КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ І. КАНТА
див. Імператив.
"КРИТИКА ЗДАТНОСТІ СУДЖЕННЯ"
("Kritik der Urteilskraft", 1790) - остання з кантівських критик, яка поряд із "Критикою чистого розуму" та "Критикою практичного розуму" завершує базовий цикл викладення критичної філософи. Структурно "К.з. с." складається з передмови (в ній І. Кант окреслює відношення здатності судження до практичного й теоретичного розуму, а також пояснює причини складності дослідження її апріорного принципу), вступу (в ньому розглядаються проблеми розподілу філософії, формальної доцільності в природі та зв'язку між законодавством розсудку і законодавством розуму, який реалізується завдяки здатності судження), критики естетичної здатності судження, критики телеологічної здатності судження (кожна з зазначених частин містить в собі два розділи: аналітику та діалектику відповідної здатності судження).
Центральним поняттям і одночасно предметом аналізу "К з. с." виступає "здатність судження". Воно з'являється ще в "Критиці чистого розуму", де Кант визначає його як вміння застосовувати правила розсудку. Проте, в "К.з. с." цей термін дещо трансформується, зокрема - набуває оціночного забарвлення і визначається як здатність мислити особливе як підпорядковане загальному. У цьому випадку, коли загальне вже дано як правило, принцип чи закон, здатності судження залишається лише підвести під нього дещо особливе, здатність судження виступає у формі здатності судження, що визначає (аподиктичне застосування розуму). У випадку необхідності винайти загальне для безпосередньо даного особливого здатність судження виступає у формі здатності судження, що рефлектує (гіпотетичне застосування розуму). Не відкидаючи значення й ролі здатності судження, що визначає (зокрема, Ж.Дельоз у праці "Критична філософія Канта: вчення про здатності" — "La philosophie critique de Kant: Doctrines des acuités", 1963, - вважає зведення здатності судження, що визначає до суто "технічної операції", неприпустимим спрощенням кантівської теорії"), Кант зосереджує основну увагу саме на здатності судження, що рефлектує. Дійсно, виконуючи завдання підведення особливого під загальне ця здатність повинна містити в собі певне правило (принцип єдності різноманітного), яке не може бути виведеним емпірично, оскільки воно має обґрунтовувати єдність всіх емпіричних принципів. Тому єдиним джерелом цього принципу (який би виступив у формі закону) може бути виключно сама здатність судження, оскільки у випадку якщо вона спробує запозичити цей принцип ззовні, то перетворюватиметься на здатність судження, що визначає. Але за цієї умови принцип здатності судження виявляє свою відмінність від принципу розсудку, який встановлює закон для природи. Тобто здатність судження дає закон лише самій собі, який проявляється у формі постулювання тези, що всі окремі емпіричні закони слід розглядати немов існує певний розсудок, який дав нам можливість переходити від них до їх єдності. Такий закон кожної конкретної речі, який є одночасно основою дійсності того чи іншого об'єкта, Кант визначає поняттям "цілі". У результаті принцип здатності судження відносно форми речей у природі виступає доцільністю природи в її розмаїтті. Однак при цьому поняття доцільності природи не є загальним апріорним поняттям, оскільки його джерелом є виключно здатність судження, що рефлектує. Справді, поняття доцільності не може нав'язувати природним речам певну мету. Воно застосовується лише тоді, коли виникає потреба в рефлексії щодо окремих речей з точки зору зв'язку явищ у природі.
Необхідність існування трансцендентального принципу доцільності обумовлена навіть на рівні чистого розуму, адже мета отримати зв'язаний (цілісний) досвід невичерпного розмаїття емпіричних законів є однією з апріорних задач, що містяться в розумі. Інакше кажучи, не дивлячись на те, що розсудок апріорно володіє законами природи, він повинен до того ж мати ідею загального порядку в природі. Подібна відповідність природи пізнавальній здатності встановлюється здатністю судження. Разом з тим, на відмиту від розсудку, здатність судження виявляє свою спорідненість не з пізнавальною здатністю, а з відчуттям задоволення чи незадоволення. Так, людина відчуває задоволення, коли знаходить спорідненість декількох гетерогенних емпіричних законів природи під одним принципом, що їх охоплює. Як такі відчуття задоволення та незадоволення нічого не додають до предмета уявлення. Вони не є частиною пізнання, а є лише суб'єктивне в уявленні.
