КАРЛЕЙЛЬ КАРЛЕЙЛ ТОМАС
(1795-1881) - англ. філософ, письменник та історик, представник т.зв. "феодального соціалізму". Світогляд К. формувався під впливом Ґете, Фіхте, Шеллінґа і нім. романтиків. У 1834 переїхав до Лондона, де пропагував нім. літературу і видав роман "Сартор Резартус" (1831), в якому в традиційному для романтизму міфологічному дусі створив філософську картину світу, "одягненого" у своєрідні символічні покривала-емблеми, за якими приховується трансцендентальна реальність природи і суспільства.
Під впливом ідей утопічного соціалізму і чартизму К. звернувся до соціальних проблем сучасності, яким присвятив памфлети "Чартизм" та ін. У 1841 К. виступив із читанням лекцій, виданих пізніше окремою книгою "Герої, культ героїв і героїчне в історії". Улітературній діяльності К. є радикальним критиком буржуазного ладу і тієї офіційної літератури, яка його апологетизувала. Впадаючи "у відчай від сучасності і боячись майбутнього" (Маркс), К. впевнено стає на шлях пошуків "загубленого часу" і його оновлення. Вихід із сучасності К. вбачав у створенні класу "нової аристократії" із просвітницького і морального середовища промислових магнатів, які змогли б створити нову організацію праці з опікою зверху і добровільним підпорядкуванням знизу.
Філософія, за К., повинна "розгадати" за символами-емблемами присутність пантеїстичного духу у видимих формах світу, що сприймається. Романтичний натуралізм К. просякнутий космізмом — прагненням поєднати мікрокосм "явленої природи" з природою вселенською і вічністю, що є тотожними духу. К стверджував, що Всесвіт - це "град божий", а величний матеріальний світ є за сутністю своєю видимий прояв божественної сили. Згідно зі сформульованою ним "філософією одягу", весь світ, вся історія постають у вигляді зовнішніх часових одеж, емблем, за якими стоїть вічна божественна сутність — єдина реальність. Щоб проникнути у сутність цієї реальності потрібний, за К., не розум, а "уява" - потрібно уміти дивитися так, щоб зробити одежу "прозорою". Пантеїстичний символізм К. екстраполював на суспільство і культуру. Він різко критикував англіканську церкву і весь лад буржуазних духовних цінностей. У філософії історії К проповідував "культ героїв" - носіїв божественних цінностей і духовних творців історичного процесу, що підносяться над "пересічною масою".
Деякі риси соціальної філософії К. дають підставу порівнювати її з ідеями "надлюдини" Ніцше. Розвиваючи концепцію родинних стосунків між земельними власниками і нижчими класами феодального суспільства, вій ідеалізував корпоративну структуру феодалізму, видаючи його за соціалізм.
А. І. Трубенко
(CASSIRER) ЕРНСТ
(1874-1945) - нім. філософ, представник Марбурзької школи неокантіанства. Навчався в ун-тах Берліна, Ляйпціґа, Гайдельберґа, Мюнхена та Марбурґа. У Марбурзі вивчав філософію у Г.Когена і П.Наторпа; проф. філософії в Берлінському (1908-19) та Гамбурзькому (1919-33) ун-тах, ректор останнього в 1930-33.3 приходом до влади націонал-соціалістів у 1933 емігрував із Німеччини - спочатку до Англії (Оксфордський ун-т), а потім (1935) до Швеції (Ґетеборзький ун-т). Згодом (1941) К переїхав до США, де працював на філософському ф-ті Єльського, а з 1944 -Колумбійського ун-тів у Нью-Йорку.
Осн. твори: "Поняття про субстанцію і поняття про функцію. Дослідження фундаментальних питань критики пізнання" (1910), "Проблема пізнання у філософії і науці Нового часу" (т. 1-3, 1906-20, 4-й том вийшов англ. мовою в Нью-Йорку в 1950), "Свобода і форма" (1916), "Життя і вчення Канта" (1918), "Теорія відносності Ейнштейна" (1921), "Ідея і образ. П'ять нарисів: Ґете. Шіллер. Гельдерлін. Клейст" (1921), "Поняття форми в міфологічному мисленні" (1922), "Філософія символічних форм" (т. 1-3, 1923—29), "Мова і міф" (1925), "Платонівський Ренесанс в Англії і Кембриджська школа" (1932), "Детермінізм та індетермінізм у сучасній фізиці" (1936), "Декарт" (1939), "Логіка наук про культуру" (1942), "Досвід про людину. Вступ до філософії людської культури" (1944), "Руссо. Кант. Ґете" (1945), "Міф про державу" (1946).
