ОКАЗІОНАЛІЗМ
(від лат. occasio, род. відм. occasionis -випадок, привід) — напрямок картезіанства в XVІI ст. Засновником є Арнольд Ґейлінкс. Він виникає як продовження розвитку основоположень філософії Р. Декарта та належить до картезіанського напрямку. Головне питання полягає у вирішенні поставленої Декартом проблеми про взаємини душі і тіла. Головним висновком є визнання принципової неможливості взаємовпливу душі на тіло, а у філософії Н. Мальбранша і неможливості визначення взаємовпливу тіла на тіло, протяжності на протяжність. їх позірна "взаємодія" є лише результат співпадання, яке уособлюється в безпосередньому впливі Бога на протяжне тіло в кожному випадку.
О. виступив супротивником матеріалістичної тенденції в розвитку картезіанства (Анрі Ле Руа, Бернар де Фонтенель, П'єр Кабан П'єр Ґассенді). Прихильники матеріалістичного спрямування вирішували проблему співвідношення душі і тіл шляхом визнання матерії, тілесності діяльною причиною вольових та розумових здійснень. Натомість О. стверджував, що тілесна причина насправді є тільки "приводом" для істинної "діяльної" причини, якою може бути лише Бог. Відповідно, і воля та розум не можуть впливати на тіло. Вони є лише "приводом", через який здійснюється вплив Бога. Таким чином, проблема "мозкової залози", "шишковидної залози" спричинила тривалі суперечки стосовно "істинних" та "випадкових" причин. У розробці теорії О. взяли участь Луї де ла Форж, Жеро де Корденуа, Йон (Джон) Клауберґ.
ПАСКАЛЬ (PASCAL) БЛЕЗ
(1623-1662) - видатний франц. філософ і вчений. Народився в Клермоні. Початкову освіту здобув у батька. У 16 років П. став автором природничого трактату. У18 років створив прототип сучасної обчислювальної машини, остання модель якої називалася "паскаліна". її створення цікаве тим, що молодому досліднику вдалося вперше відтворити логіко-математичну основу дослідження в механічному вимірі.
З 1651 П. тяжко хворіє і припиняє активні дослідження природничого плану. У 1654 П. переживає глибоку душевну та фізичну кризу, і вирішує оселитися в янсеністському монастирі Пор-Рояль. Саме там, перебуваючи в полеміці з антиянсеністами — єзуїтами, П. глибоко познайомився і осягнув основоположення християнської теолога не як стороння особа, а як людина, яка зазнала глибокої особи стісної кризи. Ця полеміка відбилася в "Листах до провінціала", а також "Апології християнства". Фрагменти з цього незакінченого твору були опубліковані в "Думках" через сім років після смерті, в 1669.
Головною рисою філософії П. є послідовне, августиніанське відстоювання позиції свободи волі людини як Божої благодаті. Він виступав суспіль проти релігійного догматизму і наукового романтизму. Вже в "Трактаті про пустоту" П. зазначає характерні особливості та відмінності емпіричних і теологічних наук. Декартівська основа виявляється в запереченні значення "авторитету" в науках, які мають базуватися на методі логічної дедукції. Навпаки в теології, яка надзвичайно канонізована і стверджена системою вимог, принцип авторитету одкровення виключно необхідний. Вічність істин теологічних, божественних не суперечить перманентному прогресу істин, які відкриваються розумом. Наукове дослідження ґрунтується на накопиченні знань. Таке накопичення постає як перехід від одних істин до інших. У науковому пізнанні немає місця авторитету і догматизму, оскільки предмет наук передбачає поступове проникнення в галузь дослідження, а відтак, передбачає вдосконалення істини.
Така позиція П. лише зовні має вигляд класичного у Середньовіччі протиставлення істини наукової (філософської) та істини теологічної (істини віри). Мислитель намагається не протиставити, а доповнити цілісне ставлення людини до світу як таке, що застосовує обидві істини. Вочевидь, що провідного значення тут набуває дуалістична основа філософи Р.Декарта, оскільки прогрес досліджень природи як тілесної субстанції не торкається основоположень духовної субстанції. Вони є рівнозначними відносно власної зовнішньої причини - Бога.