Принцип суб'єктивної доцільності, який, за Кантом, лежить в основі здатності судження, може бути розглянуто в двох аспектах: а) як краса в природі, чи як вираз поняття формальної (чисто суб'єктивної) доцільності, про яку людина судить на основі смаку, тобто естетично; б) як ціль природи, чи як вираз поняття реальної (об'єктивної) доцільності, про яку людина судить на основі розсудку й розуму. Відповідно до цього критика здатності судження розподіляється Кантом на естетичну й телеологічну. Специфікою естетичних суджень є те, що вони мають своїм визначальним ґрунтом лише суб'єктивне (у разі, якщо вони несуть у собі об'єктивний елемент, то стають логічними судженнями). З іншого боку, всі естетичні судження завжди є незацікавленими, оскільки інтерес корелюється зі здатністю бажання і, відповідно, - з втручанням розуму. У цьому сенсі всі естетичні судження пов'язуються з поняттям приємного (а також прекрасного), тоді як практичні судження - з поняттям гарного. У результаті далеко не все приємне є гарним, і навпаки - не все гарне є приємним. Усе це дає Канту підстави визначити прекрасне як специфічний предмет потягу, який є вільним від будь-якої зацікавленості (тобто будь-якого інтересу). Але у зв'язку з цим постає серйозне запитання: чи можуть судження смаку (естетичні судження) претендувати на загальність? На думку Канта, судженням смаку властива лише претензія на значущість для кожного, але не на загальність, яка завжди спрямована на об'єкти. Подібну претензію на загальну значущість Кант визначає поняттям "суб'єктивної загальності". Специфіка взаємозв'язку об'єктивно значущого та суб'єктивно значущого судження полягає в тому, що будь-яке перше завжди є й другим. Тобто від об'єктивної значущості ми завжди вправі заключати до суб'єктивної значущості. Однак зворотний рух не є правомірним, оскільки суб'єктивно значущі судження не спрямовані на об'єкт.
Досліджуючи телеологічну здатність судження, Кант пояснює поняття об'єктивної доцільності. При цьому в способах тлумачення об'єктивної доцільності в природі Кант виділяє два типи систем: ідеалізм та реалізм щодо цілей в природі. Ідеалізм вважає, що будь-яка доцільність у природі є ненавмисною, тоді як реалізм визнає, що в певних випадках доцільність має умисний характер.
Причиною, яка обумовлює значущість "К. з. с." є те, що саме завдяки ній, на думку Канта, відбувається зв'язок між двома частинами філософії: теоретичною (в її основі лежить поняття природи, яке містить у собі основу для будь-якого апріорного теоретичного пізнання і ґрунтується на законодавстві розсудку) й практичною (в її основі лежить поняття свободи, яке містить основу для всіх апріорних практичних приписів і ґрунтується на законодавстві розуму). Тобто, між двома вищими пізнавальними здатностями (розсудок і розум) Кант знаходить проміжну ланку - здатність судження, яка містить власний принцип винайдення законів, що має апріорно суб'єктивний характер. Характер цього зв'язку Кант пояснює наступним чином. Розсудок доводить, що природа пізнається виключно як явище і тим самим вказує на існування певного надчуттєвого субстрату, який для розсудку є цілковито невизначеним. Здатність судження своїм апріорним принципом в суджені про природу надає надчуттєвому субстрату визначеність завдяки інтелектуальній здатності. І, нарешті, розум своїм апріорним практичним законом дає цьому субстрату визначення. Таким чином, завдячуючи здатності судження уможливлюється перехід зі сфери поняття природи у сферу поняття свободи.
"КРИТИКА ПРАКТИЧНОГО РОЗУМУ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ І. КАНТА“ на сторінці 1. Приємного читання.
