"ДІДАХЕ"
Або "Вчення Господа через дванадцять апостолів до язичників". Рукопис знайдено в Константинополі в 1875. Книгу приписують апостолам, тому вона увійшла до канонічних і літургійних збірок. "Д." - за стилем і змістом "Повчання" - слугував своєрідним підручником для потреб християнської громади. Його мета: внести у свідомість християн ідеї есхатології і другого пришестя Месії і навчити їх правилам гідного очікування.
"Д." складається з трьох частин. Перша містить засади християнської етики - сукупний погляд на християнський спосіб існування як на шлях життя, що веде до спасіння, на противагу "шляху смерті". Головне — це усвідомлення дійсних цінностей, які не вичерпуються нормами поцейбічного життя, і виконання етичних засад християнства, що містяться в біблійних заповідях і настановах Нагарної проповіді. Друга частина - літургійна. Третя стосується організації християнських громад. У житті громад значне місце відводять єпископам, дияконам, пророкам. Проте наголошують, що критерієм повчання виступає єдність слова і дії, тому "будь-який пророк, що повчає істині, але сам не робить того, чому вчить, є лжепророк". Віра і розум не виключають, а навпаки, передбачають одне одного, бо "треба мати здоровий глузд, щоб розрізняти праве і ліве". Завершується текст есхатологічним попередженням.
ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ
Роки життя — не відомі. Автор таємничий і геніальний, фундатор середньовічної містичної теології, твори якого відбивають глибинний духовний досвід. Д. А. - реальна постать, якого грец. традиція вважає першим афінським єпископом. Це був поважний, добре освічений афінянин, член Ареопагу, хоча не має ясності про те, що саме йому належать твори, які широкому загалу стали відомими дещо пізніше. Серед них — "Про імена Божі", "Про містичне богослов'я", "Про небесну ієрархію", "Про земну ієрархію", десять Послань тощо. Часто їх називають "Корпус Ареопагітиків". Чи належать вони реальному Д.А., чи їх писав хтось інший під прикриттям історичного імені - не відомо. Серед дослідників є прихильники обох версій. Але в будь-якому випадку всі вони відносять ці творіння за своїми характером, спрямованістю і проблематикою до доби патристики. Проте, якщо патристи намагались здійснити осягнення містичного сакрального, що міститься в Біблії, в раціональний спосіб, то спосіб пізнання, запропонований Д. А. в названих працях, можна визначити як містичне усвідомлення розумно організованого світу.
У християнстві, щоб продемонструвати велич Бога, богослови часто, підкреслюючи його недоступність жодним актам людського пізнання і мислення, удавались до апофатики. Однак, у перші віки алофатизм пов'язувався лише з іпостассю Бога-Отця. Філософи з Каппадокії багато зробили, щоб здолати субординаційність сприйняття християнської Трійці, але остаточну ясність у цю проблему внесла спадщина Д. А. У його творах з величезною силою висувається на перший план апофатизм, який перестає бути приналежністю тільки першої іпостасі, а стає сутністю всіх трьох. Разом з тим, апофатика боговизначення "своїм іншим" має катафатику. У світлі сверхсущих проявів людина пізнає Бога-Творця в його творінні іпостасно. Так, перша іпостась (Отець) розпізнається в єдності багатоманітного світу і символізує саму Єдність, Джерело; друга іпостась (Син) постає як символ Розподіленої Множинності, а третя (Св. Дух) - символізує Благодатне Сходження. Автор привертає увагу до третьої іпостасі. Завдяки їй Божественна "конструкція" Отець-Син отримує характер єдиної динамічної континуальної системи. Без третьої іпостасі друга перетворилась би на розсудкову систему нерухомих взаємоізольованих моментів. Тому Божественна єдність не може не бути троїстою, чим для неї як Цілого забезпечується вічно творче, надрозумове, духовне життя. Останнім пояснюється навіть назва третьої іпостасі: Святий Дух. її треба інтерпретувати не філологічно абстрактно, а в контексті грец. способу мислення. "Дух" грец. — "пневма". Це символ дихання і життя взагалі. Отже, іпостась Святого Духу дозволяє усвідомити Бога не тільки як динамічну, тобто живу єдність Трійці, але й як найвищу форму діяльності - "свята духовна діяльність".
