"ПРО ЛЮДИНУ, ЇЇ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ"
("De l'Homme, de ses facultés intellectuefles et de son éducation", 1769, видано 1773) - один з найвідоміших творів Клода Адріана Гельвеція, присвячений проблемі становлення доброчесної та щасливої особистості. Найсуттєвішими для автора були питання про те, від чого залежить розвиток людини, де шукати першоджерела її здібностей та які вони є - вроджені чи набуті? Якщо визначною ознакою людини є розум, точи є сам розум - проявом природної будови людської істоти, чи є здобутком виховання? Твір "П. л." складається з десяти частин, у першій з яких Гельвецій відкидає тезу про природну нерівність людей, викликану недосконалістю фізичних органів, і наголошує, що різниця між розумовими здібностями різних людей зумовлена відмінностями у вихованні. У другій частині автор обґрунтовує слушність думки про те, що всі люди, маючи зазвичай добру організацію, однаково здатні до розумового розвитку. Третя частина присвячена виокремленню двох найбільш загальних причин розумової нерівності, перша з яких - роль випадкового збігу обставин, в якому знаходяться люди, а друга — більш чи менш глибоке бажання вчитися, обумовлене мірою присутності пристрасті до слави. У четвертій частині Гельвецій відстоює тезу про незначний вплив фізичної організації на людські пристрасті, і визначає їх як наслідок соціального становища людини і відповідної міри обґрунтованості її сподівань. У цьому контексті автор ретельно аналізує почуття себелюбства, заздрості, любові до багатства і слави, а також визначає, що таке справедливість, чеснота, владолюбство та нетерпимість. П'ята частина є розмірковуванням над помилками опонентів Гельвеція, які розуміють нерівність розуму різних людей як прояв нерівності їх фізичних здібностей. У шостій частині автор обґрунтовує слушність визначення неуцтва головною причиною морального зубожіння людей та соціального антагонізму, обумовленого майновою нерівністю. Гельвецій відстоює необхідність першості мудрих законів у суспільстві в сьомій частині свого твору. Для цього він вказує на шкідливість релігії, що спирається на страх перед авторитетом Бога і стверджує, що закони мають бути передусім знаряддям громадського щастя, а не владного підкорення. Восьма частина є розмислом автора над причинами суспільного щастя, яке має складатися з приватного щастя кожної особистості. Дев'ята частина твору присвячена пошуку можливості створити довершене законодавство, яке б не потребувало змін. Досягнення цієї мети має, на думку Гельвеція, спиратися на любов до істини, яка може стати гарантією об'єктивності і неупередженості законодавців. У десятій частині автор постулює всесильність виховання і вказує на перешкоди, що здатні протидіяти моральному удосконаленню людей. Переконання Гельвеція в беззаперечності факту виникнення людських знань з досвіду дозволило йому говорити про те, що люди не народжуються, а стають такими, якими вони є. Така філософська настанова дозволила йому створити цілісне і системне бачення шляхів створення ідеального суспільства доброчесних, справедливих і освічених людей.
РАННЯ АНГЛІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ
Період у розвитку англ. філософії, який передує появі постаті Ф. Бекона і охоплює поч. XVI ст. Яскравою рисою ранньої англ. філософії є тематична спорідненість з тематикою італ. Відродження. Серед знаних її представників варто наголосити на іменах Томаса Мора (1477-1535) та Філіпа Сідні (Sir Philip Sidney, 1554-1586).
РАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ МЕТОД
(від лат. rationalis - розумний). Безумовна першість започаткування Р. м. дослідження належить франц. філософу Рене Декарту. Цей метод також має природничо-наукову основу, але в найбільш раціоналізованому вигляді - математичну. Безумовно, що раціоналістична методологія можлива лише за умови визнання за людським розумом, мисленням значення самочинної субстанції, спроможної до власного здобуття знання. Раціоналізм Декарта ще не є завершеним. Попри субстанційний статус мислення, дії розуму спираються на певні вроджені ідеї, причиною появи яких у душі людини є Бог, а сама людина постає як модус субстанції. Водночас, Бог постає як зовнішня причина існування духовної субстанції в її єдиному атрибуті - мисленні, і, відтак, становище мислення набуває несамостійного значення. Це спрямування визначається упевненістю Декарта в тому, що істина та істинне знання мусить бути максимально позбавлене змістів, набутих від наук, які орудують значною часткою від чуттєвого досвіду. За Декартом, істина повинна мати завершений вигляд, бути очевидною, чіткою і ясною. Також вона має бути незмінною, вічною, однорідною, тобто такою, яка суцільно протилежна істині в емпіричному знанні. Оскільки змінність, плинність, нечіткість, сумнівність - це ознаки знання, якого ми набуваємо завдяки від чуттєвим сприйняттям, то відчуттєво-досвідний чинник не мусить брати участь у формуванні істинного знання шляхом застосування певного методу. Цей метод, відтак, повинен розгортатися виключно на засадах розумової дії, без огляду на будь-які відчуттєво-досвідні чинники. Саме тому провідною стратегією провадження раціонального дослідження є філософська дедукція - адаптований до нових завдань один із методів попередньої філософії.
РЕФОРМАЦІЯ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ПРО ЛЮДИНУ, ЇЇ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
