ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Історія філософії

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Для розуміння ментальних особливостей і змістовної специфіки укр. філософії, основні світоглядні характеристики якої формуються в XI ст., необхідно перш за все розібратися в історичних обставинах, які, на жаль, не завжди враховуються істориками філософії, зазвичай (так вже трапилось) орієнтованими на традиційну парадигмальну схему історичного процесу (античність, середньовіччя, новий час, сучасність). Ця схема взагалі є цілком ефективною методологічно, але лише в певних межах (антична парадигма повністю задовільно пояснює специфіку всіх напрямки давньоеллінської філософії, але є неспроможною в поясненні особливостей філософії давньокит. чи давньоінд., ми вже не говоримо про її нездатність пояснити специфіку світоглядного змісту свідомості давньої Месопотамії або давнього Єгипту). Бо ж навіть у, здавалось би, одному й тому ж регіональному "просторі" ми зустрічаємо такі несумірні історико-філософські феномени, як, скажімо, Ренесанс і Реформація - спроби витлумачити Реформацію як "різновид" або "продовження" Ренесансу неминуче призводять до спотворення самої суті Реформації.

Одним із подібних до вищенаведених прикладів є нерідко застосовувана щодо специфіки укр. філософії спроба "пояснення" її геоісторичним "знаходженням" між Сходом і Заходом. Взагалі кажучи, поняття Сходу і Заходу й справді мають стосунок до визначення специфічності укр. філософії, але при цьому можна говорити лише про специфічне значення цих понять — про їх вживання не в розумінні Окцидентальної (Захід, Європа) і Орієнтальної (Схід, Азія) культур, а в розумінні західноєвропейської і східноєвропейської культури. У першому значенні (окцидентальна-орієнтальна культури, тобто - європейська і азійська) так можна сказати хіба що про рос. філософію, світоглядні орієнтири якої (від виникнення Московії і до XVIII ст.) формувалися в "туранському", за виразом М. С. Трубецького, тобто "урало-алтайському" етнокультурному регіоні, через що переважна більшість рос. істориків філософії вважає початком рос. філософії лише XIX ст., коли під впливом "європофільських" реформ Петра І рос. культура (і, зокрема, філософська), долаючи півтисячолітню азійсько-туранську (монгольську) терцію, повільно починає повертатися обличчям до Заходу. Що ж до України, то її культура формувалася і розгорталася в Європейському ареалі (за колоніальної доби перебування у складі Російської -спершу царської, а згодом радянської - імперії цей її напрямок дещо загальмувався, але не згас).

Європейськість укр. культурного (в т. ч. і філософського) буття була східною, а не західною європейськістю. Тому для більш адекватного розуміння змісту укр. (і, до речі, величезною мірою нім. і, у деяких моментах, франц.) історико-філософського процесу необхідно на традиційну парадигмальну методологічну схему (античність, середньовіччя, новий час, сучасність) "накласти" додатково інший парадигмальний контекст: західноєвропейська - східноєвропейська філософія. Ця внутрішньоокцидентальна історико-філософська парадигма фіксує увагу історико-філософського дослідження на характері генетичного зв'язку досліджуваних філософських побудов зі змістом початкової, вихідної системи європейського (окцидентального) мислення - давньоеллінською філософією.

А характерною рисою формування європейської філософської думки є та обставина, що першою філософською конструкцією, що виростає на її античній еллінській базі, була римська антична філософії (ІІІ-Іст. до н. е.), яка засвоює еллінську філософську античність через етноментальну призму римської свідомості. М. Т. Цицерон, відомий перекладач еллінських філософських текстів на латину, був по суті засновником римської античної філософії. Відомий рос. філософ Г. Г. Майоров, характеризуючи позицію Цицерона, яку нерідко оцінюють як "еклектичну", пише так: "В еклектизмі Цицерона все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в її універсальності і водночас партикулярності. Йдеться про філософію, яка б відповідала і універсалістському духові світової римської держави, і індивідуальним потребам кожного її громадянина. Це філософія, розрахована на всіх і кожного в цьому величезному, строкатому й суперечливому римському світі, мимоволі мала стати еклектичною, або, краще сказати, синтетичною, такою, що об'єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думок підвладними Риму народами" (Майоров Г. Г. Цицерон как философ // Цицерон. Философские трактаты. - М., 1985. - С. 9).

Тим то, універсалістські інтенції римської (імперської) свідомості настійно утверджуються на всьому величезному обширі імперії. Централістські потреби величезної держави наголошують переважно на "зовнішніх", формально-правових сторонах життєдіяльності її жителів. Людина, індивід цікавить державу головним чином з боку її формально-правового статусу, зовнішнього (байдужого до її приватного, "внутрішнього" світу) її існування в імперському загалі. На користь саме такого переважання в римській культурі формально-правових моментів свідчить високий розвиток у Римі правової культури, адже чи не найвагомішим внеском римської античності у світову культуру була система "римського права". Така зосередженість на проблемі т. зв. "зовнішньої людини" характеризує і орієнтації римського християнства (після офіційного його визнання державою відповідно до Міланського едикту імператора Костянтина 313 р.). "Зовнішні", формально раціоналістичні акценти домінують, проте, переважно в західній частині Римського світу, — у східній його частиш (від Балкан і Малої Азії і далі на схід, тобто на теренах давньої Еллади і створеного завоюваннями Александра Македонського еллінського світу) цей вплив багато в чому був номінальним - тут зберігала свої позиції більш давня і потужніша за своїм культурним потенціалом елліно-елліністична традиція, якій вдалося до певної міри асимілювати окремі цінності давніх близькосхідних (Юдея, Месопотамія, Єгипет, Персія) культур. Принципова відмінність між західним і східним римським культурним світом постала з достатньою виразністю після офіційного поділу римської держави на Західну (з центром у Римі) і Східну (з центром у Константинополі) Римську імперію (пізніше найменовану Візантією), що сталося в 395. Відповідним чином і християнство, яке вже від свого народження несло в собі західну (римську) і східну (елліно-елліністичну) орієнтації (християнська теологія характеризується у своєму становленні діяльністю "латинських" і "грецьких" апологетів, західних і східних Отців церкви), хоча тривалий час зберігало хай і формальну, але все ж єдність, у 1054 офіційно розпадається (цей розпад називають грец. терміном "схизма") на Західну і Східну християнські Церкви.