Філософське значення "Ареопагітик" полягає в тому, що на прикладі вирішення суто богословської проблематики автор понятійно досліджує співвідношення сутності і явища, особливості загального процесу пізнання водночас із визначенням умов його повноти. Так, дослідження єдиного Бога і Бога в енергійних проявах, тобто іпостасно, приводить його до висновку, що треба відмовитись від дуалістичного розподілення на пізнаване і непізнаване. Сутність не тільки передбачає власне явище, але й являється в ньому. Порівняно з мінливістю проявів, "сутність" є дещо стале, незмінне в них. Хоча і сутність знаходиться в становленні енергійного вираження, а тому містить у собі перехід від абсолютної непізнаваності до сутності, що пізнається. Таким чином, три іпостасі (Отець, Син, Св. Дух) аж ніяк не відділені від величі непізнаваної сутності Бога, а являються її проявами у світлі енергій Божественної сутності. Таким чином, іпостасі характеризують сутність, проявом якої вони є, але ця сутність повністю не визначається жодною з них.
Для Д.А., безперечно, існує межа між Богом і світом (про це йдеться в трактаті "Про божественні імена"). Вона полягає в принциповій різниці існування Бога і існування світу. Існування Бога є "сокровенна безмежність", до якої нікому не вдавалося наблизитись. Існування ж світу полягає тільки в причетності до божественного буття. Отже, "єдина Божественність" і причетна, і непричетна світу, тому знати, якою вона є у своєму початку і підвалинах ми не можемо, бо то є вище розуму, вище будь-якої сутності і пізнання. Ми можемо хіба що посилатися на Бога як на Початок, вбачаючи в Ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення - суть імена Бога, що схоплені різноплановим людським сприйняттям.
Але Бог вище за будь-яке ім'я, бо про Нього нічого не можна сказати ствердно, тому що будь-яке ствердження як визначення несе в собі обмеження, чим передбачається щось "інше". Бог не знає іншого; Бог вище за будь-яке визначення; Він не знає меж, тому що перевищує їх. У цьому сенс апофатики. Проте, апофатичне "ні" не слід тлумачити як просте заперечення в системі тварних імен. Наприклад, в апофатиці заперечення стосується не чогось конкретного: чуттєвий — нечуттєвий, розумний — нерозумний тощо. Навпаки, тут "не" рівноцінно "понад", "над": розумний — над розумний, чуттєвий — надчуттєвий. "Как для чувственного неуловимо и невидимо умственное,... так, согласно тому же слову истины, выше сущностей находится сверхсущественная неопределенность, и превышающее ум единство умов. И никакой мыслью превышающее мысль Единое непостижимо; и никаким словом превышающее слово Добро не выразимо...; Сверхсущественная сущность; Ум непомыслимый; Слово неизрекаемое... Причина всеобщего бытия, Сама не сущая, ибо пребывающая за пределом всякой сущности, - как Она Сама по-настоящему и доступным для познания образом, пожалуй, может себя открыть" (Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. - СПб., 1995. - С. 15,17).
Бог, що не схоплюється ані словом, ані мисленням, не може бути предметом пізнання у звичайному розумінні, бо Він "вищий" за пізнання. Він — Бог безіменний. Він вище за все, "ніщо серед неіснуючого і ніщо серед існуючого"... Тому шлях пізнання відносно Бога — то є шлях відволікання і заперечення, шлях замовкання (затихання), щоб усвідомити, відкрити Бога, "як вилученого з усього сущого". Отже, божественній Причині не властиві ані слово, ані ім'я, ані знання. "Она не тьма и не свет, не заблуждение и не истина; к Ней совершенно не применимы ни утверждение, ни отрицание; и когда мы прилагаем к Ней или отнимаем от Нее что-то из того, что за ее пределами, мы и не прилагаем, и не отнимаем, поскольку выше всякого утверждения совершенная и единая Причина всего, и выше всякого отрицания превосходство Ее, как совершенно для всего запредельной" (Дионисий Ареопагит. О мистическом богословии // Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. - С. 365). Крім того, такий шлях починається з очищення (катарсис), що передує екстазу, тобто виходу за усі межі в деякий священний морок, "морок мовчання", "морок незнання". Таке "незнання" - найвище пізнання і просвітлення в неосяжній безодні Надмудрості, є пізнанням без слів та понять, яке потім може розгортатися в знання, адаптоване до логічної свідомості. З іншого боку, Бог є присутнім у всьому, тому все свідчить про Нього (бо усе є наслідком Його творчої, або причинної діяльності) теофаніями, або
Богоявлениями. Отже, і самого Бога можна наректи безліччю імен, бо кожне ім'я несе в собі всю повноту Богоодкровення. Ґрунтовним поняттям катафатичного богослов'я є поняття божественного промислу. Д. А. вважає, що за діями Своїми Бог має багато імен, але в простоті Свого власного буття Він вищий будь-якого слова та імені.
