СМЕРТЬ
Один із сюжетів сучасної філософської парадигми, що тематизується при осмисленні категорій "людське існування", "час" ("темпоральність"), "доля", "конечність" та ін. У філософії Гайдеґґера С. — визначальний екзистенціал людського життя, яке тлумачиться як "життя-що-прямує-до-С.". С, отже, є позитивним критерієм життєвості (і суб'єктивності як такої), оскільки безпосередньо фіксує межі екзистенціювання індивідуальної ("своєї") самості (selbstein) людини, конкретизуючи напрям плину людського існування в майбутнє; останнє є справжнім (справді притаманним Dasein) типом часовості, на відміну від "світового" і "вульгарного" часу. У Сартра С. (як і народження) є абсурдом, оскільки не є предметом свобідного вибору і тому не є специфічно людським "проектом". Адже вибір діє в межах людського існування, а С. лежить за рамками цих меж. Подібним же чином С, як негація життя, стає знаком позбавленості будь-якого сенсу і в Камю (див. питання про самогубство як "основне питання філософії" в праці "Міф про Сизіфа"). Істотну роль відіграє несвідомий потяг до С. ("Танатос") і в психоаналізі З. Фройда.
І. В. Бичко
СМЕРТЬ СУБ'ЄКТА
Вислів, уведений М. Фуко в роботі "Слова та речі", результат структуралістського погляду на людину, життя якої, і в першу чергу мислення, значною мірою є суспільно обумовленим. Суб'єкт є носієм певної соціально-економічної, культурної, духовної, політичної, ідеологічної позиції, що надає йому суспільство. В умовах надмірної детермінації людина "втрачає" індивідуальне, тобто "помирає". Фуко, відчуваючи рамки, за якими такий "теоретичний антигуманізм" втрачає сенс, у пізньому періоді наукової діяльності розробляє концепцію усіх можливих шляхів виходу суб'єкта з кола детермінації.
І. П. Дедяєва
СТАЛІН (СТАЛИН) (СПРАВЖ. ПРІЗВ. - ДЖУГАШВІЛІ) ИОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
(1879-1953) - рос. політичний діяч; розвинув рос. версію марксизму до тоталітарної концепції філософії, г. зв. діалектичного та історичного матеріалізму (див. вступну статтю до розділу).
СТАЛІНІЗМ
Різновид тоталітарної ідеології, що склалася в 30-40-і рр. XX ст. у СРСР під офіційною назвою "марксизму-ленінізму". Філософською базою С. стало здеформоване в натуралістичному вульгарно-соціологічному дусі філософське вчення К. Маркса. Названа деформація накреслилася вже в 70—80-і рр. ХІХ ст. у творчості Ф. Енгельса і була продовжена його рос. послідовниками Плехановим і Ульяновим (Леніним) Останній, проголосивши себе "творчим марксистом", спрямував подальший розвиток "творчого" (насправді - вульгарного) марксизму в тоталітарне річище. Сталін (Й. Джугашвілі), прийшовши до влади в партії й державі після смерті Леніна (1924), завершує в праці "Про діалектичний та історичний матеріалізм" (1938) формування тоталітарної філософії діалектичного та історичного матеріалізму ("діамату" та "істмату"). Останній, за Сталіним, "є світоглядом марксистсько-ленінської партії". Тим самим, продовжуючи ленінський "принцип партійності філософії", Сталін фактично ототожнює філософію з політичним вченням. Діамат у сталінському тлумаченні є філософським вченням про природу, яка розуміється універсально, як "реальність взагалі" (ось де натуралістична основа С). Поширення законів натуралістично витлумаченого діамату на суспільство (яке тим самим фактично стає частиною природи) утворює істмат. Таким чином, вивчаючи закони суспільства (істмат), які виявляються просто різновидом закони природи (діамат), люди отримують "правильний орієнтир" у житті. Такою є внутрішня "логіка" С. Отже, маємо "залізну" (тоталітарну) логіку життя (політичної діяльності): правильне політичне рішення - це не просто результат мислительної (хай і істинної) діяльності, це - закон самого буття. Адже, щоб "не помилитися в політиці", треба спиратися на закони суспільства (істмат), які, у свою чергу, є законами самого буття (діамат). Звідси само собою зрозуміло, що будь-яке міркування, яке суперечить рішенням партії (вони ж виражають закони самого буття!) автоматично стає відступом від істини. Оскільки ж істина відображає інтереси більшості людей ("прогресивного людства") - народу, то відступ від такої істини робить автора подібної самостійної думки одразу ж "ворогом народу", а з ворогами, як відомо, не церемоняться. Філософія діамату та істмату, проголошувана "вершиною світової філософської думки", єдино науковою і тому "єдино істинною" філософією, вказувала на вищу мету історичного розвитку світової історії - і це була головна істина марксизму-ленінізму. Проте саме вона і виявилася реально нездійсненою утопією, чимось на кшталт кантівської "регулятивної ідеї". Саме тому зусилля, спрямовані на будівництво комунізму, попри всі величезні витрати матеріальних сил, попри непідробний ентузіазм мас радянських людей перших десятиліть комуністичного будівництва, не могли дати бажаного ефекту. Але фанатична віра догматично налаштованого комуністичного керівництва причину неефективності комуністичного будівництва вбачала у свідомому опорі "ворогів народу" (адже ні на мить догматична віра не дозволяла припустити принципової нездійсненності "світлого комуністичного майбутнього"). Тож ширилися репресії, зростав терор, аж поки радянське тоталітарне суспільство не впало під вагою труднощів, що стрімко зростали внаслідок принципової недосяжності поставленої утопічної мети.
І. В. Бичко
СТРОСОН (STRAWSON) ПІТЕР ФРЕДЕРІК
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СМЕРТЬ“ на сторінці 1. Приємного читання.
