ДУША
(лат. anima) - в античній філософії поняття, що визначає саморухому річ, те, що є безпосередньою причиною самого себе і решти існуючого, залежного від нього. Душа, знаходячись у чуттєвому становленні і перебуваючи в часі, являє себе різноманітно, бо має різні рівні одухотворення. Це передбачає, у свою чергу, що існує самий принцип всезагального одухотворення, тобто душа як така, душа космічна. "И раз такая самодвижная и всеобщая душа признавалась, то тем самым устанавливалась и бесконечно разнообразная степень такого отождествления, начиная от вечной и нераздельной полноты космической души и кончая нулем одушевления в безднах чувственно-материального инобытия" (Лосев А. Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития : в 2-х кн. - Кн. 1. - М., 1992. - С. 571).
Наслідуючи традицію міфологічної свідомості, де душа ототожнюється з життям, рання класика інтуїтивно подає душу як матеріальну і безсмертну субстанцію. Так, людська душа, за Анаксімандром, подібна до "повітря", а за Анаксіменом - це просто "повітря". У Парменіда вона складається "з землі і вогню", а у Зенона взагалі з різних елементів. Матеріальною є і космічна душа. Проте субстанційність не зведена до чистої субстратності, а є такою, що просякнута "законом", і по відношенню до тіла стає принципом його існування, часто ототожнюється з останнім, являючи в сукупності єдину дійсність. Середня класика поступово виокремлює і висуває на перший план розуміння душі як принципу, який у високій класиці перетворюється на самостійну субстанцію. Саме як принцип душа знаходить певне місце в загальній ієрархії буття. Для Платона вона займає середнє місце поміж космічним розумом і матеріальними тілами, доповнюючи діалектику розуму і завершуючи діалектику тіла. Наслідком дії безсмертної душі є весь космос (земля, небо, море і людське життя); вона "старіша" і "більш божественна" ніж речі; вона "старіша за тіла", бо виникла "раніше тіла"; вона займає друге місце після богів, випереджаючи тіло ("Федон", "Тімей", "Закони"). Пізня класика, і в першу чергу Арістотель, залишила багато свідчень про душу. У "Метафізиці" і "Про душу" вона розглядається як матеріальний принцип усього живого. Душа неможлива без матерії, бо її стани мають матеріальне підґрунтя; на відміну від розуму як ейдосу, душа, що оформлює собою рухомість, постає як ейдос потенційного — "местонахождения эйдосов, с той оговоркой, что не вся душа, а мыслящая часть, и имеет формы не в действительности, а в возможности" ("Метафізика"); як "щойність" і ентелехія; як причинно-цільовий принцип. "Итак, душа єсть причина и начало живого тела. О причине говорится в различных значениях. Подобным же образом душа есть причина в трех смыслах...: как то, откуда движение, как цель и как сущность одушевленных тел" ("Про душу"). Арістотель пропонує класифікацію душ - рослинна, тваринна, людська, — де остання усвідомлена як інтелект, розум. Пізня античність приділяє велику увагу дослідженню душі. Для стоїків душа - "інтелектуальне тіло", що відтворює собою певний смисл, смисл саморуху, самовідчуття, саморозвитку. У епікурейців вона також тісно пов'язана з тілом, і також тілесна. Проте, за Епікуром, не душа оформлює і осмислює тіло, а навпаки: поки людина жива, її душа є діючим принципом людського організму. Але коли людина вмирає, її душа розсипається на безліч самостійних атомів. У епікурейців тілесний організм, а не душа є субстанцією. У неоплатонізмі душа філософськи розгортається за допомогою діалектики як смисловий і водночас субстанційний саморухомий принцип космічного організму, а також усього того, що еманаційно виникає усередині космосу.
О. В. Александрова
ЕКЛЕКТИЗМ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДУША“ на сторінці 1. Приємного читання.