Філософські погляди в дусі марбурзького неокантіанства К. розробляв у працях, написаних до поч. 20-х рр. XX ст. - "Поняття про субстанцію і поняття про функцію", "Проблема пізнання у філософії і науці Нового часу", "Життя і вчення Канта" та ін. Проте згодом К. відходить від класичного марбурзького неокантіанства і наближається до ідей феноменології, філософії культури та філософської антропології - "Філософія символічних форм", "Досвід про людину" та ін. Хоча "марбурзький" період діяльності К. є досить умовним, оскільки К. у Марбурзі не працював, але за розробкою філософської проблематики, за загальною орієнтацією належав до марбурзького неокантіанства. Стиль філософських творів К. характеризується взаємопроникненням, а отже, взаємодоповненням історичних і теоретичних, логічних і гносеологічних досліджень. Особливістю теоретичних досліджень є те, що він здійснює їх на матеріалах історії наук та історії філософії, стилізуючи під неокантіанство.
К починає з проблеми принципів утворення понять, у системі яких знаходить своє вираження наука. Він критично переосмислює традиційну (класичну) теорію абстракції, створену Арістотелем і розвинуту Д. Локком. Теорія абстракції виходить із уявлення Арістотеля про субстанцію ("субстанційні форми"), як деяку "сутність", з притаманними їй численними властивостями. За теорії абстракції, поняття утворюються шляхом відволікання від одиничних, випадкових, "несуттєвих" властивостей і вирізнення загальних, необхідних, "суттєвих" ознак речей.
За К., традиційна теорія абстракції непридатна для проведення наукових досліджень, оскільки їй притаманний ключовий недолік -дуалізм. Адже теорія абстракції роз'єднує одиничне і загальне: чим більший обсяг поняття, тим бідніший і обмеженіший його зміст. Але якщо разом із зростанням "спільності", "загальності" поняття зростає і його невизначеність і віддаленість від повноти конкретної дійсності, то це означає, що найзагальніші поняття мають найменшу пізнавальну значущість і цінність. З погляду теорії абстракції, поняття є "універсальним родом", спільною складовою множинності однорідних, схожих одиничних речей. Саме так виникають "родові поняття описового і класифікуючого природознавства". Однак поняття, утворені теорією абстракції, "обтяжені субстанційністю".
Такому розумінню поняття К. протиставляє свою концепцію, яка спирається на теорію утворення понять у математиці, як основі усього теоретичного природознавства. Поняття у математиці виступає як вихідний принцип (закон або формула) утворення ряду, кожний член якого є конкретною реалізацією загального принципу (закону або формули). Згідно з цим принципом (законом або формулою), загальне не зводиться до виявлення схожості якихось ознак, а створюється для кожного випадку особливий закон координації, завдяки якому встановлюється всеосяжний або універсальний закон (правило, або формула) слідування членів ряду. У даному випадку загальне поняття не виводиться (не "дане"), а "задається" ("задане") як закон ряду. При такому утворенні понять у загальній математичній формулі не тільки зберігаються окремі випадки, а й можуть виводитись із загальної формули. У даному випадку загальне поняття є багатше за своїм змістом, ніж його окремий випадок, оскільки "ми не здобуваємо з багатоманітності, що знаходиться перед нами, довільні абстрактні частини, ми створюємо для її членів однозначне відношення, мислячи їх пов'язаними між собою всеосяжним законом".
Таким чином, конкретна "загальність" властива "сукупному поняттю", яке вбирає в себе і розвиває за певним правилом особливі ознаки усіх видів. Якщо є сукупність елементів а, в, с..., то не потрібно у процесі абстрагування виявляти і вирізняти в них дещо загальне, спільне, притаманне кожному з них і водночас усім їм. Потрібно лише встановити формулу (правило, закон) слідування членів сукупності, або ряду. Йдеться про певну функції F(a, в), F(b, с) тощо, або, у загальному вигляді, F(x). Маючи таку формулу (правило, закон), можна відновити не тільки цей ряд, а й кожний із його членів. Для цього потрібно лише підставити у формулу всі можливі значення.
