ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
(1894-1977) - укр. історик філософії, славіст, літературознавець, культуролог. Навчався в Петербурзькому (1911-13), Київському (1913-19), Гайдельберзькому (1921-22), Фрайбурзькому (1922-24) ун-тах, його вчителі — О.Пляров, В. Зеньковський, К. Ясперс, Г. Ріккерт, Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер. Викладав у багатьох ун-тах Західної Європи. З 1924 працює в Празькому укр. ун-ті; багато зробив у справі дослідження проблем укр. та рос. філософії, історії літератури ("Нариси з історії філософії на Україні", "Філософія Сковороди", "Історія української літератури від початків до доби реалізму", "Український літературний барок. Нариси у 3 тт." та ш). Велику дослідницьку роботу провадив Ч., вивчаючи вплив нім. філософії на Росію та Україну ("Гегель в Росії", 1939). Ч. особливо наголошував на специфіці сприйняття нім. філософії в Росії (на прикладі вульгарного спотворення думки Геґеля В. Бєлінським та в Україні), близькості ідей нім. містичної діалектики XV—XVI ст. та філософії Сковороди; спільним джерелом цих ідей була "ареопагітична" діалектика V ст. Багато й плідно Ч. працював у галузі вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили укр. історико-філософську думку XX ст., що слід особливо наголосити з огляду на практично непереборні труднощі таких досліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом "радянської соціалістичної республіки".
ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ
(1814-1861) - укр. мислитель, поет, художник Світоглядно-філософська позиція Ш. характеризується (за Д. Чижевським) антропоцентричною налаштованістю на світ, в якому природа є "резонатором людських переживань... відбиває внутрішнє життя людини". Антропоцентризм цей значною мірою виражає загальноромантичні настрої Ш. (духовномесіанська та есхатологічна забарвленість історіософського бачення укр. життєвості), але йде за межі власне романтизму — до бароково-кордоцентричних -екзистенційних - світоглядних обріїв. Знаковою характеристикою екзистенційно налаштованої філософії, звичайно ж, є свобода; остання у специфічному контексті К'єркеґорової думки — так само як і східноєвропейського бароково-кордоцентричного мислення -обертається екзистенціалом долі. Адже навіть в античній міфології (всупереч вульгарним уявленням повсякденної свідомості про долю як "невблаганний фатум") доля не тотожна "неминучості" (згадаймо, що одна з Мойр, богинь долі — Лахесіс — не довільно "призначає" майбутнє, але "вибирає" його киданням жереба). Саме так - "стрибком у парадокс і абсурд" - долають раціональну (логічну) необхідність герої К'єркеґора, - так чинять і Шевченкові літературні герої: "У всякого своя доля /1 свій шлях широкий..." ("Сон"); "Єсть на світі доля / А хто її знає? / Єсть люди на світі, / Сріблом-золотом сяють, / Здається панують, / А долі не знають - / Ні долі, ні волі" ("Катерина"). Доля ("лиха доля") може лише "прикидатися" неминучістю в ситуації "відчуження" ("розчинення" індивіда в "масі", в якій виникає узагальнений алгоритм діяння за формулою "як усі, так і я"). У ситуації відчуження доля "прикидається" стихією, породжуючи тоскний настрій "покинутості". І єдиний вихід із пастки "загальності" ("покинутості" в юрбі) - зробити свій вибір, взяти на себе (а не "розподілити на всіх") відповідальність за чин. І ліричний герой Ш. добре розуміє слушність того, щоби "взяти" (вибрати) хай навіть "сльози", але щоб самочинно "виливати" ними "лихо", і тільки такий спосіб, долаючи масовий чин — "Затоплю недолю / Дрібними сльозами, / Затопчу неволю / Босими ногами. / Тоді я веселий, / Тоді я багатий, / Як буде серденько / По волі гуляти" ("Катерина"). Ш. Формує тут екзистенційно цілісний феномен органічної зв'язаності екзистенціалів долі і волі ("долі-волі"). Складова "волі" цілісного феномена "долі-волі" і є тією свободною детермінантою, яка творить (нерідко всупереч природній необхідності й, особливо, сліпій інерції масового людського існування) долю окремої людини, народу і цілої України, творить її як "славну долю". "У нас доля виростала, / Дніпром умивалась... / Подивіться лишень добре, / Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова" ("І мертвим, і живим..."). Чижевський підкреслює властивість шевченкового антропоцентризму зображувати загальні поняття (народ, країна, ворог і т. п.), індивідуалізуючи їх у конкретних (нерідко персональних) образах. Прометей - поневолений народ, що йому хижий орел (Росія — країна-поневолювач) "Що день Божий добрі ребра / Й серце розбиває..." ("Кавказ"). В. Шевчук, як і численні його попередники, алегорично тлумачить поему "Катерина", вбачаючи в трагічної долі кохання Катерини до москаля-офіцера живу конкретизацію протиприродної, навіть аморальної, події поєднання України з Росією. Прикметною особливістю творчості Ш. є відмова