"ЛЕКЦІЇ З ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ"
("Vorlesungen über die philosophie der Geschichte", 1837) - курс лекцій, що були опубліковані після смерті Ґ. В. Ф. Геґеля і увійшли в перше вид. творів мислителя, яке побачило світ завдяки зусиллям його друзів і учнів. Фактично розробка проблематики філософії історії пов'язана з останнім періодом творчості Геґеля. Зокрема, курс лекцій під назвою "Філософія всесвітньої історії" читався ним у Берлінському ун-ті у 1822-31. З точки зору структури викладення матеріалу "Л. ф. і." складаються зі вступу, в якому обґрунтовується поняття "філософії всесвітньої історії", та чотирьох частин ("Східний світ", "Грецький світ", "Римський світ" та "Германський світ"). Разом з тим, логічна структура даної роботи може бути представлена наступним чином: а) філософія історії; б) специфікація етапів світової історії; в) аналіз сучасного етапу історичного розвитку та визначення перспектив історії.
Важливою тезою, яка обґрунтовується Геґелем у "Л. ф. і.", є єдність об'єктивного та суб'єктивного в історії. Історія завжди являє собою єдність історичної рефлексії й того, що мало місце у формі історичних подій. Зрозуміло, що суб'єктивна історія виявляє свою залежність від об'єктивної. Але джерелом цієї залежності є не стільки необхідність того, щоб щось траплялось (і що згодом могла би описати історіографія), скільки те, що суб'єктивна історія виникає лише тоді, коли об'єктивна історія виявляє свою зрілість і одночасно здатність породити історичну свідомість. З цим також пов'язаний і один важливий термінологічний момент. У своїх лекціях Геґель використовує два поняття: Historie - як історіографія, що є ретельним описом подій, які мали місце; та Geschichte - тобто наукове викладення історії, спрямоване на виявлення зв'язків та закономірностей в історичному процесі. Тому від початку Геґель каже про три види розгляду історії (Arten die Geshichte zu betrachten), які він позначає як першопочаткову, рефлективну та філософську історію. Характерною рисою першопочаткової історії є безпосереднє перетворення зовнішніх явищ у внутрішнє уявлення (прикладами такої історії є праці Геродота чи Фукидіда). Ці історії дають більш-менш адекватне уявлення про все те, що колись мало місце в минулому (хоча, як відмічає Геґель, адекватність історичної репрезентації в цих проектах історії чітко корелюється з хронологічним періодом життя автора-історика), але вони жодним чином не пояснюють того, чому відбувались ті чи інші події, і в чому полягає їх внутрішній зв'язок. Більше того, подібні історії, як правило, нездатні осягати щось інше, тобто вони є завжди чи історією того народу, до якого належить автор, чи історією того часу, в якому він жив. Рефлективна історія (за Геґелем, її вже не коректно позначати поняттям історіографії) завжди височіє над сучасною їй епохою не тільки з точки зору часу, але й стосовно духу. Вона, у свою чергу, може бути поділена на такі підвиди: загальна історія (allgemeine Geschichte, вона ставить за мету опис доволі тривалих історичних періодів чи всесвітньої історії в цілому, а тому в основу подібного історичного викладення кладеться не принцип індивідуального опису, а принцип абстрагування), прагматична історія (коли рефлексія над давниною ставить на меті сприяння адекватному розумінню теперішнього), критична історія (коли дається оцінка історичних викладень) та історія в поняттях (Begriffsgeschichte; наприклад, історія мистецтва, історія релігії, історія права тощо).
Проте найскладнішим, за Геґелем, є розуміння сутності того, чим є філософська історія. її специфіка і одночасно основна мета полягає в тому, щоб представити всесвітньо-історичний процес як породження розуму, як процес явлення духу в часі. Предмет філософії історії - це світовий дух та процес його розвитку розглянутий через призму внутрішньої історії окремих народів. Усвідомлення цього розвитку відбувається за рахунок виявлення логічної основи емпіричної історії і намагання побачити (продемонструвати) необхідний зв'язок між, на перший погляд, випадковими подіями. Вихідним положенням філософії історії є теза про світовий розум як творця історії. У результаті вся історія постає як продукт діяльності духу чи, інакше кажучи, "розумна історія". Розумність в історії проявляє себе подвійно: а) у формі історичної закономірності,' б) у формі доцільності чи телеологічності історії (останнє гегелівське положення часто визначається поняттям "історичного провіденціалізму"). Пізнати історичну закономірність вкрай складно, але зрозуміти мету історії -ще складніше. Справа в тому, що в самому історичному процесі мета історії ніколи не набуває своєї остаточної визначеності (адже тоді настає "кінець історії"). Тому через своєрідну "замуленість" мети сама історія видається багатьом як сукупність випадкових подій. Однак, складність пізнання цілей історії не означає неможливість їх пізнання. Це пояснюється тим, що як історія в цілому, так і людина мають єдину субстанціальну основу. Субстанціальна основа історії носить інтелігібельний характер, а отже, її можна пізнати завдяки розуму.
Подібний спосіб тлумачення історичного процесу мав своїм наслідком не просто надання історії певної спрямованості, але й її якісне визначення. Вся історія постає в "Л. ф. і." як розвиток і вдосконалення духу, в результаті чого кожен наступний історичний етап визначається Геґелем як більш досконалий. Критерієм подібного історичного вдосконалення виступає поняття "свободи", оскільки сама свобода, за Геґелем, є діяльністю людини, яка відповідає імпліцитно закладеній в історію розумності. Відповідно до цього критерію Геґель надає власну періодизацію всесвітньої історії. Першою її формою виступає деспотизм (Схід), коли вільний лише один, другою - демократія й аристократія (Греція, Рим), коли вільні одиниці, і третьою - монархія (Германський світ), коли вільні всі. Всесвітня історія в Геґелевому викладенні має ще й своєрідний "географічний напрямок": він визначається рухом зі Сходу на Захід, в чому проявився безумовний європоцентризм Геґеля. Народи Сходу визначаються Геґелем як історичні з тієї причини, що в них сформувалась держава (Геґель розглядає держави трьох східних народів; Китай, Індію та Персію). Натомість, до філософії історії не потрапили народи Америки та Африки, які, на думку Геґеля, ще просто не стали на шлях історичного розвитку (не маючи ознаки державності) і перебувають у стані "дитячого" розвитку духу. Специфіка державного устрою визначила й найменшу досконалість в організації східних народів, адже в них, хоча й існує свобода, але вона розповсюджується лише на одного суб'єкта, яким є володар (правитель) держави. Втім, навіть порядок розташування Геґелем східних країн не є випадковим, оскільки в кожній наступній, хоча й мінімально, але все ж таки зростає рівень свободи: від теократичного абсолютизму, через теократичну аристократію до теократичної монархії. Останній етап історичного розвитку — Германський світ - є, за Геґелем, моментом повернення духу до самого себе, коли він долає всі форми відчуження. Також слід зауважити, що використовуючи поняття "germanische Welt", Геґель не ототожнює його з поняттям Германії, оскільки історичні межі цього світу, так само як і його склад, змінювались. Географічно до Германського світу відносяться народи Центральної, Західної та Північної Європи.
Значення філософії історії Геґеля пояснюється не лише тим, що вона є невід'ємною частиною його філософської системи, але й тим, що в ній надається одна з найбільш фундаментальних в історії людської думки спроб представити історичний процес у формі єдності.
ЛЕССІНҐ (LESSING), ҐОТХОЛЬД ЕФРАЇМ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ЛЕКЦІЇ З ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