Середньовічна Європа у своїй західній частині постає на руїнах Західної римської імперії (в 410 вестготський король Аларіх зруйнував дощенту Рим, а в 476 вождь германського племені скірів Одоакр позбавив престолу останнього римського імператора - малолітнього Ромула Августула, убивши його батька Ореста, і тим поставив останню крапку в історії західної римської імперії). Але ці молоді (багато ще в чому варварські) країни жадібно всотували в себе досягнення вже неіснуючої держави, репрезентовані певною множиною її індивідуальних носіїв - римських інтелектуалів. І вони охоче передавали молодим хазяям нової Європи свої знання і досвід, але робила це спрямовано, нав'язуючи їх саме в римоментальній формі. Римський філософ Боецій, ув'язнений (і пізніше страчений) остготським королем Теодорихом, поспішав у в'язниці скласти програму перекладу на лат. мову грец. філософських текстів, починаючи з "Логіки" Арістотеля, з метою надання лат. перекладам однозначної строгості і точності (і, отже, вузької "визначеності"). Подібний підхід де перекладу притаманний і попереднику Боеція - св. Єроніму, перекладачеві на лат. мову Біблії. Цей переклад (пізніше канонізований] називався "Вульгата" (від лат. Vulgaris - "загальноприйнятий", "стереотипізований", "популярний"). У цих діях проглядається прагнення передати своїм нащадкам грец. "мудрість" у римоментальній версії, і навіть латиномовно. Ще один римлянин - Косіодор (VI ст.), -який тривалий час служив при дворі остготських правителів Риму, "вписує" остготів у римську історію, перетворюючи їх тим самим на "продовжувачів" історії Риму. Особливо показовою в цьому плані є праця Косіодора "Барії", яка містить численні тексти указів, розпоряджень, едиктів остготських королів. Цим документам властива чисто римська (без будь-якого врахування готської специфіки) форма державно-політичної документації, - це своєрідний римський взірець (стандарт, шаблон) для готських (і будь-яких інших) державців. У такому ж "ключі" діяв і перший енциклопедист середньовіччя Ісідор Севільський (VІІ ст.), автор праці "Етимології". Він конструює римоментальну "модель світу" словесним способом, надаючи слову перевагу перед реальністю.

Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати свідомість нових господарів Європи (кельто-германських "варварів") як "римську" (римоментальну), і відповідно формувати уявлення навіть про лат. мову як про нібито "єдино можливу культурну мову", виховуючи одночасно зневагу до рідних (етнічних) мов нових європейських народів як нібито "плебейських", що "нездатні" виражати високі духовні цінності культури. Тому й засвоєння духовної культури, зокрема філософської, бачилося як латиномовне (і римоментальне) продовження римської історії, в тому числі й історії філософії. Лат. мова надовго стає загальною "мовою культури" Західної Європи, що надає середньовічній західноєвропейській філософії однозначно формалістичного (логіко-раціоналістичного) характеру. Це досить чітко демонструє схоластичний стиль філософування середньовічної західноєвропейської філософії IX-XIV ст. У тогочасних європейських ун-тах навіть термін діалектика стає тотожним формальній логіці (під назвою "діалектика" там читалися курси Арістотелевої логіки). Характеризуючи лат. мову середньовічних філософських текстів, Геґель говорить у своїх лекціях з історії філософії: "Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення" (Геґель. Лекции по истории философии // Соч. в 14 т. - М.-Л., 1935. - Т.Н. - С.361). І цей римоментальний раціоналізм продовжує панувати в західноєвропейській філософії Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.). Таким чином, у першому наближенні (оскільки діяли й дещо інші, на перших кроках, правда, не досить помітні тенденції) можна зробити висновок про те, що середньовічна (а згодом й ренесансна і новочасна) Західна Європа сприйняла прадавню (елліно-елліністичну) європейську філософську (і взагалі культурну) спадщину через посередництво римської її версії -у римоментальній (і навіть латиномовній) її формі. Маючи ж на увазі людиномірний характер філософського знання (предметом філософії, як відомо, є взаємодія людини з навколишнім світом), ми хочемо підкреслити, що римоментальний варіант філософії орієнтувався на "зовнішню" (логіко-раціоналістичну, формально-правову) філософську "візію" людини.

Зовсім інша ситуація склалася у Східній Європі. Тут, на землях сучасної Волині, Прикарпаття, Поділля та Київщини в У-УІІ ст. мешкала слов'янська людність т. зв. празької археологічної культури, якою в Уст. було засноване невеличке поселення, пізніше назване Києвом (за іменем легендарного засновника цієї спільноти - Кия). На землях між Середнім Дніпром, Прип'яттю та Східними Карпатами в УП ст. празька культура трансформувалася в Лука-Райковецьку, її пам'ятки залишили праукраїнські племена літописних волинян, хорватів, деревлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність і була безпосереднім грунтом Київської Русі ІХ—Х ст. Безпосередність історичного розвитку від найдавніших склавинів Волині до сучасних українців "дає підстави вважати, що корені українського етногенезу сягають кінця Уст. н. е." (Залізняк Л. Л, Первісна історії України. - К, 1999.-С. 224).

