ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ
(від лат. - виходити за межі) - поняття, яке використовується /. Кантом у декількох значеннях, що тісно взаємопов'язані між собою. Т. дослідження є дослідженням можливості чи застосування апріорного знання. Однак не будь-яке апріорне знання Кант визначає Т. Ним є виключно таке апріорне знання, завдяки якому ми дізнаємось, що певні уявлення (наочні уявлення чи поняття) застосовуються чи можуть існувати виключно апріорно, а також знання про його можливості. Отже, в структурі Т. питання завжди міститься елемент "як можливе?". Т. знання ніколи не може містити в собі даних щодо емпіричного походження того чи іншого положення, а лише про те, як воно апріорно відноситься до предметів досвіду (саме за цієї причини простір не можна визначити як Т. уявлення). Специфіку Т. знання можна продемонструвати шляхом порівняння чистої логіки з Т. логікою. Проте термін "Т." Кант використовує не лише стосовно знання. Так, наприклад, поряд зі звичайною рефлексією (якою є свідомість відношення даних уявлень до різних здатностей пізнання) він виокремлює Т. рефлексію, яку визначає як акт, завдяки якому порівняння співставляється уявленню взагалі з пізнавальною здатністю, що його породжує, і в результаті якого формується знання чи порівнюються уявлення як такі, що належать до чистого розсудку або чуттєвого наочного уявлення.
Відповідно до Т. принципу досвід із необхідністю підпорядковується апріорним уявленням. З цієї причини за метафізичним тлумаченням Кант завжди надає Т. Загалом Т. може бути визначене як принцип необхідного підпорядкування досвідних даних апріорним уявленням, чи, інакше кажучи, як принцип необхідного застосування апріорних уявлень до досвіду.
"ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ДУХУ"
("Phänomenologie des Geistes", 1807) - найскладніший і разом із тим найбагатший за змістом твір Геґеля, в якому вперше викладені основні положення системи "абсолютного ідеалізму". Задумувався як перша частина системи науки (вийшов із друку під назвою "System der Wissenschaft. Erster Teil, die Phénoménologie des Geistes"). З побудовою остаточного варіанта системи "Ф. д." почала розглядатися Геґелем як вступ до системи та її перший абрис. Маркс влучно охарактеризував цей твір як "... істинний витік й таємницю гегелівської філософи". Труднощі, які доводиться долати для розуміння праці, пов'язані не лише з новаторством Геґелевого підходу до вирішення кардинальних філософських проблем та складністю самих проблем, але й з особливостями самого тексту праці. Геґель сам бачив його недоліки: недостатньо "ясний і цільний виклад", "включення подробиць" ("баласту"), що "зашкодило баченню цілого", "порушення форми в останніх частинах". Він вважав, що "досить багато місць потребує багаторазової переробки", й мав намір здійснити це у другому вид. (вийшло в 1832), але встиг прокоректувати лише перші аркуші "Передмови". Тому розумінню праці допомагають насамперед стислі виклади феноменології у "Філософській пропедевтиці" (Геґель читав її в 1808-11) та у "Філософії духу" (1817), а також аналіз трьох "відношень" "мислення до об'єктивності" в першій частині "Енциклопедії філософських наук" (так званій "Маній логіці"). Більш ґрунтовне вивчення "Ф. д." можливе лише за умови звернення до тих праць, в яких була в систематичній формі здійснена розробка тем, які у "Ф. д." Геґель тільки окреслив: "Філософія духу", "Філософія права", "Філософія історії", "Лекції з естетики", "Лекції з філософії релігії", "Лекції з історії філософії". Композиція книги така: "Передмова", "Вступ" та три розділи. Перший ("Свідомість") включає в себе три підрозділи: "Чуттєва достовірність або "це" і гадка", "Сприйняття або річ та ілюзія", "Сила і розсудок, явище і надчуттєвий світ". Другий ("Самосвідомість", "Істина достовірності себе самого") містить у собі дві частини: "Самостійність і несамостійність самосвідомості; панування й рабство", "Свобода самосвідомості; стоїцизм, скептицизм і нещасна свідомість". Третій розділ залишився без загальної назви і складається з чотирьох підрозділів: "Розум", "Дух", "Релігія", "Абсолютне знання".
