ЕПІКУРЕЙСЬКА ШКОЛА
(кін. IV ст. до н. е. - поч. VI ст. н. е.) -філософська школа пізньої античності, засновник якої вважав, що щастя в житті невіддільно від мудрості, чесності і справедливості, які у свою чергу невіддільні від насолоди.
Епікур заснував школу, що отримала назву "Сад", у 306 до н. е. її підвалини складало філософське вчення вчителя. Епікур поділяв думку Ксенократа про те, що філософія складається з логіки, фізики і етики, з них фізика і логіка підпорядкована етиці. Тому Епікур цінував в області логіки лише вчення про критерії істини. У теоретичному відношенні критерієм істини є сприйняття, а в практичному -відчуття задоволення і невдоволення. Фізика цікавить епікурейців лише тому, що знання природних причин звільняє нас від страху перед богами і смертю. Так, у листі до Менекея Епікур підкреслює: "Поки ми живі, смерті немає, а коли вона приходить, більше немає нас". Отже, знання людської природи відкриває нам, чого ми маємо бажати, а чого - уникати. Мета етики - зміцнити становище людини, додати їй впевненості в собі. Для цього людина повинна усвідомити, що її завдання - зберегти своє індивідуальне життя.
У своєму розвитку Е. ш. пройшла три етапи. Перший -елліністична доба (кін. IV—III ст. до н. е.) - ранній, або стародавній "Сад". До нього відносять творчість самого Епікура, його найближчих друзів - Метродора з Лампсака, Ермарха з Мітилени, які займались натурфілософією, але твори їх не збереглися. Серед молодшого оточення Епікура - Геродот, Піфокл, Менекей; збереглися листи Епікура до них. У школі панували демократичні порядки, про що свідчить участь в ЇЇ роботі рабів і жінок. Методом викладання були бесіди і листування. Другий період існування Е. ш. припадає на греко-римську добу (П-І ст. до н. е.) — середній "Сад". Серед численних учасників - Філодем, що розробляв питання індуктивної логіки, Аполодор Александрійський, наукова спадщина якого складає бл. 400 книг і під керівництвом якого середній "Сад" досяг свого розквіту. Третій період історії Е. ш. пов'язаний з часом римської імперії (І—VI ст. н. е.) - пізній "Сад". Серед найвідоміших епікурейців того часу - Сірон, що заснував школу поблизу Неаполя; Філодем з Гадари, відомий своїми атомістичним и поглядами, який став вчителем Лукреція Кара - філософа, у творчості якого римський епікуреїзм досяг свого найвищого розквіту. Епікуреїзм існував у Римі до поч. VI ст., хоча на певний час школа була закрита імператором Доміціаном (кін. І ст.). Попри усе, епікуреїзм зберіг свій вплив на свідомість римлян. Школа була відновлена за часів імператора Марка Аврелія в 2-й пол. II ст. Вплив ідей епікуреїзму відчули Горацій, Вергілій, Овідій, Лукіан. Останній різко критикував його вульгаризацію і виродження в гедонізм. Пізніше, у добу Відродження епікуреїзм знову набере певного впливу.
О. В. Алєксандрова
ЄДИНЕ
Єдність, першоєдність - поняття античної філософії, що фіксує взаємозв'язок певних предметів, процесів, які утворюють цілісну систему взаємодії, стійку в змінах і таку, що входить до більш широкої системи; першопринцип, що забезпечує цілісність як одиничної речі, так і світу взагалі.
Антична думка визнавала такий початок, що містив у собі сукупність доцільного і недоцільного, упорядкованого і хаотичного, тобто буття і небуття. Він має бути вище самого мислення і водночас охоплювати все позамисленнєве. Такий початок в античності позначався як "єдине", "одне", "єдність", "першоєдність". Його розуміли як таке, що вище душі і розуму, а наприкінці античності і навіть вище самого космосу. У давньогрец. філософській традиції Є. розглядалось і елементно-інтуїтивно (рання класика), і мисленнєво-дискурсивно (середня класика), і діалекти ко-спекулятивно (висока класика), і дискриптивно-конструктивно (пізня класика). Рання класика свідчить: Анаксімандр вважав, що всі окремі елементи походять з Є.; Геракліт у дусі власного вчення про всезагальне становлення визнавав, що з Є. - все, і з усього - Є.; елеати (на відміну від Демокріта) не тільки визнавали єдність як буття, але й аргументували її перевагу в порівнянні з множинним; для Анаксагора гомеомерія постає як чуттєво-матеріальна єдність елементів, що, відбиваючись у кожному елементі, утворює єдину структуру; у піфагорейців "монада-одиниця" також виступає підґрунтям чисел, які у свою чергу слугують законом для кожної речі. Середня класика від інтуїтивного сприйняття дійсності переходить до свідомого дискурсу. Хоча спеціальних роздумів стосовно Є. її представники не залишили, проте, як вважав О. Ф.Лосєв, єдність для них була дискурсивним дослідженням загальностей, тобто намаганням дискурсивно подолати дискретно подані речі. Платон для усвідомлення 6. застосовує діалектико-спекулятивний метод, який дозволяє розуміти його як універсальну узагальненість, з якої можна було виводити як систему інтуїтивно даного чуттєво-матеріального космосу, так і дискурсивну визначеність останнього як цілого і частин цього цілого. Є., що осмислене таким чином, перевищує сутність і постає як концепція понадінтуїтивного і понадмисленнєвого "Блага", де в абсолютному злитті перебувають нерозгорнуте буття і свідомість (знання), "видиме" і сам процес споглядання. Благо водночас іманентно буттю і знанню як виток і сила, що їх пронизує, надаючи їм структурність, і трансцендентно буттю і знанню, тому що буття ніяк окремо Благо не втілює, а знання не може його безпосередньо схопити. Отже, Платон не просто фіксує зв'язок єдиного і множинного, але й діалектично інтерпретує його ("Парменід", "Тімей", "Філеб" тощо). Він демонструє зведення множинності до єдності і наполягає на вищості єдності (як "безпідставного принципу") над множинністю ("Федр", "Теетет", "Федон" тощо). Арістотель, у цілому поділяючи підхід Платона, досліджує проблему Є. не з загальнокатегоріальної позиції, а як проблему єдності, описуючи певні її типи (з підвидами), серед яких є акціденціальні і субстанціальні. Завдяки застосуванню формально-логічного методу, Аристотелю вдається, на думку О. Ф. Лосева, структурна побудова і систематичний вираз "єдності" як єдинорозподіленої цілісності ("Метафізика"), що була діалектично встановлена Платоном. За добу еллінізму (пізня античність) проблема Є. перетворилась на теорію суб'єктивного сходження (стоїки). У неоплатонізмі проблема Є. досягає не тільки ступеня діалектичної системи, але й вчення про його міфологічну сутність (Плотін "Еннеади", Прокл "Про першооснови теології", Ямвліх "Єгипетські містерії" тощо). Антична спадщина щодо проблеми Є. мала великий вплив на формування християнської філософії в Середньовіччі, а згодом і на філософію Нового часу.
О. В. Александрова
ЗЕНОН З КІТІЯ (КІТІОНА)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЕПІКУРЕЙСЬКА ШКОЛА“ на сторінці 1. Приємного читання.