У 988 Київська держава (на цей час вона була вже могутньою імперією, що об'єднувала майже всі східнослов'янські і деякі неслов'янські племена) остаточно приймає християнство (перша спроба його прийняття була зроблена ще в IX ст.). І отримує християнство від Візантії, безпосередньої спадкоємниці елліно-елліністичної цивілізації. Інакше кажучи, давня укр. держава Русь сприймає прадавню європейську культурну спадщину від самого її першоджерела -елліно-елліністичного світу. Філософсько ж світоглядним ядром цього світу є не "зовнішня" (як у римському світі), а "внутрішня" людина, тобто людина духовна, або "сердечна" ("серце" в біблійній символіці репрезентує дух, духовність). Така "філософія серця", або кордоцентризм (від грец. - серце), коріниться в змісті елліністичного неоплатонізму, який став головним змістовним джерелом християнської теології (в рамках Александрійської школи Філона, Орігена та Климента Александрійського і, особливо, християнського неоплатонізму т.зв. "Корпусу Ареопагітики" з коментарями до нього Максима Ісповідника).

Київська держава, сприймаючи античну європейську культуру з її елліно-елліністичного (візантійського) джерела, засвоювала її не в грекомовній формі (як Західна Європа - в латиномовній), але в рідномовній (т. зв. староболгарській мові, яку давні русичі розуміли без перекладу) формі. Болгарш, Сербія, Македонці, які прийняли християнство (теж від Візантії) трохи раніше від Русі, мали вже перекладну (з грец.) і оригінальну (староболгаромовну) літературу, якою вони постачали Русь. Це відбувається ще за часів т. зв. першого південнослов'янського впливу на Русь X—XI ст. - "Шестоднев" Екзарха Болгарського, переклад "Діалектики" Іоанна Дамаскіна, "Ізборник Святослава 1037 року" та щ. насичені ідеями неоплатонізму; і другого південнослов'янського впливу на Русь XIV ст. - т. зв. "ісихастичні" ідеї Григорія Папами, висловлені ним у полеміці з раціоналістичною позицією Варлама Калабрінського в 1341-68, і головне — слов'яномовний переклад "Корпусу Ареопагіки", зроблений у 1371 в Афонському монастирі св. Пантелеймона ченцем Ісайєю. Перший список цього перекладу був завезений до Києва митрополитом Киприяном Цамблаком у XV ст. На базі цієї літератури в Київській державі виникає оригінальна філософія укр. неоплатонізму кордоцентричного спрямування. Вже в XI ст. (у 1051) в Києві з'являється перший філософський твір "Слово про закон і благодать", написаний митрополитом-русичем Іларіоном; у XII ст. розгортається творчість київських філософів Кирила Туровського, Климента Смолятича та ш. Отже, кордоцентричний (орієнтований на "внутрішню", духовну людину) погляд на світ формується вже в ранніх літературних пам'ятках праукраїнського суспільства княжої доби. За свідченням В. Горського, серце в них виступає "однією з іпостасей, що генерується ... образом медіатора, посередника між людиною і навколишнім світом. Воно (серце - /. Б.) вважається органом, що з'єднує воєдино всі сутнісні сили людини - думку, волю і віру"; митрополит Іларіон, віддаючи шану Володимиру Великому за введення християнства, говорить, що "в серці князя засяяв розум"... Зосереджуючи в собі розум, віру, чуття і волю людини, серце виявляється центром залучення, причетності до трансцендентного, сакрального, позаземного" (Горський В. С. Философские идеи в Киевской Руси XI – начала ХІІ века. - К, 1988. -С. 101-102).

Якщо розвиток середньовічної західноєвропейської філософії, що розгорталася у формально-раціональному річищі римоментальної схоластики (схоластизованого арістотелізму), йшов у напрямку Відродження (що було раціоналістично-натуралістичним "відродженням" переважно римської античності), то річищем української середньовічної думки була неоплатонічно (містично) орієнтована творчість Іоанна Дамаскіна, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сірина, Іоанна Златоуста і, особливо, Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Тож зрозуміло, що результатом такого спрямування не могло бути щось аналогічне західноєвропейському Ренесансу (деякою подобою Ренесансу можна вважати лише появу в Україні XV-XVI ст. "гуманістичних" ідей, запозичених під час навчання на Заході мислителями типу Юрія Котермака, С. Оріховського, П. Русина з Кросна та ін., але вони не мали тривалого впливу на укр. суспільну свідомість). Натомість цей розвиток виявився більш співзвучним реформаційним ідеям того часу внаслідок їх виразно антикатолицького спрямування - адже не можна забувати, що це був час початку активної релігійно-культурної інвазії в Україну і Білорусь створеної Люблінською унією 1569 Речі Посполитої; інвазії, яку очолював войовничий орден єзуїтів. Тому результатом такого характеру розвитку укр. філософії була поява опозиційного Ренесансу феномена Бароко.

На противагу Ренесансові, який центрував себе на ідеї тотожного реальності Розуму — Ratio, тобто "оприродненого", редукованого до механічної природи духу і, отже, "знедуховленого" духу, Бароко відновлювало Дух ("внутрішню людину", "серце") в його унікальності і неповторності, наполягало на єдності (навіть гармонії) духу і природи, але водночас на їх принциповій незілляності Тим то Бароко не протиставляє античність християнству (як Ренесанс, який взагалі розглядає християнське середньовіччя як "темні віки", як "провал" в історії), але гармонізує їх (як це робила східна апологетика, на відмиту від західної - згадати хоча б Тертулліана). Від XVII ст. укр. філософії (і культура в цілому) набуває характеру не просто кордо-центричного ("філософії серця"), а бароково-кордоцентричного.

Одним із перших барокового підходу до світу був (за свідченням Дм. Чижевського) І. Вишенський (XVI—XVІІ ст.), відомий укр. мислитель, симпатик ареопагітичної філософії, непримиренний борець проти католицької інвазії в укр. землі. Він вважається одним із перших полемістів (учасники руху укр. інтелектуалів, що виступали з активною полемікою проти єзуїтського наступу на православ'я). Потужним центром полемічної думки (з опорою на ареопагітичні ідеї) був знаменитий острозький освітньо-культурний центр, створений у 1576 Костянтином Острозьким. Одним з речників барокового мислення був також відомий філософ і письменник К. Т. Ставровецький (XVII ст.). Серед інших діячів бароко Д. Чижевський називає М. Смотрицького, П. Могилу, І. Мазепу, але особливо вирізняє

Г. Сковороду, у світоглядній позиції якого укр. бароково-кордо-центрична культура (особливо філософська) і справді набирає особливого, по суті знакового для укр. культури характеру.