У "Передмові", яка є останньою за часом написання і найбільш ясною частиною тексту, викладено гегелівське розуміння предмета і методу філософії, природи філософського знання, мету та завдання "Ф. д.", основні методологічні принципи її побудови як першої частини науки. Філософія є знанням про абсолютне. "Абсолютне е дух, таке вище визначення абсолютного". Дух є субстанцією всієї дійсності, всієї світобудови. Але він не є нерухомою її основою, а являє собою субстанцію, яка разом із тим є суб'єктом, що розгортається в історичному житті людей та їх пізнанні. Завдяки впертій і важкій праці людства дух "приходить до самого себе", відкривається. Абсолютний дух - це "дух, що знає себе як дух". Самопізнання -"власний закон духу". Адекватною формою "одкровення" духу є Наука (філософія як наука). Проте Наука, знання духом самого себе, не з'являється у світі раптом і відразу, мов Афіна з голови Зевсу, а потребує "страждання, терпіння й роботи". Дослідженням цього хресного шляху духу, "його Голгофи", і є "Ф.д.". Абсолютне є тотожністю найзагальніших протилежностей, якими є мислення й буття. Тому тотожність мислення й буття має бути основним принципом істинної філософії. Цей принцип уперше поклав в основу своєї філософії Шеллінґ, але він його, вважає Геґель, лише "виставив", а не довів. Доведення принципу тотожності мислення та буття, який є паролем до входу в істинну філософію, й дається у "Ф.д." - науці "про знання, що з'являється" як "одкровення" духу. Як явища духу ще не є духом в його сутності, в його істині, так "Ф. д." - це ще тільки "шлях до науки", але "шлях до науки сам уже є наукою". Філософія має бути наукою. "Моїм наміром було -сприяти наближенню філософії до форми науки". Тотожність протилежностей незбагненна розсудком, але й марні сподівання на безпосереднє знання, чуття, віру (Гаман, Якобі, Шляйєрмахер, енські романтики), чи то інтелектуальне споглядання (Шеллінґ). Геґель проти "натхнення й туманності", "пророчих промов", які "з презирством дивляться на визначеність". "... Як буває порожня широта, так буває й порожня глибина". Знання не повинно бути в езотеричному володінні декількох окремих осіб. Є єдиний відправний пункт, що веде до розуму, до науки - це розсудок, який розкладає конкретне, надає йому визначеності. "Розсудкова форма науки - це всім наданий і для всіх однаково прокладений шлях до неї, й досягти за допомогою розсудку розумного знання є справедливою вимогою свідомості, яка приступає до науки". Розсудок є дещо спільне і для науки, і для ненаукової, повсякденної свідомості. Формою й знаряддям наукового пізнання є поняття. "...Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування".
Феноменологія - це, власне, Геґелева теорія пізнання, яка докорінно відрізняється від усіх попередніх гносеологічних учень, і ця відмінність знаходить вираз передусім у висхідних принципах її побудови. Найперше - це принцип історизму; теорія пізнання свідомо будується як узагальнення історії пізнання. Остання, у свою чергу, лише компонент історії людства, історії культури у всіх її проявах як у реальному житті, так і у свідомості та самосвідомості (економічних, соціальних, моральних, правових, політичних, релігійних, естетичних, філософських). Гносеологічні закономірності вплетені в тканину культурно-історичного досвіду людства. Логіко-гносеологічні механізми й форми, послідовний ряд ступенів пізнання, "формоутворень свідомості" досліджуються Геґелем на фоні всесвітньо-історичних образів, "гештальтів" (Gestalten). Суб'єктом пізнання виступає не окремий індивід, а Світовий Дух (персоніфікована суспільна свідомість) в його історичному розвитку. Проте дух пізнає все ж тільки через конкретну людину (Ньютон, Руссо, Кант тощо), яка, щоб пізнавати, має засвоїти те, що людство вже знає, тобто здобути освіту. Геґель відкриває дуже важливий закон духовної діяльності, закон збігу онтогенезу духовного розвитку з його філогенезом. Освіта окремого індивіду є повторення в стиснутому й скороченому вигляді того шляху, яке пройшло людство у своєму історичному розвитку. "Окремий індивід повинен... пройти ступені освіти загального духу" і "треба витримати довжину цього шляху, тому що кожен момент необхідний" і "на кожному з них треба затриматися, тому що кожен момент є деяка індивідуальна цілісна форма...". Мета науки — осягнення істини. Геґель вніс вагомий внесок у розробку діалектичної теорії істини. Істина, по-перше, є системою, внутрішнім, необхідним зв'язком елементів, визначень, органічною цілісністю. "Істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її". Вона, по-друге, є системою, що розвивається. Геґель поділяє точку зору Арістотеля, за якою істина є відповідністю знання предметові. Але для нього ця відповідність, збіг є не миттєвим актом, а процесом подолання розходжень, різниць. Дійсним цілим є не один результат, а результат разом із своїм становленням. Методом розгортання змісту є діалектика. Кожен подальший ступінь розвитку духу (свідомості) не відкидає попередній, а "знімає" (aufheben) його (заперечує, зберігає і тим самим піднімає його на більш високий, конкретний ступінь).
