"ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ"
("Vorlesungen über die Geschichte der Philosophie", 1833-36) - посмертне вид. курсів, присвячених історії філософії, які Ґ. В. Ф. Геґель розпочав читати ще в Єні (1805) і після цього не припиняв роботу над ними, включаючи й берлінський період. Структурно "Л. і. ф." складаються з таких частин: попередні зауваження до історії філософії (де обґрунтовуються причини необхідності написання вступу до історії філософії); вступу до історії філософії (в цій частині Геґель розглядає поняття історії філософії, відношення філософії до інших галузей знання, проблему розподілу історії філософії на періоди, джерела та спосіб розгляду історії філософії, а також викладає Східну філософію); історії грец. філософії (в якій Геґель виділяє три періоди: від Фалеса до Арістотеля, який в свою чергу розподіляється на три відділи - від Фалеса до Анаксагора, від софістів до сократиків, Платон й Арістотель; догматизм і скептицизм; неоплатонізм); історії середньовічної філософії (араб, філософія, схоластика та відродження наук); історії нової філософії (від Ф. Бекона до Шеллінґа). За словами самого Геґеля, вивчення історії філософії (перебування в стані постійного звернення до неї) мало виняткове значення не лише в процесі його власного філософського становлення, але й складає необхідний елемент загального процесу індивідуального духовного розвитку. Згідно з Гегелем, його філософська система є узагальненням усієї попередньої філософської традиції. Тому адекватне сприйняття Геґелевої філософії і, зрозуміло, - філософії в цілому - передбачає знання й розуміння історії філософії.
Специфічною властивістю історії філософії (що відмежовує її від всіх інших історій) є те, що від самого початку її предмет не може бути визначеним як заздалегідь зрозумілий. Перше з чим зустрічається будь-який дослідник, пишучи історію філософії, — це розмаїття поглядів стосовно її предмета, тобто стосовно того, чим є філософія. Тому від самого початку "Л. і. ф." Геґель формулює два важливі завдання. По-перше, пояснити сутність історії філософії, тобто дати відповіді на запитання щодо відношення історії філософії до науки філософії, способу, завдяки якому історичний зміст входить у науку філософії, та місця історії філософії в системі інших наук і безпосередньо - філософських дисциплін. А, по-друге, встановити поняття самої філософії як специфічної сфери розвитку духу, відокремленої від інших сторін духовної культури народів.
За Гегелем, історія філософії, як й історія будь-якої іншої науки, має свій зовнішній бік. Це - історія виникнення, розквіту, занепаду, відродження філософії тощо. Але водночас вона має й властивий небагатьом історіям внутрішній бік, тобто історію внутрішнього розвитку ідеї в межах філософії. Щодо останнього, то в цьому вона може бути схожою з історією релігії. Але порівнюючи історію філософії з історією релігії, Геґель приходить до висновку, що філософії, на відміну від релігії, не приписується від самого початку будь-яка чітко визначена істина. З точки зору своїх цілей історія філософії має вирішити два завдання: суб'єктивне - щоб шляхом вивчення історії філософії вводити розуміння цієї дисципліни; і об'єктивне - щоб надати розуміння того, чим є філософія. Важливим кроком на шляху усвідомлення змісту історії філософії є її "очищення" від хибних трактувань її змісту. До останніх Геґель відносить такі її визначення, коли вона окреслюється як перелік гадок, як свідчення нездатності філософії пізнати істину, як компендіум протилежних філософських систем. Сам Геґель пропонує таке визначення історії філософії: "Це історія розвитку думки, яка прагне пізнати істину". Демонструючи зміст цього визначення, він дещо трансформує його і переформульовує наступним чином: "Історія філософії є пізнанням розвитку конкретного". Виходячи з цього поняття історії філософії, Геґель вказує на чотири її властивості. По-перше, вона є такою системою, що розвивається. По-друге, послідовність філософських систем в історії філософії така ж сама, що і послідовність у виведенні логічних визначень ідеї. По-третє, тривалість шляху духу до самого себе пояснюється тим, що він знаходиться поза часом. По-четверте, спростувати принцип філософської системи неможливо, натомість, можна спростувати лише те, що принцип тієї чи іншої системи є остаточним визначенням.