Укр. філософія як окцидентальний тип філософської культури, отже, набуває свого класичного - зрілого - рівня у творчості Сковороди. Це було ХУІІІ ст. - надзвичайно складний (і трагічний) час укр. історії, на яку в сер. ХІІІ ст. (у нещасливому 1654 Переяславської ради) впала темна "ніч бездержавності". Україна потрапила у "залізні" лабети Московсько-азійської ("туранської", за висловом рос. науковця М. С. Трубецького) деспотії, принципово несумірної з укр. окцидентальною духовністю. Проте й сама Московія на цей момент потрапляє в потужне силове поле європофільських реформ Петра І. "Цар Петро, - коментує названий факт вищезгаданий М. С. Трубецькой, — поставив собі за мету європеїзувати російську культуру. Ясно, що для виконання цього завдання годилася лише західноруська, українська редакція руської культури... Навпаки, великоруська редакція руської культури, через своє підкреслюване європофобство і тенденції до самодостатності, не тільки не годилася для цілей Петра, але навіть прямо заважала здійсненню цих цілей. Тому Петро цю великоруську редакцію руської культури налагодився викоренити і винищити, а єдиною редакцією руської культури, взяту за вихідну точку для подальшого розвитку, узяв українську редакцію. У такий спосіб стара великоруська, московська культура за Петра померла; та ж культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури" (Трубецькой Н. С. История. Культура. Язык. - М., 1995. - С. 363). Саме так, вважає М. Трубецькой, на межі XVII і ХVІІІ ст. відбулася "українізація великоруської духовної культури ... і руська культура стала єдиною" (там само. - С. 367); наслідком цього було виникнення "загальноруської" (М. Трубецькой), як точніше було б сказати сьогодні, культури. Остання, за М. Трубецьким, була західноруською за своїм походженням, але "руська державність була за своїм походженням великоруською, а тому й центр культури мав переміститися з України до Великороси", тому й культура ця "стала не специфічно великоруською, не специфічно українською, а загальноруською" (там само. — С. 367). "Загальноруською" ("общерусской") ця культура стала, проте, не в плані буквального запозичення Москвою укр. ("західноруської") культури і такого ж буквального "самознищення" культури "великоруської", як можна зрозуміти міркування Трубецького. Укр. культура, як культура окцидентальна, лише відіграла роль активного медіатора в реалізації грандіозного задуму Петра І "європеїзувати" азійсько-туранську Московію (недаремно головою "ученой дружини" - своєрідного "мозкового центру" по створенню і реалізації петровських реформ — був один із найталановитіших професорів Києво-Могилянської академії, укр. мислитель, письменник і вчений Теофан Прокопович). "Загальноруська" культура формується на базі києво-руської (давньоукраїнської) - європейської - культури як нова культура нової (орієнтованої на Європу) Великоросії - Російської (вже не Московської, а Петербурзької) імперії. Сама ж укр. культура продовжувала свій власний розвиток поряд із російською. Інша справа, що ввійшовши політично до складу Московської держави, що за царювання Петра І стала Російською імперією, Україна почала зазнавати все зростаючого колоніального тиску (економічного, політичного і, звичайно ж, духовного). Це виявилося насамперед у спробах привласнити (оголосити суто рос. надбанням) здобутки питомо укр. культури, а згодом (від "Истории государства Российского" сконструйованої Карамзиним у XIX ст.) привласнити й чисто укр. історію, проголосивши початком "рос. історії" 882 рік - час, коли до початку формування проросійського етносу (кін. XI - поч. XII ст.) лишалося ще більше 200 років.

Внаслідок активної рос.-імперської експансії на межі XVIII-XIX ст. Україна починає втрачати свою багатовікову культурну першість перед колишньою Московією. Своєрідним символом цієї втрати стало закриття в 1817 Києво-Могилянської академії, перетворення її на одну з рядових духовних академій Російської імперії. Укр. громадськість не мирилася з такою ситуацією, але, лише скориставшись тимчасовим "лібералізмом" імператора Александра ІІ, вдалося вирвати дозвіл імператора на відкриття в 1805 у Харкові ун-ту (та й то не за державний кошт, а за зібрані серед дворянства Слобожанщини добровільні пожертвування). Ун-т, зрозуміло, був російськомовним, зле, за твердженням укр. культурного діяча П. Голубенка, не був "явищем російської культури і не був дарунком російської держави... Своїм студентським і професорським складом Харківський університет цілком відповідав духові української культурно-освітньої традиції, студенти були переважно українці" а професори здебільшого не російського походження, репрезентанти західного світу... Харків став першим осередком українського культурного руху і відродження нової української літератури" (Голубенко П. І. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 114).

Ігнорував царський уряд і численні звернення укр. громадськості відкрити ун-т у центрі укр. культури Києві (не для того закривала Росія Києво-Могилянську академію, щоб натомість відкрити в Києві ун-т). Проте польськ. повстання в листопаді 1830 змусило імператора Миколу І всерйоз подумати про створення Київського унту, оскільки, як пише укр. історик О. Субтельний, "першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських впливів на Правобережжі України". У 1831 створюється комісія для створення Київського ун-ту, що "мав постати твердинею самодержавства, православ'я і народності в Південно-західному краї", у 1834 було відкрито в Києві Імператорський ун-т св. Володимира (зрозуміло, з рос. мовою навчання). Царський міністр освіти С.Уваров прямо заявив, ще метою ун-ту є "поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії" (див.: Субтельний О. Україна: історії - К, 1992. - С. 191). Восени 1834 Київський ун-т почав працювати у складі першого (і спочатку єдиного в ньому) філософського ф-ту.