У "Вступі" Геґель з'ясовує сутність механізму феноменологічного аналізу свідомості, що відповідає об'єктивній діалектиці самої свідомості, яку він називає "досвідом свідомості". Поняття свідомості має у "Ф. д." два значення: по-перше, це одна з форм духу, "формоутворень духу", що пізнає, поряд з іншими формами (самосвідомістю, розумом, власне духом); по-друге, це форма духу, що пізнає, взагалі. Підзаголовок "Ф. д." - "Наука про досвід свідомості". У "Пропедевтиці" Геґель взагалі назвав свій курс - "Феноменологія духу, або Наука про свідомість". Свідомість є відношенням Я, знання до негативного відносно Я предмета, суб'єкта пізнання до об'єкта пізнання. "Свідомість, власне кажучи, — це відношення Я до будь-якого предмета, байдуже внутрішнього чи зовнішнього". В аналізі цього відношення можна йти (і попередники Геґеля дійсно йшли) двома шляхами. Можливе уявлення, що предмети існують поза свідомістю самі по собі як дещо чуже й готове. Цей спосіб уявлення Геґель називає "реалізмом". Можливе й прямо протилежне уявлення, а саме, що свідомість сама створює собі цей свій світ і сама своєю діяльністю цілком або частково виробляє чи модифікує визначення цього світу. Цей спосіб уявлення — "ідеалізм". Але можливий ще й третій підхід, який і впроваджує Геґель. "Тут слід розглядати всезагальні визначення речей тільки взагалі як певне відношення об'єкта до суб'єкта". Пізнання є не однобічним покладанням об'єктом суб'єкта, і не настільки ж однобічним покладанням суб'єктом об'єкта, а діалектичною взаємодією суб'єкта та об'єкта. Теорія пізнання стає вже не вченням про пізнавальні здатності душі, як це було в Канта, а вченням про пізнавальні відношення суб'єкта й об'єкта. Свідомість порівнює знання й предмет. У цьому порівнянні виявляється невідповідність знання предмет}'. Предмет "у собі" інший ніж знання про нього. Свідомість змінює знання, приводить його у відповідність із предметом. Та зі зміною знання змінюється предмет, з'являється, "спливає" новий предмет. Причина цього в тому, що свідомість збагатилася в ході своєї взаємодії з предметом, горизонт її розширився, в поле її зору попали нові речі та відношення. Причому цей рух відбувається в самій свідомості. Новий предмет не випадково потрапляє в поле зору знання, а "по суті належить цьому знанню". "... Новий предмет виник завдяки обертанню самої свідомості". Джерело розвитку "формоутворень свідомості" знаходиться, таким чином, не в предметі, як це здається пересічній свідомості, а в активності самої свідомості. Предмет у цьому русі втрачає видимість самостійності, зовнішності щодо свідомості, й свідомість переконується в "духовній", "ідеальній" природі всіх "предметів", з якими їй доводиться мати справу. Відповідно до відмінності свого предмета свідомість має три ступені. Предмет є або об'єкт, що протистоїть Я (свідомість), або саме Я (самосвідомість), або дещо предметне, яке настільки ж належить і Я, - мислення (розум). Ці визначення не взяті емпірично ззовні, а суть моменти самої свідомості. У "Свідомості", у свою чергу, вирізняється три ступені: "чуттєва достовірність", "сприйняття" та "розсудок". На ступені "чуттєвої достовірності" свідомості здається, що саме вона - найконкретніше знання про предмет, та це — ілюзія; сумнівне багатство "чуттєвої достовірності", як тільки ми його спробуємо виразити в мисленні, випаровується до найабстрактнішого знання - знання буття предмета. Сприймаюча свідомість