ЗОЛЬҐЕР (SOLGER) КАРЛ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ
(1780-1819) -представник нім. романтизму, філософ, критик. Основними роботами, в яких викладаються його погляди, є: "Ервін. Чотири діалоги про прекрасне та мистецтво" (1815), "Філософські бесіди" (1817), "Філософські діалоги про буття, небуття та пізнання" (1818), "Лекції з естетики", "Листи щодо непорозумінь, пов'язаних з філософією та її відношенням до релігії", "Про справжнє значення та призначення філософії, особливо в наш час" (1829). Філософські погляди 3. також були викладені в курсах з філософії, які були прочитані у Франкфуртському та Берлінському ун-тах: "Вступ до філософії" (1809-10), "Система філософії" (1810), "Основні вчення філософії" (1812-19), "Логіка та діалектика" (1812-18), "Діалектика" (1818-19), "Політика" (1818-19), "Філософське вчення про право" (1813-19).
У своєму філософському розвиткові 3. пройшов декілька етапів, починаючи від захоплення філософією Й. Ґ. Фіхте і закінчуючи її критикою з позицій об'єктивного ідеалізму (під впливом поглядів Ф. В. Й. Шеллінґа). Проте, його основним здобутком став проект застосування діалектики до вивчення проблем естетики. Безпосереднім втіленням цього задуму стала праця "Ервін", написана у формі філософського діалогу (вона складається зі вступу та чотирьох діалогів). Перші два діалоги 3. присвячує розгляду і критиці існуючих в його час визначень прекрасного (це теорії прекрасного Е. Бьорка, А. Г. Баумґартена, І. Канта та Й. Ґ. Фіхте), а останні два - викладенню власних поглядів. На думку 3., прекрасне не може бути витлумачено ані як дещо виключно чуттєве, ані як чиста ідея. У ньому мають діалектично поєднуватись обидва зазначені аспекти. Тому, визначаючи прекрасне, він окреслює його як ідею, яка знайшла своє втілення в явищі. У зв'язку з цим він пише, що в основі уявлення про прекрасне лежить впевненість у тому, що будь-яка одинична сутність живе загальним й вічним життям ідеї, однак це життя розкривається тільки в специфічному образі одиничної сутності. Лише в явищі ідея набуває силу конкретного і дійсного. Однак відношення ідеї до дійсності є діалектичним. Тобто, з одного боку, дійсність виступає втіленням ідеї, а з іншого - шляхом розчинення в дійсності ідея втрачає свою власну природу. Це виступає основою діалектичного розгляду відношення ідеї та дійсності, яке відбувається в процесі художньої творчості. Так, у випадку зникнення дійсності в ідеї (коли кінцеве розчиняється в нескінченому) ми маємо справу з трагедією, тоді як в іншому випадку (коли дійсність представляється як загибель ідеї та її втілення в кінцевому і земному) - з комедією.
Саме в процесі художньої творчості, який є органічним поєднанням іронії та натхнення, на думку 3., має відбутись подолання суперечності між ідеєю і дійсністю. Якщо для античного мистецтва була властива віра в домінування ідеї в чуттєвих образах, то сучасне романтичне мистецтво (яке усвідомило цю розбіжність і вже не може ігнорувати її) має стати основою для поєднання і примирення ідеї та дійсності. Проте специфіка трактування 3. процесу художньої творчості полягає в тому, що, на його думку, досягнення тотожності між ідеєю та її чуттєвим втіленням є неможливим. Тому, маючи надати перевагу чомусь одному, він твердить, що цінність повинно отримати нескінчене — ідея і абсолют (а не кінцеве — явище та індивід). Мета художника полягає в тому, щоб досягти внутрішньої тотожності з Богом як принципом усього існуючого. У результаті творчий процес сприяє злиттю ідеї з явищем і є синтезом чуттєвого та надчуттєвого, природного та духовного.
Значну увагу у своїй теорії 3. приділяє розробці поняття символу, що дозволило Ц. Тодорову окреслити "символ" як центральне поняття всієї естетики 3. Символ для 3. є поєднанням загального й особливого, в ньому сутність та явище виявляються синтезованими. Причому процесом, що забезпечує цей синтез, є художня творчість. 3. виокремлює принаймні два типи творчого процесу: класичне та романтичне мистецтво. Основна розбіжність між ними полягає в тому, що для класика сам факт творчості вже є достатнім для подолання протилежності між ідеєю та дійсністю. На відміну від цього, романтик постійно усвідомлює зазначену розбіжність (тому, за 3., сутність та явище перебувають у романтичному мистецтві не у формі символічної тотожності, а радше у відносинах алегоричного протиставлення), а отже, він потребує на додатковий механізм опосередкування чи зняття (Aufhebung) цих протилежностей. Подібним механізмом є романтична іронія.
Водночас, розробляючи власну теорію символу, 3. доволі чітко проводить дистинкцію між поняттями "символу" та "алегорії". їх відмінність полягає в тому, що в символі дійсність (Wirksamkeit) прекрасного є вичерпаною, тобто в ньому ідея стає безпосереднім об'єктом. Подібний об'єкт сприймається як цілком завершений та самодостатній, оскільки діяльність (Thätigkeit) ідеї в ньому завершилась. На відміну від цього, в алегорії прекрасне постає як матеріал у процесі своєї діяльності. Тобто в ній міститься все те ж саме, що і в символі, але сприймається воно не стільки з точки зору завершеного втілення, скільки з позиції діяльності. На відміну від інших романтиків, 3. вважав, що в творчості не можна надавати переваги будь-якій з цих двох форм. Адже кожній з них властиві як недоліки (символ доволі часто сприймають лише як чуттєвий образ, тоді як алегорію зводять виключно до продукту розсудкової діяльності), так і сильні сторони (символ дозволяє безпосередньо сприймати прекрасне, оскільки в ньому ідея збігається в точку явища, а алегорія дозволяє сприймати предмети як втілення ідеї, як думки, не втрачаючи при цьому з поля зору самі предмети).
У працях 3. основні ідеї романтичної філософії набули своєї систематизованої форми. Разом з тим, йому властивий відхід від деяких положень, характерних для Ф. Аста, Шеллінґа, А. В. Шлеґеля та ін. (зокрема, 3. не погоджується з властивим для романтиків применшенням значення алегорії, окреслюючи її як дещо, що властиве мистецтву взагалі, а не лише як другорядний художній прийом). Значні розбіжності з романтиками (Ф. Шлеґелем, Новалісом) проявились і в тлумаченні 3. поняття іронії (на цьому у своїй естетиці наголошує Ґ. В. Ф. Геґель). 3. виступив з критикою ставлення до іронії як до продукту свавілля художнього генія, який отримує можливість піднятись над дійсністю і вільно комбінувати її елементи. У його розумінні іронія є елементом переходу ідеї в буття, коли ідея спочатку покладає себе як кінцеву, а потім заперечує цю конечність шляхом перетворення на ідеал. Все це дозволяє представити 3. як самобутнього представника романтичної традиції, який не лише звів воєдино різні положення, що властиві романтичному світосприйняттю, але й надав багатьом із них нового й оригінального звучання. Естетична теорія 3. стала предметом уважного опрацювання Геґелем, який неодноразово посилається на праці 3. у своїх "Лекціях з естетики".
"ІДЕЇ ДО ФІЛОСОФІЇ ПРИРОДИ ЯК ВСТУП ДО ВИВЧЕННЯ ЦІЄЇ НАУКИ"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗОЛЬҐЕР (SOLGER) КАРЛ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ“ на сторінці 1. Приємного читання.
