ПІТАГОР ПІФАГОР
(бл. 570 - бл. 490 до н. е.). Власне про П. відомо надзвичайно мало, і укладання його філософської біографії чи життєпису складне. Місце народження подається відмінно - за свідченнями учня Арістотеля Арістоксена з Таренту П. був тіренцем з острова Лемносу, а, отже, мав негрецьке походження. Загальновизнаною є думка, засвідчена Герспелітом, Геродотом, оратором Ісократом, що П., син Мнесарха, народився на острові Самосі. Походив з аристократичного роду. Мав відповідну освіту та виховання, що виявлялося на типі організації, заснованої П. Пітагорійський союз розглядають як аристократичну гетерію, яка розвинулась в межах демократичних спільнот.
Як і перші філософи П. багато подорожував, зокрема до Єгипту. Геродот наполягав на спорідненості основних пітагорійських вчень з єгипетськими віруваннями. Своєрідні релігійно-політичні та філософські погляди визначили і звичаї життя в союзі, які отримали назву "пітагорійського стилю життя". Всі члени спільноти при вступі відмовлялися від приватного майна й передавали до спілки; до першого, нижчого, рівня посвячення належали члени спілки, які називалися "акусматиками"; другий рівень включав обраних -"математиків", які, власне, і розвивали основну доктрину спілки; для забезпечення суспільного існування членів громади були розроблені правила, що базувалися на певних вимогах та етичних нормативах: однією з них була сувора заборона розголошення та записування змісту пітагорійського вчення та його складників.
Саме тому надзвичайно мало відомо про шляхи зародження пітагорійського світогляду, а основні враження про цей тип філософії складено на основі літературної творчої спадщини пітагорійців пізнішої доби - зокрема Філолая з Кротону.
Т. П. Кононенко
ПІТАГОРІЙЦІ
Піфагорійці, піфагореїзм. Визначення місця філософії Пітагора та П. в історико-філософському поступі чи не найпроблематичніше. Розгляд цього типу філософії після філософії мілетців та Геракліта з Ефесу також зумовлювався логіцизмом історико-філософської концепції Ґ. В. Ф. Геґеля. Він визначався порядком переходу від філософій якості (мілетці та Геракліт) до філософії кількості-числа (Пітагор), які історично відбивали логіку переходу якості в кількість. Проте такий порядок навряд чи навіть приблизно узгоджується з хронологічною історією, оскільки творчість Пітагора та П. була відома Геракліту з Ефесу, а коріння розвитку пітагорійської доктрини чітко пов'язується з школою орфіків.
Саме з цих причин осердям філософії П. вважали вчення про число. Однак існують дослідження, в яких на перший план висувається розробка психологічних питань, зрощених в орфізмі. Такі дослідження центром філософії Пітагора визначають науку про безсмертність душі, яка згодом була оригінально розгорнута Платоном.
Пітагорійська філософія розпочинається приблизно з VI ст. до н. е., і її розвиток триває аж до періоду зародження неоплатонізму. Засновником пітагорійської філософії є налівлегендарна постать Пітагора, іонійського емігранта, який оселився на теренах Великої Греції. Саме з часу активної філософської діяльності Пітагора та Ксенофана Велика Греція стає осередком філософського життя.
Періодизація неперервного розвитку пітагореїзму охоплює три ланки - ранні П., середній пітагореїзм та пізній пітагореїзм. За списком Ямвліха названо 218 імен представників цього напрямку філософії. 1)До ранніх П. (від зародження до VI-V ст. до н.е. ) належали Мілон, Алкмеон, Гіппас; у 1-й пол. V ст. до н.е. знаними П. були Парменід і Емпедокл, а також Менестер та філософ Гіппон.
2) Середній пітагореїзм 2-ї пол. V ст. до н.е. означується іменами Філолая з Кротону, Лісія, математика Феодора з Кірени, Евріта (послідовника Філолая), та учнів Філолая - Ехекрата, Діокла, Полімнаста, Сіммія, Кебета; IV ст. до н.е. вирізняється іменами Ксенофіла, "друзів" Платона Амікла і Клінія, Архіта, Арістоксена.
3) Період пізнього пітагореїзму увінчується іменем останнього відомого П. Лікона з Таренту (бл. 340 до н. е.).
До філософських наукових начал П. належить вчення про буття як число. Основу світу вони вбачали не в матерії, тим чи іншим чином означеної стихії, а в математичному порядку світу-космосу. Не лише слово філософ як "приятель мудрості" було впроваджене пітагорійцями, але й слово "Космос" - "порядок", "лад", яке набирає у пітагорейців значення "впорядкованого вищою силою світу".
Елементами всього існуючого П. визначали межу та необмежене (безмежне) - буття та небуття (за що їх Парменід називатиме двоголовими). Ці елементи є складниками не лише просторових величин, речей, предметів, але й власне чисел. Саме тому відношення межі та безмежного постає як співвідношення, пропорція, оригінальність яких породжувала лише певний тип буття. Буття ж, у свою чергу, набувало рис числа, або натуралістичного вияву співвідношення. Визначити суть речі означає не що інше, як встановити відповідне їй число. Засобом такого відкриття і поставала математика.
Для послідовного розкриття істоти речей — числа — пітагорійці визначили десять протилежностей, які у власній взаємодії становили підставу всіх речей. Перше значення в парі мало позитивний характер, друге — негативний: межа - безмежне, непарне — парне, єдність, однинність - множина, праве - ліве, самець — самка, упокоєне - рухоме, пряме - нерівне, світло — темінь, добро — зло, квадрат — видовжений чотирикутник. Ці парні значення набули в пітагорійців виду числових алегорій, де число чотири, наприклад, унаочнювало досконалість, було символом справедливості, а число десять мало священне значення.
Навіть у космологічній побудові вони додали до дев'яти небесних тіл десяте - "протиземлю", щоб космос набув завершеного впорядкування та ладу справедливості, згідно з алегорією числа десять, яке складало суму всіх основних чисел: одиниці, двійки, трійки та четвірки ("одиниця - творче число, з якого все складається, число два - різнорідність і контраст, число три - середина між початком і кінцем, число чотири найдосконаліше, це квадрат (2x2) — символ справедливості").
Теорія музики також ставала предметом математико-філософського дослідження П., оскільки теорія гармонії музичних тонів була застосована до розробки естетично красивої теорії про космологічну гармонію сфер.
Вчення про переселення душ (метемпсихоза) і вчення про душу були важливими чинниками розвитку як онтологічних, так і етичних підстав пітагорійської доктрини. Саме П. та орфіки, на відміну від ранньої мітології, розглядали "псіхе" - душу — в значенні свідомої себе душі, незалежної від тіла. Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна. Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов'язкового втілення, вона мусить перейти після смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це за тіло істоти, — нижчого чи вищого рівня, - залежить від праведності попереднього життя. Відтак, пітагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність до вдосконалення. "Душа переходить різні ступені через життя в рослинах, тваринах, людях і може дійти до божого ступеня. Найвищий стан - перехід у зорю, бо пітагорійці вірили в споріднення душі з чистою субстанцією зір; інколи говорили про субстанцію вогню ".
Т. П. Кононенко
ПІФАГОР
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПІТАГОР ПІФАГОР“ на сторінці 1. Приємного читання.
