ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ
(1813-1889) - філософ, богослов, педагог. Народився в м. Кам'янець-Подільський. Закінчив Київську Духовну академію, згодом проф. цієї академії і Київського ун-ту. Автор "Філософського лексикону" (т. 1-4, 1857-73) - першої в Росії філософської енциклопедії. Спеціально досліджував філософію Канта і Геґеля ("Критичний погляд на філософію Канта", 1847; "Діалектична система Геґеля, її переваги та недоліки", 1860). Саме з Канта, на думку Г., починається нова епоха, адже він визнав, що справа філософи полягає в усвідомленні сущого через мислення і спрямував філософію на саме мислення. Одночасно Г. вбачав помилку Канта в його теорії пізнання, яка обмежує силу пізнання лише світом явищ. Геґеля Г. поціновував за подолання провалля між буттям і пізнанням, але критикував його за панлогізм, який принижує поняття про верховну істоту. Г. намагався розбудувати християнсько-православну філософію, спроможну здолати крайнощі раціоналізму та емпіризму у вищій злагоді віри та розуму, і вбачав шлях до такої філософії у синтезі гегелівського вчення з православною умоглядністю — у своєрідному "оправославленні" нім. ідеалізму. Серед інших праць - "Філософія XVII та XVІІІ ст. у порівнянні з філософією ХІХ ст. та відношення тієї та тієї до освіти" (вил. 1-3, 1878-84).
Г. Є. Аляєв
ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
(1866-1934) - видатний укр. історик, мислитель, громадсько-політичний і державний діяч, організатор науки. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1890), магістр і проф. Львівського ун-ту, автор багатотомної (10 т.) "Історії України-Руси" та багатьох ін. праць з укр. історії, літератури та ін., голова НТШ (1897-1914), Голова Укр. Центральної Ради, з 1919 до 1924 - в еміграції, з 1924 повертається на батьківщину, з 1929 - акад. АН СРСР. Учень В. Антоновича, послідовник "народницької школи" в історії, засновник якої О. Т'єрі вважав, що справжня історія є історією народу, а не держави, оскільки панівна еліта завжди схильна до асиміляції з завойовниками.
Г. зазнав в історичних поглядах еволюції від романтичного народництва (в дусі польськ. романтика И. Лелевеля) через позитивістські настрої до поглядів, орієнтованих на соціологію Е.Дюркгейма. Г. чітко розрізняв укр.-руську етнічну спільноту та Володимиро-Московську ("великоруську" - з колоніальних обширі в Київської держави, т. зв. "Великої Русі" - історичного аналогу "Великої Греції", як називати античні греки численні колонії власне Греції -античної Еллади) етнічну спільноту. Кожна з цих спільнот (сучасні українці і росіяни) мають власну історичну тяглість. Твердження ж про "спільність" історії цих народів є імперським історичним міфом, старанно накидуваним імперськими колами Росії (царської і, особливо, радянської) з метою "обрусєнія" (термін Катерини ІІ) українців (та й інших підвладних Російській імперії народів — згадаймо пушкінські рядки: "Славянские ль ручьи сольются в русском море, / Оно ль иссякнет? Вот вопрос").
Яскравою ілюстрацією ставлення Г. до агресивних зазіхань рос. більшовиків на незалежну УНР є його слова із статті "Кінець московської орієнтації" (1918): "Першим, що я вважаю пережитим і віджитим...се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накинувана нам довго й уперто силоміць, і кінець-кінцем, як це часто буває, справді присвоєна собі частиною українського громадянства... Провідники українського життя довго стояли під владою сил гасел... і я сам не відрікаюсь її. Тільки коли російські керма після угоди з Україною перейшли до революційних соціалістичних кругів, і вони в відношеннях до України виявили себе твердоголовими централістами і объединителями, не здібними чого-небудь навчитися від революції, се сильно захитало такий пієтизм до спільної революції. Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила край над нею ідеологією, розв'язала усякі моральні вузли, що ще могли в чиїх-небудь очах зв'язувати українця з московським громадянством спеціально. Росія, так би сказати, зняла з Московщини права „особо благоприятвуемой" нації і дала почуття права кермуватись у відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчизни, чи що. Я вважаю таке визволення від „песього обов'язку" супроти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вона принесла чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого, найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духовне каліцтво, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Таким холопством вважаю ту вірність, ту службовість не за страх, а за совість, глибоку і незбориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло - в одних частях менше, в інших більше - супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу".
ДЕМЧУК ПЕТРО ІВАНОВИЧ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.