Але ж на яку філософську традицію міг спертися тогочасний ун-т у Росії, якщо нова (вже не старомосковська), а власне рос. світоглядна думка тільки формувалася? Нова ("європеїзована") рос. філософія (також і богослов'я), яка, за свідченням М.Бердяєва, починалася в XIX ст. іменами /. В. Киреєвського, О. С. Хом'якова,

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Частина І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АВІДЬЯ

  • АСТІКА, НАСТІКА

  • БРАГМАН

  • ВАЙШЕШИКА

  • ВЕДИ

  • ДАОСИЗМ

  • ДАРШАНА

  • ДЖИВА

  • ІНЬ—ЯН

  • КЕВАЛА-ДЖНЯНА

  • КОНФУЦІЙ

  • ЛЕГІЗМ

  • ЛІ

  • МІМАНСА

  • МОКША

  • ПРАКРИТІ, ПУРУША

  • САНСАРА

  • ТАМАС

  • ФІЛОСОФІЯ БУДДИЗМУ

  • ШАН ЯН

  • Розділ 2. Антична філософія

  • АКАДЕМІЯ ПЛАТОНОВА

  • АНАКСІМАНДР З МІЛЕТУ

  • АНАХАРСІС З АБДЕР

  • АТОМ

  • ГЕРАКЛІТ З ЕФЕСУ

  • ГЕСІОД

  • ДЕМОКРІТ З АБДЕР

  • ДІОГЕН ЛАЕРЦІЙ

  • ДУША

  • ЕКЛЕКТИЗМ

  • ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТА

  • ЕНЕСІДЕМ ІЗ КНОСА

  • ЕПІКУР

  • ЕПІКУРЕЙСЬКА ШКОЛА

  • ЗЕНОН З КІТІЯ (КІТІОНА)

  • ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ

  • КІНІКИ

  • КЛЕАНФ

  • ЛЕВКІПП

  • ЛУКРЕЦІЙ ТІТ ЛУКРЕЦІЙ КАР (Titus Lucretius Carus)

  • МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (Marcus Aurelius Antoninus)

  • МЕГАРСЬКА ШКОЛА

  • НЕОПЛАТОНІЗМ

  • ОРФІКИ

  • "ПАРМЕНІД"

  • ПЕРИПАТЕТИЧНА ШКОЛА АРІСТОТЕЛЯ (ЛІКЕЙ)

  • "ПІР"

  • ПІТАГОР ПІФАГОР

  • ПІФАГОР

  • ПЛОТІН

  • ПЛЮРАЛІСТИ

  • "ПРОТАГОР"

  • РОЗУМ-"НУС"

  • СОКРАТ

  • СОКРАТИЧНІ ШКОЛИ

  • СТОЇЦИЗМ (Стоїки)

  • ТАЛЕС З МІЛЕТУ (Фалес)

  • СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

  • Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)

  • АВҐУСТИН АВРЕЛІЙ

  • АВЕРРОЕС

  • АЛ-ФАРАБІ

  • БЕКОН РОДЖЕР (BACON ROGER)

  • БЕРНАР КЛЕРВОСЬКИЙ БЕРНАРД (Bernardus abbas Clarae Vaffis)

  • БОГ

  • БОНАВЕНТУРА (Bonaventura)

  • БРУНО (Bruno), ДЖОРДАНО (Філіппо)

  • БЬОМЕ (Böhme) ЯКОБ

  • ВАЛЛА ЛОРЕНЦО (Valla)

  • ВАСИЛЬ ВЕЛИКИЙ ВАСИЛЬ КЕНІЙСЯКИЙ

  • ВИД І РІД

  • ГРИГОРІЙ НАЗІАНЗІН ГРИГОРІЙ БОГОСЛОВ

  • ГРИГОРІЙ НІССЬКИЙ

  • ГРИГОРІЙ ПАЛАМА

  • ГРІХ

  • ҐІЛЬБЕРТ ПОРРЕТАНСЬКИЙ

  • ҐІЛЬОМ ДЕ КОНШ

  • ДАНТЕ АЛІГ'ЄРІ

  • "ДІДАХЕ"

  • ДОМІНІК ДЕ ГУСМАН

  • ДУНС СКОТ ІОАНН

  • ЕКХАРТ ЙОГАНН, МЕЙСТЕР ЕКХАРТ (Meister Eckhart)

  • ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ ДЕЗІДЕРІЙ

  • ЕРІУҐЕНА

  • ІБН РУШД АБУ АЛ-ВАЛІД МУХАММАД ІБН АХМАД

  • ІГНАТІЙ АНТІОХШСЬКИЙ

  • ІОАНН СКОТ ЕРІУҐЕНА

  • ІОАНН СОЛСБЕРІЙСЬКИЙ

  • ІПОСТАСЬ

  • ІУСТИН ФЛАВІН, МУЧЕНИК

  • КАМПАНЕЛЛА ТОММАЗО

  • КАППАДОКІЙСЬКИЙ ГУРТОК

  • КЛИМЕНТ РИМСЬКИЙ

  • КОНЦЕПТУАЛІЗМ

  • МАКСИМ ІСПОВІДНИК

  • МОР (МОRЕ) ТОМАС

  • НІКОЛА КУЗАНСЬКИЙ (Nicolaus Cusanus), НІКОЛАЙ КРЕБС (Krebs)

  • НОМІНАЛІЗМ

  • ОККАМ ВІЛЬЯМ

  • ОРІГЕН

  • ПАТРИСТИКА

  • ПАТРИСТИКА НІКЕЙСЬКА І ПІСЛЯНІКЕЙСЬКА

  • ПЕТРАРКА (PETRARCA) ФРАНЧЕСКО

  • ПЕТРО ДАМІАНІ (PETRUS DAMIANUS), ДАМІАН

  • ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА (PICO DELLA MIRÁNDOLA) ДЖОВАННІ

  • РІД І ВИД

  • РОСЦЕЛІН (ROSCELINUS) ІОАНН

  • СУАРЕС (SUAREZ) ФРАНСІСКО

  • СХОЛАСТИКА

  • ТАТІАН

  • ТЕОЛОГІЯ

  • ТОМА АКВІНСЬКИЙ (THOMAS AQUINAS), ФОМА АКВІНСЬКИЙ, АКВІНАТ

  • ТОМА КЕМПІЙСЬКИЙ (THOMAS A KEMPIS), ФОМА КЕМПІЙСЬКИЙ

  • УНІВЕРСАЛІЯ

  • ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ

  • ФЛОРЕНТІЙСЬКА ПЛАТОНОВА АКАДЕМІЯ

  • ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.

  • АНГЛІЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО

  • БЕРКЛІ (BERKELEY) ДЖОРДЖ

  • БОЛІНҐБРОК ГЕНРІ

  • ВОЛЬТЕР Справж. ім'я та прізв. ФРАНСУА МАРІ АРУЕ (FRANÇOIS MARIE AROUET)

  • ГЕЛЬВЕЦІЙ (HELVETIUS) КЛОД АДРІАН

  • ГОЛЬБАХ ПОЛЬ (BARON PAUL VON HOLBACH, D'HOLBACH)

  • ДЕКАРТ (DESCARTES) РЕНЕ, латиниз. ім'я КАРТЕЗІЙ (RENATUS CARTESIUS)

  • ДІДРО (DIDEROT) ДЕНІ

  • "ЕТИКА"

  • ІДЕЯ

  • КАРТЕЗІАНСТВО

  • КОНДІЛЬЯК ЕТЬЄН БОННО ДЕ

  • КУМБЕРЛЕНД (CUMBERLAND) РІЧАРД

  • ЛЯЙБНІЦ (LEIBNIZ) ҐОТФРІД ВІЛЬГЕЛЬМ

  • МАЛЬБРАНШ НІКОЛЯ

  • МАТЕРІАЛІЗМ ФРАНЦУЗЬКИЙ

  • МОНТЕСК'Є ШАРЛЬ-ЛУЇ ДЕ СЕКОНДА (CHARLES-LOUIS DE SECONDA, BARON DE LA BREDE ET DE MONTESQUIEU)

  • "НОВИЙ ОРГАНОН"

  • ОКАЗІОНАЛІЗМ

  • ПОР-РОЯЛЬ

  • "ПРО ЛЮДИНУ, ЇЇ РОЗУМОВІ ЗДІБНОСТІ ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ"

  • РЕФОРМАЦІЯ

  • РУССО (ROUSSEAU) ЖАН-ЖАК

  • СМІТ (SMITH) АДАМ

  • СУБСТАНЦІЯ

  • "ТРАКТАТ ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ..."

  • ФОНТЕНЕЛЬ БЕРНАРД

  • ЮМ (HUME) ДЕВІД

  • НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

  • АБСОЛЮТНА ІДЕЯ

  • АНТИНОМІЯ

  • АППРЕГЕНЗІЯ

  • БАУМҐАРТЕН (BAUMGARTEN) ОЛЕКСАНДР ГОТЛІБ

  • "ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: ЩО ТАКЕ ПРОСВІТНИЦТВО?"

  • "ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ МІФОЛОГІЇ"

  • ГАМАН (HAMANN) ЙОГАН ҐЕОРҐ

  • ГЕҐЕЛЬ (HEGEL) ҐЕОРҐ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ

  • ГЕГЕЛЬЯНСТВО

  • ГЕЛЬДЕРЛІН (HÖLDERLIN) ЙОГАНН ХРИСТИЯН ФРІДРІХ

  • ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ

  • "ЗАМКНЕНА ТОРГОВА ДЕРЖАВА"

  • ЗОЛЬҐЕР (SOLGER) КАРЛ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ

  • "ІДЕЇ ДО ФІЛОСОФІЇ ПРИРОДИ ЯК ВСТУП ДО ВИВЧЕННЯ ЦІЄЇ НАУКИ"

  • ІМПЕРАТИВ

  • КАНТ (KANT) ІММАНУЇЛ

  • КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ І. КАНТА

  • "КРИТИКА ПРАКТИЧНОГО РОЗУМУ"

  • "КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"

  • "ЛЕКЦІЇ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ"

  • "ЛЕКЦІЇ З ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ"

  • ЛЕССІНҐ (LESSING), ҐОТХОЛЬД ЕФРАЇМ

  • "ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ"

  • МАЙМОН (MAIMÓN, СПРАВЖ. ПРІЗВ. ХЕЙМАН, HEIMAN) СОЛОМОН

  • "НАСТАНОВИ ДО БЛАЖЕННОГО ЖИТТЯ"

  • "НАУКА ЛОГІКИ"

  • НОВАЛІС ФРІДРІХ ФОН ГАРДЕНБЕРҐ

  • НОУМЕН

  • "ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОЇ ЕПОХИ"

  • "ПРО МЕЖІ ДЕРЖАВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ"

  • РАЙНГОЛЬД КАРЛ ЛЕОНАРД

  • РІЧ У СОБІ

  • "СИСТЕМА СВІТОВИХ ЕПОХ"

  • "СИСТЕМА ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОГО ІДЕАЛІЗМУ"

  • ТЕТЕНС ЙОГАНН НІКОЛАС

  • ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ

  • "ФІЛОСОФІЯ ПРАВА"

