ФЕНОМЕН
(від грец. (paivouevov - те, що виявляється) -у традиційній (класичній) філософії (XVU-XIX ст.) - поняття, співвідносне з поняттям сутності і протиставлене йому, як зміст явлення речей у пізнанні змісту речей самих по собі. У XX ст. (Брентано, Дільтей та ш.) проводиться розрізнення фізичних Ф. (знаків чогось дійсного, що викликає уявлення) і психічних Ф. (змісту, що іманентно переживається свідомістю і є безпосередньою очевидністю). У феноменології Гуссерля Ф. дається в принципово іншій — феноменологічній - установці. Після процедури феноменологічної редукції, "очищення" змісту свідомості від "натуралізму" та "психологізму", цей зміст постає як інтенційна даність ноезоноематичних актів, що конституюють змістовний результат пізнання. Зміст Ф. Гуссерль розглядає як багатошаровий: а) словесна (мовна) оболонка; б) психічні переживання суб'єкта пізнання; в) "сенс" і "значення" виразу і пізнавального переживання; г) покладений через значення "предмет". Перші два шари не становлять інтересу для феноменології, останні ж два підлягають феноменологічному аналізу, центральне місце в якому належить "сенсу", в якому виявляється суто логічна природа пізнання. Цей "сенс" належить чітко відрізняти від усіх видів психічних переживань, він являє собою "інтенційну єдність" пізнавального результату.
І. В. Бичко
ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА РЕДУКЦІЯ
Процедура "очищення" свідомості від "природної установки" ("натуралізму" і "психологізму") у феноменологічній філософії Е. Гуссерля (типологічно близька до т. зв. "методу сумніву" Декарта). Ф. р. складається з кількох частин. По-перше - т. зв. "ейдетична редукція" — "утримання" ("епохе") від будь-яких тверджень про існування зовнішнього (об'єктивного) світу, Гуссерль при цьому акцентує на методичному характері процедури "епохе" (або "винесення за дужки") світу - вона не означає дійсного заперечення існування світу, а лише звільняє мислителя від "природної установки" на світ, щоби вирізнити саму по собі свідомість ("чисту свідомість"), як єдиний дійсний об'єкт аналізу. Наступний етап - трансцендентальна редукція - звільняє від "психологізму" (уявлень про свідомість як психофізіологічне явище). Нарешті, власне феноменологічна редукція - перехід до "чистого потоку свідомості", що є шуканим об'єктом аналізу -"трансцендентальною суб'єктивністю", яка є "суб'єктом трансцендентального конституювання". Такий трансцендентальний суб'єкт постає первинною ("апріорною") щодо фактів сутністю. Проте вона не є "чистою" сутністю, а існує невідривно від потоку свідомості - це сутність самого потоку переживань. Елементами потоку переживань є феномени, тобто безпосередній зміст свідомості, який "спливає" в процесі пізнання і який "сам себе показує"; згідно з Гуссерлем, "брати феномени слід так, як вони даються, як ось це плинне усвідомлювання, гадку віднаходження, - чим, власне й є феномени" У феномені є момент безпосередньої очевидності, безпосередня єдність з істиною, з сутністю, істина присутня у феномені як певна достеменність, безпосередня очевидність.
