СУБСТАНЦІЯ
Категорія античної грец. філософії, яка стала предметом аналізу у філософії Нового Часу. Має чолове значення для побудови онтологічних підстав філософської теорії чи вчення. Поміж головніших зразків нової філософії можна вирізнити три самостійних та оригінальних підходи, які зумовлюють місце та роль категорії С. у філософському вченні.
Перший з них набуває власного розвитку в межах емпіричної методології та еволюціонізує зусиллями брит. філософів Т. Гоббса, Д. Локка, Дж. Берклі та Д.Юма. Він вирізняється, імовірно, найбільшою рішучістю у спробах вилучити категорію С. із засновків філософських побудов. Розпочинає цю тенденцію Гоббс, означивши всю осяжну відчуттєво-досвідну дійсність не як позавідчуттєву С, а як тіло, наголосивши на властивостях осягання. Локк, продовжуючи визнавати позавідчуттєве існування матеріальної С, все ж виголосив часткову її неозначеність у суто субстанційних властивостях, поєднавши їх з властивостями відчуттєвих предметів та надавши їй місце "підстави", "підпорки" для відокремлених речей. Розрізнення Локком якостей матеріальних предметів на первинні та вторинні спонукало єпископа Берклі до ствердження імматеріалістичної підстави філософії — категорія матеріальної С. є наслідком діяльності розуму і не відповідає жодному предмету зовнішнього досвіду (термін за Локком). Вінцем цієї тенденції є філософське вчення Д. Юма. Продовжуючи основну стратегію розгляду місця та значення категорії субстанції, Юму вдалося заснувати несубстанційний тип філософії, тобто філософське вчення, в якому ця категорія не має принципового значення.
Другий підхід зумовлений своєрідною метафізикою Р. Декарта. Він водночас визнає метафізичну причину існування - Бога, та два рівнозначні наслідки цієї причини - матеріальну і духовну С, рівні за значенням та місцем щодо причини власного існування. Традиційно таку позицію Декарта називають суто дуалістичною. Однак, це, вочевидь, певне применшення значення відкриття франц. філософа. Радше, Декарту вдалося обґрунтувати підстави філософії, в якій означується існування множини С. А дуалізм виявляється лише підвидом такої філософії. Це твердження може бути суголосним як із наслідками критики філософії Декарта Б. Спінозою, так і філософськими здобутками Ґ. Ляйбніца. Для Декарта протиставлення матеріальної та духовної С. не є принциповим, а радше очевидним ("швидше за все вони протилежні"). Так само і тло двох С. наповнюється на основі очевидності: все те, що не є протяжним, належить до мислення.
Наступним потужним підходом є робота з адаптації категорій попередньої філософії і категорії С, зокрема, до потреб нової філософії. Головна увага надавалась необхідності визнання єдності і, головне, однинності С. Такий підхід сповідували Б. Спіноза та Ґ. Ляйбніц. Спіноза піддав різкій критиці визнання Декартом множини С. та надав власне вчення про єдину С. - гіперсубстанційний погляд на істоту дійсності, який позбавляє, якщо стати на цю позицію, будь-якої альтернативи. Проте, це твердження не має суто негативного оцінкового значення. Філософія Спінози є видатним зразком цілісного світосприйняття та світогляду. А вчення про єдину С. як причину самої себе мало вплив на наступні покоління філософів ще впродовж щонайменше двох століть. Не менш видатною є й філософія Ґ. Ляйбніца, який публічно закликав впровадити спадщину Арістотеля в обіг проблематики нової філософії. І за основними властивостями вчення Ляйбніца про С. вельми схоже з Арістотелевим.
ТОЛАНД (TOLAND) ДЖОН
(J 670-J 722) - представник натуралістичного напрямку в розвитку просвітництва в Англії. У формуванні власних філософських підстав зазнав впливу Д. Локка, який був його вчителем пантеїстичних спрямувань Дж. Бруно. У його поглядах чітко простежуються деїстичні основи. Автор відомих праць: "Християнство без таємниць" (Christianity Not Mysterious, 1696), "Листи до Серени" (1704), "Пантеістікон" (Pantheisticon, 1720). Примат розумового осягнення дійсності спричинив різке критичне ставлення до релігії та релігійних інститутів. Для Т. християнська релігія і віра мусять бути очищені від містичних та ірраціональних чинників. Вагомого значення для розвитку натуралізму набуло переосмислення Т. певних проблем стосовно атрибутивності матеріальної субстанції як тіла (body). Матеріальна субстанція поставала, згідно з деїстичними принципами і локківським світоглядом, єдиним виразником світового універсуму, природи. Бог ставав розумовою причиною природи. Таким чином переборювався субстанційний дуалізм Р.Декарта. Т. наполягав на тому, що інертність не є притаманною властивістю матеріальності. Навпаки, рух необхідно визнати, всупереч твердженням Б. Спінози, атрибутом матеріальної субстанції, що забезпечувало існування іманентного джерела руху та змін в матеріальній природі без додаткового втручання творця. Водночас Т. намагався, згідно з ідеями Дж. Бруно, перебороти властивий деїзмові креаціонізм, оскільки наступне відсторонення творця від творіння не пояснювало розумності природничих процесів. Для вирішення цієї проблеми він застосовував пантеїстичні принципи узгодження Бога та природи.
"ТРАКТАТ ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ..."
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СУБСТАНЦІЯ“ на сторінці 1. Приємного читання.