  • ФІХТЕ (FICHTE) ЙОГАНН ҐОТЛІБ

  • ФОЄРБАХ (FEUERBACH) ЛЮДВІҐ АНДРЕАС

  • ШЕЛЛІНҐ ФРІДРІХ ВІЛЬГЕЛЬМ ЙОЗЕФ

  • ШІЛЛЕР ЙОГАНН-ФРІДРІХ

  • ШЛЯЙЄРМАХЕР ФРІДРІХ ЕРНСТ ДАНІЕЛЬ

  • ШУЛЬЦЕ (Schnitze) (ПСЕВД. ЕНЕЗІДЕМ, AENESIDEM) ҐОТТЛОБ ЕРНСТ

  • ЯКОБІ (JACOBI) ФРІДРІХ ГЕНРІХ

  • СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

  • АВЕНАРІУС (AVENARIUS) РІХАРД

  • АПОЛОНІВСЬКЕ І ДІОНІСІЙСЬКЕ

  • БЕНТАМ (BENTHAM) ДЖЕРЕМІ

  • БОЛЬЦАНО (BOLZANO) БЕРНАРД

  • БУТРУ ЕМІЛЬ

  • ВОЛЯ

  • ГАМІЛЬТОН (HAMILTON) ВІЛЬЯМ

  • ДІЛЬТЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ

  • ДЮРІНҐ (DURING) ЄВГЕН

  • ДЮРКГЕЙМ (DURKHEIM) ЕМІЛЬ

  • ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ

  • ЗІММЕЛЬ ҐЕОРҐ

  • ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ

  • ІНТУЇЦІЯ

  • КАРЛЕЙЛЬ КАРЛЕЙЛ ТОМАС

  • КОГЕН (COHEN) ГЕРМАН

  • КОНТ (COMTE) ОҐЮСТ

  • КУЗЕН (COUSIN) ВІКТОР

  • ЛІБЕРТ АРТУР

  • МАЛЬТУС (MALTHUS) ТОМАС РОБЕРТ

  • МЕН ДЕ БІРАН (MAIN DE BIRAN) МАРІ ФРАНСУА П'ЄР ҐОНТЬЄ ДЕ БІРАН (GONTHIER DE BIRAN)

  • МІЛЛЬ (MILL) ДЖОН СТЮАРТ

  • НАДЛЮДИНА

  • НАТОРП (NATORP) ПАУЛЬ

  • НЕОКАНТІАНСТВО

  • НІГІЛІЗМ

  • НІЦШЕ (NIETZSCHE) ФРІДРІХ

  • ПОЗИТИВІЗМ

  • "ПРО ПОНЯТТЯ ФІЛОСОФІЇ"

  • РЕНАН (RENAN) ЖОЗЕФ ЕРНЕСТ

  • "СВІТ ЯК ВОЛЯ І УЯВЛЕННЯ"

  • ТАЙХМЮЛЛЕР ҐУСТАВ

  • "ТВОРЧА ЕВОЛЮЦІЯ"

  • ТЕОРІЯ ЦІННОСТЕЙ

  • ТРИВАЛІСТЬ

  • ФІКЦІОНАЛІЗМ

  • ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТОГЛЯД

  • ЦІННІСТЬ КУЛЬТУРНА

  • ШОПЕНГАУЕР (SCHOPENHAUER) АРТУР

  • ШПЕНҐЛЕР (SPENGLER) ОСВАЛЬД

  • РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АББАНЬЯНО НІКОЛО

  • АДЛЕР (ADLER) АЛЬФРЕД

  • АЙДУКЕВИЧ КАЗИМЕЖ

  • АЛЬТЮССЕР ЛУЇ П'ЄР

  • АНТИПСИХОЛОГІЗМ

  • АРЕНДТ (ARENDT) ГАННА

  • БАТАЙ (BATAILLE) ЖОРЖ

  • БОДРІЙЯР ЖАН

  • БОЛЬНОВ (BOLLNOW) OТТО ФРІДРІХ

  • БРЕДЛІ (BRADLEY) ФРЕНСІС ГЕРБЕРТ

  • БУДЕННА МОВА

  • "БУТТЯ І ЧАС"

  • ВАЛЬ ЖАН

  • ВЕБЕР (WEBER) МАКС

  • ВЕРИФІКАЦІОНІЗМ

  • ВІТАЛІЗМ

  • ВОЙТИЛА (WOJTYLA) КАРОЛЬ ЮЗЕФ, ПАПА ІВАН ПАВЛО П (ІОАNNES PAULUS)

  • ВСЕ-ЛЮДИНА

  • ГАЙДЕҐҐЕР (HEIDEGGER) МАРТІН

  • ГАЙЄК (HAYEK) ФРІДРІХ АВГУСТ ФОН

  • ГЕЙЗІНҐА (HUIZINGA) ЙОГАН

  • ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО

  • ГОРИЗОНТ

  • ГЬОСЛЕ ВІТТОРІО

  • ҐВАТТАРІ (GUATTARI) ФЕЛІКС

  • ҐЛЮКСМАН АНДРЕ

  • ДАММІТ МАЙКЛ ЕНГОНІ ЕРДЛІ

  • "ДВІ ДОГМИ ЕМПІРИЗМУ"

  • ДЕВІДСОН (DAVIDSON) ДОНАЛД

  • ДЕЛЬОЗ ЖІЛЬ

  • ДЕРРІДА ЖАК

  • ДЖЕЙМІСОН (JAMESON) ФРЕДЕРІК

  • ДЖЕНТІЛЕ (GENTILE) ДЖОВАННІ

  • ДУХ І ПОРИВ

  • ДЮФРЕН МІКЕЛЬ

  • ЕКЗИСТЕНЦІЯ

  • ЕНҐЕЛЬС (ENGELS) ФРІДРІХ

  • ЖИТТЄВИЙ СВІТ

  • ІНҐАРДЕН РОМАН

  • ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

  • ІРОНІЯ

  • ЙОНАС (JONAS) ГАНС

  • КАРНАП РУДОЛЬФ

  • "КІНЦЯ ФІЛОСОФІЇ" ПРОБЛЕМА

  • КОЖЕВ (ПРІЗВ. КОЖЕВНІКОВ) ОЛЕКСАНДР

  • КОЛЛІНҐВУД РОБІН ДЖОРДЖ

  • КОРЕТ ЕМЕРІХ

  • КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

  • (KRONER) РІХАРД

  • КУАЙН (QUINE) ВІЛАРД ВАН ОРМАН

  • КУН (KUHN) ТОМАС СЕМЮЕЛ

  • ЛАКАН (LACAN) ЖАК

  • ЛАКАТОС (LAKATOSH) ІМРЕ

  • ЛЕВІНАС ЕММАНУЕЛЬ

  • ЛЕНІН

  • ЛІОТАР ЖАН-ФРАНСУА

  • "ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ТРАКТАТ"