І. В. Бичко
ФЕНОМЕНОЛОГІЯ
Один із провідних напрямків сучасної світової філософії, тематично тісно пов'язаний з екзистенційною філософією. Термін "Ф." вживається у філософії Нового часу для позначення одного із способів "визначення станів матерії, як вони виявляють себе в зовнішніх відчуттях" (Кант), або як вчення про становлення філософського знання на його чуттєвих сходинках (Геґель). Зміст сучасної Ф. її творець Е. Гуссерль ("Логічні дослідження", т. 1-2, 1900-01) пов'язує із спробою створити "чисту логіку" як систему аподиктичного (абсолютно очевидного, безумовного, такого, що не спирається на будь-які передумови) знання, своєрідну "теорію теорії", "науку про науку". Але логічне не існує як безпосереднє дане, воно існує в тісному переплетінні з іншими, насамперед психічними, феноменами. І завдання вирізнення "чистої логіки" з її змішаності з іншими феноменами свідомості, за задумом Гуссерля, й має виконати Ф. - дескрипції (опис) чистої свідомості як безпосередньої даності іншими чинниками. Зрозуміла у такий спосіб Ф. має бути фундаментальною, безумовною основою, передумовою не тільки психології, гносеології й логіки, але й усієї філософії як такої. Тільки на базі Ф., за Гуссерлем, й можлива справжня філософія як строга наука ("Філософія як строга наука", 1911). Звідси знаменита феноменологічна максима Гуссерля: "Назад до речей", - "я не маю судити чи покладати значимість, якщо вона здобута мною не з очевидності (евіденції) досвідчених даних, у яких існуючі речі і їх стани присутні для мене так само як й вони самі", - твердить він. При цьому досвідна очевидність існування речей розуміється Гуссерлем не в плані наївної (з позицій повсякденного життя) т. зв. "природної установки" на світ, а в плані особливої — феноменологічної — установки, яка досягається шляхом "очищення" свідомості від т. зв. "натуралізму" і "психологізму" засобами феноменологічної редукції. Саме остання активізує специфічну властивість чистої свідомості — інтенційність, вчення про яку Гуссерль запозичив у віденського філософа Ф. Брентано. Інтенційність тлумачиться як специфічний спосіб існування свідомості (психічних феноменів взагалі), що виявляє її постійну спрямованість (націленість) на предметність. Поза такою спрямованістю свідомість взагалі не існує - вона завжди є не просто "свідомість", а "свідомість про..." (Bewüsstsein von...). Тому і предметний світ має певне значення лише в контексті націленості на нього свідомості. Світ взагалі можливий лише як корелят (відповідник) інтенційної свідомості. Інтенційне розуміння свідомості долає труднощі теорії пізнання як нібито образного відображення речей у свідомості (труднощі, які зробили неспростовною, за свідченням Д.Дідро, критику матеріалізму англ. філософом Дж. Берклі на поч. XVIII ст.). Свідомість постає не як щось "внутрішнє" нібито співвідношуване з зовнішнім світом, але як усвідомлене переживання предмета. Інтенційність утверджує неподільність світу і свідомість, але водночас вона не редукує їх одне до одного, адже не тільки світ має значимість лише як феномен свідомості, а й свідомість не мислить саму себе по собі - вона завжди мислить про щось відмінне від самої себе, завжди знаходиться поза самою собою — у світі. Тому в кожному інтенційному переживанні вирізняються два моменти - ноезіс і поема. Остання - предметний зміст (про "що" свідомість), відмінний від самого предмета (адже реальне — "у світі" - дерево і "дерево"- думка - "у свідомості" - абсолютно різні предмети - "дерево"- думку, на відміну від реального дерева, не можна ні зрубати, ні спалити і т. ін.). Ноезіс - сам акт свідомості, в якому мислиться дерево - сприйняття, поняття і под. Ноема і ноезіс характеризують різні аспекти, сторони свідомості та її предмета, але водночас тісно пов'язані між собою і одне без одного не існують - вони взаємокорелятивні. Водночас у взаємодії ноезно-ноематичних актів вирізняється центральне ядро, "полюс" усіх пізнавальних дій - своєрідний суб'єкт - Я, Ego. Інтендуюча свідомість ніби потроюється на Ego (Я) - Cogito (свідомість) - cogitatum (усвідомлюване); або інтенційний суб'єкт — інтенційний (усвідомлюваний) акт - інтенційний об'єкт. Завдяки інтенційному суб'єкту (чистому Ego) хаотичний досвід структурується, набуває смислу. Чисте Ego стає самототожним в усіх можливих і дійсних змінах досвіду трансцендентальним Ego, співвіднесеним із протилежним полюсом - трансцендентним cogitum... В окремих ноезоноематичних актах предмет постає інтенційним ідеальним змістом свідомості в його цілісності (адже ми одночасно ніколи не бачимо всі чотири стіни будинку і в той же час сприймаємо їх потенційно). Така цілісність і становить потенційність свідомості, або "горизонт". Тому одиничний акт свідомості виявляється по суті неможливим, оскільки кожне сприйняття, спомин і судження передбачають величезний потенційний шар апріорного синтезу, який і є вже згаданим "горизонтом". Трансцендентальна суб'єктивність поступально розгортає все нові й нові горизонти предметності, виражаючи ідею Розуму - ідею універсальної раціональності. Це - т. зв. "егологія", яка показує, як відбувається акт вбачання загального, ідеї, ейдоса, сенсу. Схоплювання загального спирається на множину одиничних актів й інтенцій, але принципово не редукується до них. Ego постає джерелом будь-якої об'єктивації досвіду і тому не може бути опредметнене, реалізуючись як чиста інтенційність (спрямованість на...). Ego-полюс постає ядром монади, визначаючи и унікальність. Трансцендентальне Я конституює емпірично-психологічне Я людини. Обидва Я (трансцендентальне і психологічне) тотожні, це одне й те ж Я, що розрізняється відмінністю своєї установки - природної і феноменологічної. Ego "вбирає" в себе й інші ego, приводячи їх до часової співприсутності. Звичайно, кожна монада є замкненою, тому трансляція смислів від однієї монади до іншої (комунікація), інтероб'єктивність взагалі стає можливою лише тому, що остання (як твердить Гуссерль у "Картезіанських медитаціях") "закладена в самій структурі і суб'єктивності". Звідси - можливість відрізнити себе від пішого, зрозуміти іншого. Часова структура трансцендентального Ego (здатність до взаємовідображення часової співприсутності між монадами) створює грунт інтерсуб'єктивності і, відповідно, історичності. На перших кроках конструювання феноменології як аподиктичної (такої, що не має жодних передумов) основи філософії як строгої (суто раціональної) науки Гуссерль всіляко уникав зв'язку феноменологічного знання з темпоральністю (часовістю). Адже час, як принципово неперервний процес, несумірний з раціональним мисленням ригоризму математики XIX ст. Але математична "криза очевидності" (Ф. Ґонсетті) 2-ї пол. XIX ст. змусила подолати цей ригоризм. І одним з перших ударів по ньому було введення ірраціональних чисел до числового ряду як рівноправних (з раціональними числами) його елементів нім. математиком Р. Дедеюндом. У результаті натуральний ряд чисел набуває неперервного характеру, що зробило можливим створення математичного аналізу в його сучасній формі (і, звичайно ж, було одним із важливих чинників подолання кризи математики). То ж і Гуссерль, хоча і з певними застереженнями, мусив (в кін. 20-х років XX ст. на сторінках "Картезіанських медитацій"), як вже було показано, внести ідею часовості і, значить, історизму у Ф., без чого він не зміг справитися з проблемою інтерсуб'єктивності. І все ж, прагнучи зберегти хоч би видимість раціональності, Гуссерль розгортає миттєву точку "тепер" в інтервали - "ретенцію" ("тепер", що ще не стало минулим, свідомість про "тільки бувше") і "протенцію" ("тепер", яке "стає", але "ще не стало майбутнім"). Ілюзію раціональності якоюсь мірою ще вдається зберегти, оскільки йдеться про "дискретні" моменти структури внутрішньої часової свідомості (інтенційні об'єкти), але щодо самого часового потоку інтенційних актів Гуссерль визнає неможливість їх раціоналізації. Ще у "Лекціях із феноменології внутрішньої свідомості часу" (1905-10) Гуссерль зауважував, що внутрішній потік свідомості "є те, що ми так називаємо за подобою конституйованого, але з точки зору часу, він не є "об'єктним", вії* є абсолютна суб'єктивність... У переживанні актуальності ми володіємо відправним пунктом і континуумом всіх наступних моментів. Для всього цього в нас не вистачає слів". Але в 20-ті роки він висловлюється вже чіткіше: "Можна задовольнитися дефініційністю природи в той час, як прагнуче і плинне життя лишається й повинно лишитися ірраціональним, недефініційним. Зрозуміло, природа, соціальність, культура, об'єктивний світ є таким, що роблять неперервний прогрес науки, і суб'єктивність має бути такою ж мірою раціональною, якою вона реконструюється з цієї об'єктивності... Але ця реконструйованість є тільки структурою раціональності". Трансцендентальне Ego є вираженням феноменологічного дослідження, що охоплює універсум можливих форм досвіду. Але саме по собі воно лишається тільки можливістю, оскільки потік інтенційних актів свідомості звідкись мусить отримувати змістовний матеріал для своєї конститутивної діяльності. Тому реально успішне функціонування трансцендентального Ego здійснюється завдяки його укоріненості в "горизонті" Lebenswelt ("життєвого світу") - людино-мірно перетвореної реальності. Але ж часовою структурою Lebenswelt є історичність, яка, власне, й виступає змістовним джерелом внутрішнього часу трансцендентального Ego. Lebenswelt є первинним нашим навколишнім середовищем, найближчою до нас природою і світом нашого дому (Heimwelt), світом своєї родини, що розширюється в простір батьківщини (Heimat). Сама ж проблема Lebenswelt, як фундаментальної основи феноменології, постає і знаходить своє розв'язання в праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія", опублікованій вже після смерті Гуссерля, в 1954.
