективний підхід до усвідомлення можливостей людського розуму, що має межі у власній природі. Проте, він багато зробив для становлення християнської догматики, і тому може вважатись творцем лат. теологічної лексики. Серед трьох десятків творів, що дійшли до нас, особливу увагу привертають "Апологетик", "Про свідчення душі", "Про душу", "Про плоть Христа", "Проти Маркіона".
На відміну від Климента та Орігена, які намагались осмислити релігійні догмати і перекласти положення віри на мову логіки і раціонального філософування, Т. впевнений, що абсолютно адекватний переклад взагалі неможливий: віра і розум — не тотожні поняття і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості. Розглядаючи процеси народження, смерті і воскресіння Божого Сина, він зіставляє різні ідеологічні погляди на ці явища. Отже, так звані "парадокси" - співставлений можливого в одній ідеологічній сітці координат і незрозумілого і абсурдного в іншій. Тому не шукає спільного між "Афінами" і "Єрусалимом", бо переконаний, що розум має зупинитись там, де починається віра, а пізнати Бога може лише сама душа, яка є християнкою за природою і водночас заступницею віри: душа є першою щаблиною пізнання, безпосередньо дарованого Богом. Всі наступні щаблі - опосередковані нею, або одухотворені. Витоком знання є не просте незнання, а відкритість істини. Ось чому, "душа старіша за букву, слово — за книги..., і сама людина — старіша за філософа і поета". Душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом. Для Т. пріоритет Єрусалима над Афінами цілком природний, як пріоритет "простоти серця" над "стоїчним, платонічним і діалектичним" розумом. Розум - інструмент пошуку невідомої істини в той час, коли вона вже відома (серцем) християнам.
Вираз "вірую, тому що абсурдно" часто редукують до суцільного ірраціоналізму, проте його філософський сенс містить переконання в необхідності свідомого обмеження розуму, як такого, що має межі у власній природі.
При всіх християнських інтуїціях Т. буває непослідовним: для нього Бог є тіло, але максимально тонке, розріджене тіло, яке краще називати вже не тілом, а духом. Тобто принципова відмінність тіла і духу у вихідній позиції нібито знята. Відчувається непослідовність у розумінні Трійці, хоча беззаперечним пріоритетом християнського мислителя є введення ним термінів "Трійця" і "Особистість" відповідно до характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте тут, як і в апологетів, знаходимо відголос ідеї субординації. У Т. Бог-Отець - абсолютна досконалість; друга іпостась, або лик Божества - Син - є досконалістю нижчого ґатунку в порівнянні з Отцем. Адже у Сина, згідно з Т., зовсім інша сутність: він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Отцю властива нескінченна благість, Синові ж - тільки нижча, яка стосується окремих явищ. Отець є абсолютною єдністю. Народження Сина відбувається в часі, тобто був час, коли Сина ще не було. Син постає як "ідеальна множинність" і являє собою умову для будь-якої матеріальної множинності. Душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється в тіло, подібно до думки Платона. Таким чином, на поданих прикладах можна констатувати теоретичну залежність Т. від античної мисленнєвої спадщини. Водночас - це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але й на духовних нащадків наступних часів.
ТОМА АКВІНСЬКИЙ (THOMAS AQUINAS), ФОМА АКВІНСЬКИЙ, АКВІНАТ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТЕОЛОГІЯ“ на сторінці 1. Приємного читання.