  • ЛОГІЧНА СЕМАНТИКА

  • ЛОГОЦЕНТРИЗМ

  • ЛУКАЧ ДЬЄРДЬ

  • ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ШКОЛА

  • ЛЬОВІТ КАРЛ

  • МАКІНТАЙР (MACINTYRE) АЛАСДЕР

  • МАН (MAN) ПОЛЬ ДЕ

  • МАРІТЕН ЖАК

  • МАРСЕЛЬ (MARCEL) ГАБРІЕЛЬ ОНОРЕ

  • МАСАРИК (MASARYK) ТОМАШ ГАРРІК

  • МАТЕРІАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ К. МАРКСА

  • МЕНТАЛІТЕТ

  • МЕТАМОВА

  • "МІФОЛОГІКИ"

  • МОДЕРН

  • МУР (MOORE) ДЖОРДЖ ЕДВАРД

  • "НАГЛЯДАТИ Й КАРАТИ"

  • НЕОПОЗИТИВІЗМ

  • НЕОРАЦІОНАЛІЗМ

  • НЕОТОМІЗМ

  • НОЕЗІС І НОЕМА

  • ОРТЕҐІАНСТВО

  • (OTTO) РУДОЛЬФ

  • ПАРАДОКС РАССЕЛА

  • ПАТНЕМ (PUTNAM) ХІЛАРІ

  • ПЕРСОНАЛІЗМ

  • ПЕРШОСУЩЕ

  • ПЛЕСНЕР (PLESSNER) ГЕЛЬМУТ

  • ПОВСЯКДЕННІСТЬ

  • "ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ"

  • ПОСТМОДЕРНІЗМ

  • "ПОСТМОДЕРНІЗМ АБО КУЛЬТУРНА ЛОГІКА ПІЗНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ"

  • ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ

  • ПРАЗЬКЕ ЛІНГВІСТИЧНЕ КОЛО

  • "ПРО ТРАГІЧНЕ ПОЧУТТЯ ЖИТТЯ"

  • ПРОТОКОЛЬНІ РЕЧЕННЯ

  • ПСИХОЛОГІЗМ ТА АНТИПСИХОЛОГІЗМ

  • РАЙНАХ АДОЛЬФ

  • РАЙХЕНБАХ (REICHENBACH) ГАНС

  • РАССЕЛ (RUSSELL) БЕРТРАН

  • РАЦІОВІТАЛІЗМ

  • РЕ-СУБЛІМАЦІЯ

  • "РОЗБРАТ"

  • РОЛЗ РОУЛЗ ДЖОН

  • САНТАЯНА ДЖОРДЖ

  • САРТР ЖАН-ПОЛЬ

  • СВОБОДА

  • СЕЛЛАРС РОЙ ВУД

  • СИНЕРГЕТИКА

  • СИТУАЦІЯ

  • "СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНУ"

  • "СЛОВО І ОБ'ЄКТ"

  • СМЕРТЬ

  • СТРОСОН (STRAWSON) ПІТЕР ФРЕДЕРІК

  • "СТРУКТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ"

  • СЦІЄНТИЗМ ТА АНТИСЦІЄНТИЗМ

  • ТВАРДОВСЬКИЙ (TWARDOWSKI), КАЗИМЕЖ

  • ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ

  • ТІЛЛІХ ПАУЛЬ

  • ТОЙНБІ (TOYNBEE) АРНОЛЬД ДЖОЗЕФ

  • ТОТАЛІТАРИЗМ

  • "ТРАКТАТ ПРО УНІВЕРСАЛЬНУ АЛГЕБРУ"

  • УНАМУНО (UNAMUNO) МІТЕЛЬ ДЕ

  • ФЕЙЄРАБЕНД ПОЛ

  • ФЕНОМЕН

  • ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ

  • "ФІЛОСОФІЯ І ДЗЕРКАЛО ПРИРОДИ"

  • ФІНК (FINK) ЕЙҐЕН

  • ФРЕҐЕ (FREGE) ФРІДРІХ ЛЮДВІҐ ҐОТТЛОБ

  • ФРОЙД (FREUD) ЗИГМУНД

  • ФРОММ (FROMM) ЕРІХ

  • ФУКО (FOUCAULT) МІШЕЛЬ ПОЛЬ

  • ХОЛТОН ДЖЕРАЛЬД

  • ШЕЛЕР МАКС

  • ШИЗОАНАЛІЗ

  • "ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?"

  • ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
  • БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

  • ГІЛЯРОВ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ

  • ГОГОЦЬКИЙ СИЛЬВЕСТР СИЛЬВЕСТРОВИЧ

  • ДЕМЧУК ПЕТРО ІВАНОВИЧ

  • КИЇВСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ

  • КИЇВСЬКЕ РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ТОВАРИСТВО

  • КОПНІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

  • КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

  • МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

  • ПРОКОПОВИЧ ТЕОФАН (ФЕОФАН)

  • ТЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

  • ФРАНКО ІВАН ЯКОВИЧ

  • ХВИЛЬОВИЙ (СПРАВЖ. ПРІЗВ. ФІТІЛЬОВ) МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

  • ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ

  • ШИНКАРУК ВОЛОДИМИР ІЛАРІОНОВИЧ

  • ЮРИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР

  • ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

  • АЛЕКСЄЄВ (АСКОЛЬДОВ) СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

  • АСТАФ'ЄВ ПЕТРО ЄВГЕНІЙОВИЧ

  • БАКУНІН ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • БЕРДЯЄВ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • БЄЛИЙ АНДРІЙ (ПСЕВД., СПРАВЖ. ІМ'Я ТА ПРІЗВ. - БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ)

  • БОГДАНОВ (СПРАВЖ. ПРІЗВ. МАЛИНОВСЬКИЙ) ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

  • ВВЕДЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

  • "ВИПРАВДАННЯ ДОБРА"

  • ВИШЕСЛАВЦЕВ БОРИС ПЕТРОВИЧ

  • "ВОПРОСЫ ФИЛОСОФИИ"

  • ВСЕЄДНОСТІ ФІЛОСОФІЯ

  • ГЕССЕН СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