Потужний і стрімкий розвиток науки і техніки, започаткований в Європі ще за доби Ренесансу, і який спирався на раціоналістично орієнтований філософський світогляд і методологію Нового часу, на межі ХІХ і XX ст., як наголошує в названій праці Гуссерль, вибухає глибокою кризою. І сутність цієї кризи не в занепаді чи деградації самого наукового поступу — він триває і результується у все нових і нових здобутках науки і техніки — суть кризи у втраті людиною віри в цінність розуму і раціональності, у відриві науково-технічного поступу від людини і людського світу і, зрештою, в знедуховленні і знелюдненні самого цього поступу, — та й чи поступ це насправді, якщо на очах втрачає свою людську цінність, стає чужим і, навіть, ворожим людині? Названа криза, на переконання Гуссерля, може бути подолана лише поверненням європейської науки і культури в цілому до Lebenswelt - реально-безпосереднього світу людської життєдіяльності. І для такого повернення не потрібна якась особлива теоретична "установка". Lebenswelt є безпосередньо даним людським світом, дорефлексивною даністю того грунту, на якому виростає сама наука. Саме наукове знання безпосередньо укорінене в набагато більш високому способі існування донаукової (навіть позанаукової) свідомості, що є своєрідною "сумою очевидностей". Це сфера відомого всім "безпосередньо очевидного". Lebenswelt е невизначуваною основою всіх наукових ідеалізацій, є повсякденним світом усякої суб'єктивності, є культурно-історичним світом, всі реалії цього світу співвіднесені з людиною, її практикою; він ніколи не "тематизується", не стає темою дослідження; це - історичний світ; він непояснимий, але безпосередньо "відкритий усім", будь-яка мета, в тому числі й універсальна, вже передбачає його. Вводячи в контекст Ф. проблему часовості (і історизму), Гуссерль остаточно надає їй характеру онтологічного вчення (первісний задум гуссерлевої Ф. надавав їй значення винятково методологічної, незалежної від онтології теорії). Останню "крапку", проте, в цьому плані поставив М. Гайдеґґер, у якого основою феноменологічного вчення виступає вже не інтенційна свідомість, а інтенційно спрямоване на буття Dasein (специфічне людське буття). Ф. стала джерелом виникнення т. зв. "філософської антропології", започаткованої в 20-х рр. XX ст. учнем Гуссерля М. Шелером. Великий вплив справила Ф. на розвиток у XX ст. психології (А Пфендер, В. Шапп), психіатрії (Д. Бінсванґер, В. Франкл), етики (Д. Гїльденбранд), естетики (М. Гайдеґґер, Р. Інґарден), права і соціології (А. Райнах, Е. Штайн, А Шюц), філософії реліїії (М. Шелер, Ж. Герінг), онтології (Г. Конрад-Мартіус, А. Райнах, Е. Фінк), математики і природознавства (О. Беккер), історії і метафізики (Л. Ландгребе); значним був вплив її на екзистенціалізм, персоналізм, герменевтику та ін.
І. В. Бичко
ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФЕНОМЕН“ на сторінці 1. Приємного читання.
