АНАХАРСІС З АБДЕР
Послідовник атомістичного напрямку і один із провідних представників школи, заснованої Левкіппом та Демокрітом. За доби творчого розквіту був вчителем Пірра, укладача збірки основоположень філософії скептицизму.
Т. П. Кононенко
АПЕЙРОН
(грец. ) - термін, який запровадив Анаксімандр на означення речовинного елемента чи істоти буття. Поняття "А." етимологічно зі старогрец. утримує два суміжні змісти: "безмежне" ("а-пейрон" - "а" заперечує кореневе значення слів "межа", "кінець" )та "неозначене".
Філософський зміст поняття "А." суттєво переважає зміст поняття "води" Талеса. А. як космотворчий першоелемент не має осязанного як "вода" відповідника (космотворчий, але не природний у сучасному картенізованому розумінні природи як фізичної протилежності всього, що ми називаємо мисленням), проте є не суто мітологемою, чи абстрактним поняттям розуму. А. не має початку та закінчення. Значення А. з певними застереженнями поєднується зі значенням "архе" - "початок", термін, який за Сімплікієм запровадив саме Анаксімандр.
Значення першопочатку визначається ще й тим, що саме з нього виокремлюються всі наступні контрасти, які стають складовими вже відчутного світу, отже "А." стає своєрідним генетичним поняттям-попередником поняття потенціальності в Арістотеля: "З одного відокремлюються існуючі в нім контрасти, як каже Анаксімандр". А. виступає і як принцип однорідності у всіх зовні відмінних подіях. Ніщо не може постати, з'явитися поза ним, і відійти, зникнути, не повертаючись до нього. Його безмежність охоплює всі прояви тривалості та стає для них нормотворчим законом розрізнення і, головне, покаранням за бажання вирізнитися з першопочатку: "А з чого є поставання всьому сущому, з того є й загибель по необхідності. Бо сплачує одне одному кару й покуту за несправедливість згідно з нормою часу".
Зміст поняття А. в досократичній філософії вперше систематично проаналізував Арістотель. Він згадує про дослідження значення А. в Анаксімандра, Анакеімена, Анаксагора та Діогена з Аполлонії. Тема А. наявна у спадщині Геракліта, елейців Парменіда та Зенона, Мелісса із Самосу. Значна увага А. надана в теоріях пітагорійців та Платона.
Т. П. Кононенко
АПОРІЯ
(грец. - утруднення, здивування) -ускладнення, перешкода, скрутне становище. Стосується можливості розмислу над відчуттєвим сприйняттям. Вперше А. зустрічається у творчості Зенона з Елеї. Зенон створює низку А. для захисту основоположень філософи Парменіда про єдине та однинне буття. В А. Зенон зосереджує випадки ускладнень, які постають, коли необхідно помислити множинність як множинність речей, та можливість помислити рух як рухому річ. Найвідоміші А. Зенона: "Про множинність речей", "Дихотомія", "Ахілл".
Т. П. Кононенко
АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ
(384-322 до н. е.) -античний мислитель, одна з найвизначніших постатей світової філософії. Походить з фракійського міста Стагір, із сім'ї лікаря при дворі македонського царя Амінти II. У 17 років вступає до Академії Платона, де перебуває протягом двадцяти років. Після смерті Платона полишає Академію, багато подорожує, читає лекції, засновує школи. У 343-335 до н. е. — вихователь і наставник Александра Македонського. У 335 дон. е. в Афінах засновує філософську школу - Ліїсей.
А. належить багато творів. Згідно із переліком, що дістався від араб, перекладачів, його спадщина містить 1000 книг. Сучасне зібрання творів античного філософа налічує праці з логіки ("Органон", дві "Аналітики", "Топіка"); праці з природознавства ("Фізика", "Про небо", "Про всесвіт" тощо); праці з біології ("Про душу", "Про походження тварин" тощо); трактати, що збереглися з предмета "першої філософії", згодом, увійшли до збірки, яка отримала назву "Метафізика"; етика була викладена в книгах "Нікомахової етики" і "Евдемової етики"; соціально-політичні твори: "Політика" і "Поштії", що містили в собі конституції 158 грец. державоутворень; праці з поетичного мистецтва і риторики: "Поетика", "Риторика". Здебільшого це підручники, що складалися з лекцій лікейської доби. Проте, значна кількість праць, створених у перший період перебування в Афінах в Академії Платона, частково або повністю втрачені.