використовувати офіційні (загальні) географічні та етнографічні терміна "Росія" і "росіяни", натомість він вживає негативно забарвлені лексеми "Московія" і "москалі". Це типова риса екзистенційного ("приватного", казав К'єркеґор) мислителя. Адже Москва для Ш. — не просто центр сусідньої держави, - вона те, що "мучить душу", "чужа земля", "далекий край", "по тім боці моря" -адже далекість Москви від України для Ш. не просторова, а екзистенційна. Етнонім "москаль" вживається Ш. в одному ряду з ворогами України - "Як москалі, орда, ляхи / Бились з козаками" ("Тарасова ніч"). "А до того - Московщина, / Кругом чужі люде... / Насміються... Тяжко, батьку, / Жити з ворогами" ("До Основ'яненка"). Подібне ставлення і до Петербурга: в поезії Ш. - жодної згадки про столицю імперії під її офіційним йменням, це лише -"город на багнищі", зведений Петром "на благородних костях козачих, на їх трупах катованих" ("Сон"). Але це зовсім не ксенофобія: Ш. ніколи не заперечував проти спілкування з Росією як сусідньою країною, він був тільки проти спільного життя з нею в одній державі. "Росія" і "росіяни" - штучні карнавальні маски, виготовлені із староукр. етнонімів "Русь" і "русичі". Московський дух несумісний з укр., він деформує укр. духовність, нищить укр. національну ідентичність. У поезії Ш, виразно відчувається прояв антиренесансної традиції бароко (насамперед - українського). Бо ж ренесансний раціоналізм і справді виявився аж занадто натуралістичним (і занадто раціоналістичним) у способі жорсткого прив'язування пізнавального образу до дзеркальної копії реальності, що безжально елімінує зі змісту знання найменші сліди приналежності самому авторові пізнавальних зусиль - людині. Але знання завжди є суб'єктивним образом реальності, що ігнорує натуралістична позиція, заперечуючи яку бароко (в тому числі й укр.) тяжіє до фантасмагоричних ситуацій (фантазії, сни, видіння тощо). Цілком у дусі барокової полеміки з раціоцентричною новочасною наукою, Ш. не приймає "вченості" письменних людей, які "Сонце навіть гудять / Не відтіля, кажуть сходить, / Та не так і світить... / Правда, мудрі! / Спасибі за раду, / Теплий кожух, тільки шкода - / Не на мене шитий, / А розумне ваше слово / Брехнею підбите / Вибачайте... кричить собі, / Я слухать не буду..." ("Гайдамаки"), Вирване з живого контексту життя свого народу, його культури і історії, знання порожніє, знедуховлюється, стає відчуженим щодо людського існування (екзистенції) псевдознанням, абстрактною риторикою. Екзистендійно-барокова тенденція виводить шевченкову музу на лінію святоотцівської філософії "внутрішньої людини" - людини духовної, "сердечної". Серце ж - цей біблійний символ духовності - репрезентує дух як такий, на відмиту від його раціоналістичного "ерзацу" - розуму. Згадаймо в цьому контексті знамените Паскалеве протиставлення "логіки серця" "логіці голови" і наголошення першості "серця" (духу) перед головою (розумом). Недаремно у творчому спадку ПІ. серце і душа є одними з найчастіше використовуваних лексем, причому обидві в переважиш більшості випадків зустрічаються в парі: "Кого ти без мови, без слова навчила / Очима, душею серцем розмовлять" ("Мар'яна-черниця"). "Чиї тяжкі руки / В тілі душу закували, / Серце запалили" ("Сон"). "Доки буду мучить душу / І серцем Боліти?" ("Давидові псалми"). І, нарешті, "душа" і "серце" стають взагалі неподільним словом-екзистенціалом: "І тихо, весело прийшли, /
Душею-серцем неповинні" ("Росли у купочці, зросли..."). "Серце" (екзистенціал "душа-серце") нерідко постає у III. взагалі самостійним суб'єктом дії, чуття, думки - воно "плаче", "сміється", "розмовляє" і т. ін., розкриваючи кордоцентричний зміст людського існування (екзистенції"). "Грає серце козацькеє, / А думка говорить..." ("Думка. Тече вода в сине море..."); "Де ж ті люде, де ж ті добрі, / Що серце збиралось / 3 ними жити, їх любити?" ("Катерина"); "То серце на волі з Богом розмовля, / То серце щебече Господнюю славу..." ("Перебендя"); "За чорнії брови" / Серце рвалося, сміялось, / Виливало мову..." ("Думи мої, думи мої..."); "Село. І серце одпочине..." ("Княжна"); "Нащо, батько, мати, високі палати, / Коли немає серцем розмовлять?" ("Гайдамаки"). Шевченкова кордоцентрична позиція глибоко уґрунтована в укр. світоглядній традиції і, зокрема, в безперечному впливі М. Гоголя. При цьому йдеться насамперед про близькість до Гоголевого кордоцентрично-екзистенційного гуманізму. "Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям, -пише Ш. у листі до В.М.Рєпніної 7 березня 1850, - ... Гоголь -истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось лично познакомиться с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоценимо, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!".
ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ІЛАРІОНОВИЧ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.