Серед імен, що надають Богові як Причині, християнський автор виділяє загальні імена Божі та імена, що пов'язані з Його іпостасями. Загальні імена властиві всій Трійці як Богу. Всі визначення апофатичного і катафатичного богослов'я - то є імена загальні, бо в божественному промислі присутня вся Трійця. І навпаки, всі імена свідчать про єдність Божества. Іпостасні імена (Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий) пов'язані: по-перше, з означенням особливих властивостей ликів ("ненароджений", "народжений", "благодатне сходження"); по-друге, з проявами богоначалія, де останні - суть символи "Єдності", "Творення", "Упорядження життя". Іпостасі єдині, але незлиті відповідно до причетності до Божественної єдності.
Знання про божественні імена для Д.А. - це можливості відкриття Бога у світі і можливості шляху людини до Бога. Тому з вченням про божественні імена і "містичним богослов'ям" пов'язане вчення про ієрархії: небесну і земну. Згідно з ним, світ - це світоустрій, світобудова, що просякнута ідеєю ладу, строю, або "благостоянія". Все ранжовано і підпорядковано. Спосіб підпорядкування нижчих чинів вищим - це є ієрархія. Божественна ієрархія є градацією священних чинів, які вишикувані за рівнем знання і діяльності; за глибиною уподібнення до божественної простоти і богонаслідування. Мета божественної ієрархії полягає в можливому богонаслідуванні і возз'єднанні з Богом. Спосіб діяльності божественної ієрархії можна порівняти з "системою дзеркал, що відбивають у собі образ Бога". "Дзеркала" ті ясні і чисті, та кожному наступному (нижчому) чину дають божественного сяйва стільки, скільки йому прийнятно і припустимо. Вищі чини освічують нижчих. Початком божественної ієрархії є Божественна Трійця - джерело життя і єдності. Далі вишукується небесна ієрархія - драбина, що втілює в собі любов до Бога і досвід спілкування з Ним. Небесна ієрархія, або світ горній є посередником між Богом і світом дольнім. Вона - провідник для земної ієрархії. Вона складається з трьох троїстих чинів: перший -херувими, серафими, престоли; другий - господства, сили, власті; третій — начала, архангели, ангели.
Далі шикується світ дольній, або земна ієрархія. Якщо мета небесної - злиття з Богом, то земна ієрархія символізує відхід від Бога, нестачу добра, тобто зло. Тому її призначення - забезпечити тільки богонаслідування, але не злиття з Ним. Земна або церковна ієрархія також складається з трьох тріад: вищий чин - то таїнства: хрещення, євхаристія, миропомазання; друга тріада - єпископи, священики, диякони; третя - ті, що вірують: ченці, миряни, оглашенні. Якщо два нижчих чини підлягають співставленню, то здобуття вищого можливе лише на містичному рівні за допомогою духовного перетворення. Д. А. глибоко аналізує особистий містичний досвід у християнстві і свідчить про те, як його здобуванню має допомагати церква.
Мета творчості Д.А. - автора таємничого і геніального -полягає в логічному розгортанні сенсу християнської любові, а також в усвідомленні людського призначення. "Любов до Господа є рушійна сила, Його прояв і звернення до Нього — вічне замкнене коло, що бере початок у Добра і в Добро повертається". Отже, невипадково, що спадщина загадкового автора завжди привертала увагу і християн, і дослідників християнської філософії.
ДОМІНІК ДЕ ГУСМАН
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ДІДАХЕ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
