БОЛІНҐБРОК ГЕНРІ
(1678-1751) - один з авторитетних представників деїзму в Англії. Світоглядна та філософська основа поглядів Б. сформувалася під безумовним впливом філософії Д. Локка. Однак у Б. розвиток основоположень емпірицизму набув своєрідних рис. Будь-які ознаки метафізичності у філософії Б. принципово заперечувалися. Він вбачав у метафізиці лише наслідок чинності уяви. Відтак, навіть основоположення емпірицизму Дж. Берклі виявлялися хисткими. Не заперечуючи креативної ролі Бога, Б. відкидав будь-які трансцендентні взаємини Бога та світу, зокрема такі, якими вони представляються в християнстві та уособлюються в постаті Христа. Все, що стосується справ віри, може бути предметом лише природничої (natural) релігії. У терені природничої релігії особливого значення набуває філософське пізнання та раціональне осягнення дійсності. Таке ставлення своєрідним чином зумовило перегляд засад "вільнодумства" (free-thinking). Право вільного розмислу (free-thought) належить лише аристократам та освіченим особам, а не є довільним набутком суспільної маси. Філософські та суспільно-політичні погляди Б. мали значний вплив на континентальну європейську думку, і, зокрема, його ідеями деїзму захоплювалися Вольтер та Д. Дідро.
ВІКО (VICO) ДЖАМБАТТІСТА
(1668-1744) - італ. філософ. Народився в Неаполі. З 1697 — проф. риторики ун-ту Неаполя.
Вже в цей час чітко обумовлюється його спрямування як вченого, який виступає проти філософії модерну — нової філософії. У праці "Про науковий метод нашого часу" простежується антикартезіанське спрямування. У 1710 В. публікує власні праці з програмної роботи "Про прадавню мужність італійців, добутих з джерел латинської мови". Після 1720 з'являються праці "Про незмінність філософії", "Про незмінність правознавства". Однак, після досить невдалого сприйняття вченою спільнотою цих творів, В. розпочинає нову комплексну працю під назвою "Нова наука" -"Підстави нової науки про загальну природу націй, завдяки яким виявляються також нові підстави природного права народів", яка і стала однією з провідних і останніх, за виключенням "Додатків" до цієї книги.
Оскільки В. був філософом і прекрасним істориком, його головним завданням було формування принципів історичного методу, які стали подібними до принципів наукового методу, сформованого Ф. Беконом, що мав безумовну історичну основу. Опрацювання історичного матеріалу, розробка методик роботи з історією складали вагому частку в індуктивному методі Бекона. Його апеляція до історичних досвідних джерел у застосуванні методу не мала такого раціоналізованого вигляду як у Р. Декарта, з його принциповим відкиданням матеріалу досвіду та орієнтацією на логіко-математичну основу. Згідно з цим, картезіанська концепція стала тим об'єктом, з яким найбільше полемізував В. Він не ставив під сумнів обґрунтованість математичного пізнання, але заперечував точку зору картезіанської теорії пізнання, з її висновком про неможливість будь-якого іншого знання, крім математичного, і існування методу наукового пізнання виключно як математичного.
Саме тому картезіанський принцип визначення критерію істинності як чіткості і виразності ідей з точки зору В. є сумнівним. Він наполягає на тому, що насправді це є не що інше як суб'єктивний, або радше психологічний критерій, залежний від особистісної конституції дослідника. Як наслідок, постійне згадування вимог науковості як тотожності природничості (зокрема математичності) втрачало власну спроможність та достовірність згідно з вимогою суто психологічного оцінювання здобутих істин. В. здійснює цей висновок на основі історичного методу: те, що я вважаю мої ідеї чіткими і виразними, доводить лише мою в них віру, а не їх істинність. Кожна ідея, якою б хибною вона не була, може впевнити нас власною позірною самоочевидністю; найлегше вбачати в наших впевненостях самоочевидності. Згодом це положення буде розвинуте Д.Юмом із позицій емпіричної критики картезіанства.
В. доводить, що ми потребуємо принципу, керуючись яким могли б розуміти те, що може бути пізнаним, відрізняти від того, що пізнаним бути не може. Люди потребують теорії, яка б обґрунтовувала і встановлювала границі людського знання. Такий принцип мислитель знаходить у доктрині, яка стверджує, що Verum et factum convertuntur - істинне і здійснене співпадають. Тобто, можливість істинного пізнання чого б то не було, і усвідомлення цього як реальності, а не лише як сприйняття (Д. Локк в емпіричному ключі дасть розвиток цьому положенню, не зводячи реальність чи частину реальності до сприйняття, як це зробили Дж. Берклі та Д. Юм) визначаються умовою, за якої те, що пізнається, мусить бути створене тим, хто пізнає. У відповідності до цього принципу всезагальна природа є пізнаваною для Бога, але математика пізнавана і для людини, оскільки об'єкти математичної думки - фікції чи гіпотези, побудовані самим математиком. Водночас, В. далекий від того, щоб звести предмети пізнання до наслідку пізнавальної діяльності. Він проголошує, що пізнавати об'єкт - не означає створити його. Навпаки, ніщо не може бути пізнаним до того, як воно стає реальним. Людина може знати лише те, що нею створене.
З цього принципу - Verum facturum - слідує, що саме історія, котра особливо явно виступає як дещо, створене людиною, постає і вкрай догідною для того, щоб бути об'єктом пізнання. В. розглядає історичний процес як процес творення людьми систем мови, звичаїв, законів. Він вивчає історію виникнення людських спільнот та відповідних інститутів. В. не наполягає на антитезі між ізольованою дією людей і божественним планом історії, який би ці дії пов'язував, як це було висвітлено в історіографії Середньовіччя.
З іншого боку, В. не передбачає й існування в давньої людини передбачення власних дій сьогодення. Хоча план історії і залежить виключно від людини, він не є чимось напередіснуючим, як нездійсненний задум, який поступово набуває власного втілення. Людина вже не лише деміург, який формує людське суспільство таким же чином, як Деміург Платона формує світ за ідеальними моделями. Як істинний Бог, людина є істинним творцем, який творить як форму, так і матерію по мірі власного історичного розвитку. Будівля людського суспільства створена людиною з-нічого, і саме тому кожна деталь цієї будівлі цілком може бути пізнаною людиною.
В. стверджує, що історичні дослідження можуть бути такими ж строгими, послідовними і науковими, як і картезіанські математичні дослідження. Мисленна структура картезіанської людини та її чіткість у вимірі універсалістського застосування відповідні тому твердженню, що істинність висновки) історика засновується на його належності до спільності людської природи, яка й об'єднує історика з іншими людьми, в минулому чи сучасному їх діяльності, що й стає об'єктом дослідження. Головна проблема не у співставленні ідей та об'єктів, виконанні всієї сукупності картезіанських обумовлень та настанов, а у вивченні дійсної структури того суспільства, в якому ми живемо. Історія для В. - це та царина, вид знання, в якій питання про ідеї і питання про факти нерозрізненні. І те, й інше стають складовими історичного тла, наслідком суспільної життєдіяльності людини.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „БОЛІНҐБРОК ГЕНРІ“ на сторінці 1. Приємного читання.