має справу з речами та їх властивостями, предмет роздвоюється на внутрішнє й зовнішнє й у цьому роздвоєнні перебуває розсудок. Останній розглядає речі в сприйнятті лише як явища, за якими він намагається віднайти внутрішнє. Таким внутрішнім є закон явищ. Закон - це загальне в речах; загальне ж - це мислення. Маючи справу з законами, свідомість має справу із самою собою. Так дається перехід від свідомості до самосвідомості. Остання тлумачиться як породження таких найважливіших соціальних відношень як залежність (панування й підкорення) і праця. Геґель все більше у своєму аналізі враховує соціальну та діяльну природу свідомості. Самосвідомість не є вихідною формою, клітинкою аналізу свідомості, як це мало місце в Канта і Фіхте. І в духовному розвитку людства, і в духовному розвитку окремої людини це більш пізня, похідна від свідомості форма. Традиційній для Нового часу гносеологічній моделі "суб'єкт-об'єкт" Геґель протиставив більш продуктивну модель "суб'єкт-суб'єкт-об'єкт". Дійсно, наше знання є безпосереднім відображенням не предметів, а нашої діяльності з предметами, опосередкованої спілкуванням з іншими Я. У ході подальшого аналізу індивідуальна свідомість виступає все більш опосередкованою всім змістом історії духовної культури людства. Геґель ще не визначив більш чіткі формули-градації основних ступенів розвитку духу - "суб'єктивний", "об'єктивний" і "абсолютний" дух, як це буде у "Філософії духу". Мистецтво ще не витлумачується як форма абсолютного духу, а віднесене до розділу "Релігія". У розділі "Абсолютне знання" жодного разу не вживається термін "філософія". Геґель вважає, що філософія перестає бути філософією ("любов'ю до знання"), а стає Наукою ("дійсним знанням"). У розділі "Дух" в орбіту феноменологічного аналізу втягуються соціальні феномени, форми суспільної свідомості. На початку феноменологічного руху предмет протистояв свідомості як щось чуже їй, в поступі історії духу ця сторонність "знімається", долається. Причалом духу є тотожність знання й предмета.
Кінець "Ф. д." є початком Науки (системи абсолютної філософії, її першої частини - Логіки). Але є й більш глибокий зв'язок: Логіка — це "знята" феноменологія. "Буття", що сплило, як момент істини, на першому щаблі феноменологічного аналізу, стає першою категорією Логіки. Досить вибрати моменти тотожності знання й предмета, суб'єктивного й об'єктивного у феноменологічному русі, і ми отримуємо "Науку логіки". "Якщо у феноменології духу кожен момент є різницею між знанням та істиною і є рух, в якому ця різниця знімається, то наука, навпаки, не містить цієї різниці та її зняття, а оскільки момент має форму поняття, то він об'єднує в безпосередній єдності предметну форму істини і самості, що знає себе. Момент виступає не як рух переходу - із свідомості чи представлення в самосвідомість і зворотно, а його чиста форма, що звільнена від його явища у свідомості, чисте поняття і подальший рух останнього залежить єдино від його чистої визначеності. Навпаки, кожному абстрактному моменту науки відповідає деяке формоутворення духу, що з'являється, взагалі". У Логіці дух виступає не у формі свідомості, а у формі мислення. Логіка має своїм предметом не пізнавальні відношення суб'єкта до об'єкта, а відношення категорій, форм мислення, які тотожні формам буття.
Ю. В. Кушаков
"ФІЛОСОФІЯ ПРАВА"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ“ на сторінці 1. Приємного читання.