Вирізняється оригінальністю теорія пізнання П. Філософ стверджує, що джерелами знання є розум, досвід та відчуття, яке більше нагадує почуття - це пізнання "серцем". У працях П. значного поширення набуває дедуктивно-аксіоматична побудова знання, як основа гносеологічного раціоналізму. Водночас, мислитель не певний в абсолютній досконалості такого методу пізнання. Найближчий до досконалості є метод "геометричний": "Те, що перевершує геометрію, перевершує й нас". Метод П. обіймає проміжну позицію між методами Ф.Бекона та Р.Декарта: високо поціновуючи раціоналістичну основу методу останнього, мислитель висував вимогу не відкидати досвіду. У досвіді П. вбачає першочерговий момент пізнання, джерело наукового значення. Окрім розуму і досвіду (суто відчуттєвого), П. наголошує на ще одному впливовому джерелі знань: "Ми пізнаємо істину не лише розумом, але й серцем". В інших значеннях це пізнання називається пізнання "відчуттям" чи "інстинктом".
Це знання раціонально не доводиться і логічно не виводиться. Воно двозначне. Перший рід цього знання унаочнює нам, що існує простір, який має три виміри; що існує час і рух; що існують числа, і що числовий ряд нескінченний - це знання "перших начал" (Арістотель). Другий рід знань, які подаються цим відчуттям, — це знання про те, що наявне, позірне дійсно є таким; що те, що сприймається за сон, уявне, примарне - дійсно є таким; те, що ми існуємо, мислимо, народилися та помремо і т. д.
Перший рід ("перші начала") і другий рід такого знання є лише незначною часткою всіх наших знань. Все інше знання здобувається нами шляхом розмірковувань, розумовим висновком і т. д. Хоча раціонально обґрунтувати, довести ці положення почуттів неможливо, але неможливо й заперечувати їх. Вони так само достовірні, як і досвідні та раціонально обґрунтовані.
Зумовлюючи відмінність між положеннями, що логічно доведені, та положеннями, істинність яких з'ясовується лише відчуттями (почуттями), але доведення яких неможливе, П. наголошує на існуючому між ними зв'язку. Дуже часто, зазначає філософ, строгі і чіткі логічні побудови, доведення, якими ми обґрунтовуємо ті чи інші наукові висновки, мають як власні вихідні засади, як вихідний пункт положення, що надаються почуттям афектами, пристрастями і т. д., чи серцем.
У цих випадках на ці істини серця "спирається розум, згідно з ними він розгортає власне розмірковування.... Начала відчуваються, теореми доводяться - і ті, й інші з достовірністю". На питання, чи є ці положення серця вродженими ідеями, він відповідає негативно - це є ніщо інше як результат звички, характер цих знань має виключне досвідне підґрунтя. Це те, що подається почуттями, серцем, і приймається нами за власне природу, натуру. Однак ці зовні "вроджені", "необхідні", "глибинні" положення є лише результатом звички, тривалого спостереження, часом неусвідомлюваного, певних явищ. Тому і виникає підміна першої, вихідної природи в людському сенсі на послідовність звичних, досвідних основоположень: "Звичка -друга натура (natura), яка знищує першу. Однак, що ж таке натура?... Побоююсь, що насправді натура виявиться лише першою звичкою подібно до того, як звичка є другою натурою".
Подібно до цих аргументів П. обґрунтовує і неможливість встановлення до-досвідного характеру "перших начал", чи порядку постання в душі знань, які ми називаємо знаннями серця. Вони виникають сумісно з розвитком того, що ми називаємо природою людини. І розрізнити стан першої природи людини, яка б до всякого досвіду сприйняла перші причини, від досвідного стану природи людини, тобто звички - неможливо. Варто зазначити, що цей мотив щодо першої природи та звички, пошуку власної, необтяженої досвідом і звичкою першої природи і, на жаль, відшукання лише першої звички - став основою для песимістичного сприйняття дійсності П.
ПОР-РОЯЛЬ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ОКАЗІОНАЛІЗМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