Загальні висновки, до яких приходить Геґель у результаті викладення історії філософії, містять у собі наступні положення: а) завжди існувала лише одна філософія, тоді як відмінності між різними філософськими системами служили лише реалізацією її основного принципу; б) послідовність філософських систем не є випадковою, а відбиває внутрішню логіку самої філософії; в) сучасна філософія містить у собі в знятому вигляді всі попередні філософські системи. Таким чином вивчення історії філософії покликане представити перед кінцевим духом (окремим індивідом) процес розвитку абсолютного духу, а також його найвищу і одночасно -кінцеву ступінь, якої він набув у філософській системі самого Геґеля. Історія філософії, яка є узагальненням бл. 25 віків мисленнєвої роботи, дозволяє здійснити процес примирення думки і дійсності, який відбувається в процесі зміни окремих філософських систем. Саме тому Геґель визначає філософію (а не мистецтво чи релігію) "істинною теодицеєю", тобто примиренням духу, який повністю осягнув себе у власній свободі та у всьому багатстві своєї душі.
Геґель виокремлює вісім головних моментів, кожен з яких виражає певну ідею і утворює епоху (останні тлумачаться Геґелем як необхідні щаблі в розвиткові філософії) в історії філософії. Перша епоха пов'язана з осягненням наявного світу таким, яким він є сам по собі. Ця філософія виходила не з самої ідеї, а з факту існування предметів, які перетворювались на ідею - буття Парменіда. Другу епоху репрезентує вчення Платона, в якому абстрактна думка відкриває себе не у формі суб'єктивного мислення, а як всезагальна сутність. Третя епоха пов'язана з Арістотелем, який звертається до поняття як специфічного мислення, яке осягає все існуюче. У четверту епоху (стоїки, епікурейці та скептики) це поняття постає у формі суб'єкта як абстрактної формальної всезагальності. У п'яту епоху (неоплатоніки) ідеальність покладається в основу будь-якої реальності, однак ця ідеальність ще не усвідомлює самої себе. У шосту епоху (філософія Нового часу, представлена насамперед іменами Декарта, Спінози й Ляйбніца) ця ідея усвідомлює себе як дух, тобто як ідею, що знає сама себе. У сьому епоху дух мислить себе як нескінчену суб'єктивність (Кант, Фіхте). Восьма епоха — це злиття абсолютної форми й абсолютного змісту, коли субстанція стає тотожною всередині самої себе з пізнанням (Шеллінґ, Геґель).
Розкриваючи значення Геґелевих "Л. і. ф.", можна виділити наступні моменти: а) осмислення історико-філософського процесу є завершенням всієї філософської системи Геґеля, оскільки в ньому абсолютний дух усвідомлює себе на найвищій стадії свого розвитку (в природі абсолютний дух осягає себе як інше, в історії та мистецтві він знає лише про деякі види своєї дійсності, і лише в науці він осягає себе у своєму істинному існуванні); б) вони надають багатий й змістовний аналіз історико-філософського матеріалу починаючи з давньої східної філософії і завершуючи нім. класичною філософією (останньою постаттю, до якої звертається Геґель у своєму викладенні історії філософії, є Шеллінґ); в) в них представлене Геґелеве розуміння того, чим є філософія, а також продемонстровано її відмінність від таких етапів у розвитку абсолютного духу, як міфологія та релігія. "Л. і. ф." Геґеля і досі залишаються однією з найфундаментальніших історико-філософських праць, які (незалежно від оцінки запропонованої Геґелем історико-філософської моделі) складають невід'ємну частину теоретичної й методологічної бази історико-філософських досліджень.
"ЛЕКЦІЇ З ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