Таким чином, за функціоналізмом К., усі математичні поняття (= числові поняття) є поняттями відношень або функціональними поняттями. Функціональний характер поняття, з одного боку, усуває всі труднощі, пов'язані з традиційною теорією абстракції (розрив одиничного і загального, виникнення поняття нескінченного, ірраціонального тощо), а з іншого боку, виявляє логічну необхідність (і можливість) математичної рівноправності цих нових понять -чисел. Функціональне поняття є чистим поняттям, очищеним від субстанційності. Функціональна структура поняття властива не тільки чистій математиці, а й іншим галузям знання, включаючи "математичне природознавство".
Центральне місце у вченні К. посідає філософія культури, у якій розглядається мова, міф, релігія, мистецтво і наука. Саме культурологічна проблематика стала тим своєрідним "містком", через який К. переходить до філософської антропології - "Досвід про людину", створений на основі "Філософи символічних форм". За К., культура не дана людині від природи у готовому вигляді. Культура є продуктом діяльності людського духу. Культурний процес є духовним процесом. Але культура як результат діяльності людського духу не є якимось довільним накопиченням різних індивідуальних фактів. Культурі притаманна строга логічна структура. Отже, сутність культури можна звести до двох аспектів: творення культури людським духом і цілісність, або єдність культурних форм.
Існують різні культурні форми або форми культури — мови, міфи, релігії, мистецтва, наукові теорії, які є разом з тим і формами пізнання, або виконують роль "пізнавальних функцій". Але кожна з них має свою визначену логічну структуру. Одна культурна форма не зводиться до іншої: наприклад, міф як міф не зводиться до науки тощо. Тому К. вводить поняття "символу", яке посідає ключове місце у його концепції. Символ є спільним чинником для всіх культурних форм. У символі всі культурні форми "схоплені" в їх єдності, яка, тим не менше, дозволяє зберігати їх своєрідність. Теоретичне пізнання не може розкрити культурні форми у всьому їх багатстві та різноманітності. Світ науки є символом, оскільки сама реальність значно ширша світу науки. Тому всі культурні форми розглядаються як символічні форми. Світ культури перетворюється К. на світ символів.
Характеризуючи символічні форми, К. вирізняє властиві їм особливості. Одною з найважливіших є те, що світогляд людини не зводиться до задоволення лише чуттєвим змістом. Людська свідомість здатна перетворювати чистий зміст відчуття і сприйняття у "символічний зміст". Всім символічним формам властивий динамічний характер, оскільки кожна символічна форма є процесом конструювання нових форм. Символічні форми конструюють і організовують людський культурний світ, а не відображають його. Таким чином, єдиний світ культури відбивається у різних символічних формах - мова, міф, релігія, мистецтво, наука. Символи, як результат діяльності трансцендентальної чуттєвості, надають почуттям духовного, загальнозначущого вираження і смислу. Усі вони живуть у світі своїх власних образів, які не просто віддзеркалюють окремі явища, а й утворюються за самостійними принципами. У кожній із них формуються власні символічні утворення, які не тотожні інтелектуальним символам і виробляють свою власну сферу дійсності. Лише завдячуючи багатоманітності символічних форм, ми спостерігаємо, розуміємо, діємо, оцінюємо те, що ми називаємо "дійсністю". Релігія, мистецтво, філософія, наука — кожна з них по-своєму "символізує" і тим самим впорядковує "дійсність".
Філософія культури тісно пов'язана із філософією людини. Філософія культури передбачає філософію людини. Теорія людини є доповненням і продовженням теорії культури, оскільки зрозуміти культуру означає зрозуміти сутність людини. З такого погляду культура є корелятом сутності людини. Адже культура є продуктом діяльності людського духу. Тому цілком природно, що сутність людини є ключем до розуміння культури.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КАРЛЕЙЛЬ КАРЛЕЙЛ ТОМАС“ на сторінці 1. Приємного читання.