У своєму вченні А. не тільки не заперечує категоріальну субстанційність загального, але, навпаки, вважає науковим тільки таке пізнання, що вміє знаходити в будь-якому одиничному загальні принципи. Ці принципи не тільки ним визнаються, але й постійно залучаються до пізнання як дійсна необхідність. Проте, будь-яке загальне для А. має сенс лише тоді, коли воно працює, тобто діє, становиться, рухається саме і рухає матеріальні речі. Те, що в Платона було присутнім імпліцитно, А. намагається виписати так, щоб позбавити філософську позицію Платона загрозливої невизначеності. Тому для А. важливою виступає не сама "ідея", а її плинно-сутнісне становлення; її сила, що спрямована на оформлення; її потенція; її енергія, а також "зорово-смислове обличчя речі, що породжується нею, яке він називає „ейдосом"" (О. Ф. Лосєв). (За звичаєм, "ейдос", перекладають як "форма", що викликає багато непорозумінь). Саме у цьому відношенні потенція і енергія становлять єдність виразного смислу, або "ентелехію".
Ентелехія як повна виразність смислу може проявити себе лише за умови наявності чотирьох осн. причин. Дійсно, кожна річ для свого здійснення повинна реалізувати в собі матеріальну, ейдетичну (формальну), дієву і цільову підстави. Отже, А. тут не стільки заперечує платонізм з його діалектикою категорій, скільки осмислює, як здійснюється процес матеріалізації ідей, або їх становлення. Щоб уникнути загрози "подвоєння світів", А. висуває як опорне поняття власної філософії - "смислове буття речі", акцентуючи увагу на особливому стані ідеї, коли вона мислиться не сама по собі, а у співвідношенні з фактом, як тотожність смислу і факту, тобто як "осмислений факт". Це факт, просякнутий смислом; це смисл речі, даний як факт і зафіксований в понятті (зрозумілий факт); це смислова тотожність ідеї і матерії. Тому ідея речі є відповіддю на запитання - що таке дана річ, і на ту її узагальнюючу значимість, без якої вона б взагалі втрачала будь-який смисл.
Наступна ідея арістотелівської філософії - вчення про Розум-першодвигун. За А., ейдос будь-якої речі є її матеріальною причинно-цільовою конструкцією, а увесь космос також постає грандіозним ейдосом, що являється ейдосом усіх ейдосів, тобто ідеєю ідей. Такий космічний ейдос він називає "Розумом", що водночас виступає причинно-цільовою енергією існуючого, тобто "першодвигуном". Відносно космосу Розум-першодвигун є, з одного боку, чимось самостійним, а з іншого — як ейдос будь-якої речі — невід'ємним від нього і, навіть, тотожним з ним. Для усвідомлення ейдосу будь-якої речі потрібна не тільки наявність останньої, але й суб'єкт, який здатен мислити цей ейдос. Проте космічний Розум, що охоплює геть усе, вмішує в собі і об'єкт, і суб'єкт, тобто предметом мислення космічного Розуму є він сам. Таким чином, він мислить сам себе, ототожнюючи того, хто мислить, і те, про що мислять. Ця рівновага і гармонійність в космічному Розумі і є прекрасне. У ньому немає нічого випадкового. А. структурує платонівську ідею Розуму. Мислення завжди має якусь мету. Мета спрямовує до себе. Таке "спрямування" можна визначити як любов. У космічному Розумі усе зовнішнє, чого він намагається досягти, співпадає з його внутрішнім, тобто його мисленнєвою діяльністю, а сам він - не тільки вічне прагнення любові, але й володіння нею. В абсолютній нерухомості космічного Розуму здійснюється процес, який не призводить до змін та збитку (як це має місце в чуттєвому світі). Цей процес прямує до мети, але мета є вже присутньою в кожній його точці. Все це є життям у межах Розуму, життям, яке зводиться до споглядання. Саме звідси А. виводить суто філософське розуміння Бога, що фіксується окремим поняттям. Космічний Розум - це Бог, він є першопричиною - вічною і незмінною; нерухомою, але тою, що рухає все; він мислить самого себе; має вічне життя і вічну насолоду від власної діяльності
Певні корективи А. вносить до платонівського вчення про дупгу ("Про душу"). Він вважає душу початком життя, проте розрізняє її "рівні": нижчу - рослинну, що відповідає за функції живлення, зростання, розмноження в будь-яких живих істот; середню -тваринну, в якої до вище наведених функцій додаються відчуття і здатність бажання (прагнення до приємного і уникання неприємного); вища — розумна душа, яка притаманна людині, додає розсудливість і мислення. А. вважає тіло нейтральним субстратом, що слугує підставою для більш високих форм життя. Проте, власне розум, за А., не залежить від тіла. Розум є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття, чим формує сутність вищої з арістотелівських форм, що зовсім позбавлена матерії, - "довічного рушія", який постає "чистим мисленням", і який рухає і живить усе у світі. Цей розум А. називає діяльним, творчим, і відрізняє його від пасивного розуму, який тільки сприймає. Поміж двох наведених типів розуму людині, головним чином, притаманний останній, тоді як творчий — лише незначною мірою. Безсмертною А. вважає тільки розумову здатність людської душі, що після смерті зливається з всесвітнім розумом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „АНАХАРСІС З АБДЕР“ на сторінці 1. Приємного читання.
