БУТРУ ЕМІЛЬ
(1845-1921) - франц. філософ, представник спіритуалістичного позитивізму. Проф. Сорбонни; з 1912 -член Франц. академії. Захищаючи релігію і містику, Б. критикував науку і наукові методи ("Про випадковість законів природи", 1874; "Наука і релігія в сучасній філософії", 1908). Б. заперечував існування об'єктивних закономірностей; "коренем буття" у нього є свобода, а джерелом її - світовий розум як вічний Творець. Релігія, за Б., є вищим ступенем духовної свободи, вираз людського устремління -вийти за межі даного. Вчення Б. вплинуло на творчість Берґсона, Блонделя, Брюнсвіка.
А. І. Трубенко
БЮХНЕР (BÜCHNER) ЛЮДВІҐ
(1824-1899) - нім. лікар і філософ, за визначенням Ф.Енґельса - представник "вульгарного" матеріалізму. Праця "Сила і матерія" (1855) зробила Б. одним з найвідоміших представників матеріалізму того часу. У ній він виклав свій світогляд і популяризував досягнення природознавства, яке вважав основою світогляду; відродив механістичні погляди на природу і суспільство. Б. був прихильником соціального дарвінізму; основою соціального розвитку вважав боротьбу за існування. Б. перебував під впливом філософії Кабаніса і Фоєрбаха, ідеї яких знайшли своє продовження в його ученні. Інші праці: "Природа і наука" (1857), "Психічне життя тварин" (1876), "/Дарвінізм і соціалізм" (1894).
ВІНДЕЛЬБАНД (WINDELBAND) ВІЛЬГЕЛЬМ
(1848-1915) -нім. філософ, засновник Баденської школи неокантіанства. Народився у родині прусського службовця. Після закінчення гімназії навчався в ун-тах Єни, Берліна, Геттінгена, де вивчав спочатку медицину, біологію, а потім — історію та філософію. Філософські погляди В. формувались під впливом критичної філософії Канта, сприйняту через філософію І. Ґ. Фіхте і Р. Г. Лотце, а також у руслі історико-філософських ідей Куно Фішера. У 1870 під керівництвом Лотце захистив докторську дисертацію "Концепція випадковості". Викладав філософію в ун-ті Ляйпціґа (1870-76), Цюріха (1876), Фрайбурґа (1877-82), Страсбурга (1882-1903), Гайдельберґа (1903-15). Осн. твори: "Історія Нової філософії в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками" (т. 1—2,1878—80), "Прелюдії" (1884, неодноразово перевидавались), "Історія древньої філософії" (1888), "Історія філософії" (1892, починаючи з 3-го вид. у 1903 - "Підручник історії філософії"), "Історія і природознавство" (1894), "Платон" (1901), "Про свободу волі" (1904), "Філософія в німецькому духовному житті XIX століття" (1909), "Оновлення гегельянства" (1910), "Принципи логіки" (1912) та ін.
В. переконаний, що вся післякантівська філософія перебуває в руслі, встановленому "кенігсберзьким мудрецем": всі філософи ХІХ ст. — це учні Канта. Проте, якщо говорити про "повернення" до Канта, то воно не може бути простим повтором історично обумовленого вчення. Чим глибше пізнається суперечливість кантівського мислення, тим більше виявляється засобів для розробки філософської проблематики. Тому зрозуміти Канта - це означає піти далі нього.
Обґрунтовуючи своє розуміння філософії, В. стверджує, що філософія - це "критична наука про загальнообов'язкові цінності". Причому, визначення "наука про загальнообов'язкові цінності" окреслює предмет філософії; "критична наука" — її метод. Важливо, що В. принципово розділяє всі речення на два класи: судження та оцінки. Судження виражають зв'язок двох уявлень свідомості, оцінки - ставлення "оцінювальної" свідомості до свого предмета ("уявленого" предмета). Відмінність між першим і другим має принципово важливе значення, оскільки вона уможливлює визначити філософію як самостійну науку, яка строго відмежовується від інших наук своїм предметом дослідження. Якщо спеціальні науки встановлюють теоретичні судження, то предмет філософії становлять оцінки
Існує три види загальних оцінок, які характеризуються трьома парами понять: істинне - хибне, добре - зле, прекрасне - потворне. Тому існує лише три, власне, філософські науки: логіка, етика, естетика. Вони критично досліджують претензії на статус загально-значущості логічної, етичної та естетичної оцінки. Але повсюди, де "емпірична свідомість" відкриває в собі необхідність загально-значущого, вона наштовхується на "нормативну свідомість". Сутність "нормативної" свідомості полягає в тому, що вона є абсолютно незалежною від емпіричної. Тому завдання філософії не в тому, щоб осягнути все істинне, добре, прекрасне, але виявити, що заслуговує цих значень, і виробити загальні норми для наукового, морального та естетичного життя. Завдання філософії полягає в тому, щоб виявити в хаосі реально існуючих цінностей лише такі, які мусять бути загальнообов'язковими нормами, яким притаманна необхідність нормативної свідомості. Філософія є не що інше, як проникнення у цю нормативну свідомість і наукове дослідження того, які елементи змісту та форми емпіричної свідомості набувають цінності нормативної свідомості...Філософія - це наука про нормативну свідомість". Отже, універсальні цінності істини, добра і краси існують і проявляються як норми у всіх сферах мислення, воління та почування, оскільки вони укорінені у "нормативній свідомості". Такі цінності не мають реального існування, вони апріорні, трансцендентні; цінності - не те, що є, а те, що значить. Всі ці питання були систематично висвітлені у філософії цінностей Г. Ріккерта.
У знаменитій промові "Історія і природознавство" (1894) В. розмежовує природничі та історичні науки. Науки розрізняються не за предметом дослідження, а за методом. Одні науки спрямовані на пізнання загального, закономірного, того, що завжди мало місце, повторюється; для них характерним є "номотетичний" (законовизначальний) метод. Інші науки орієнтуються на пізнання окремих історичних фактів і подій, однократного, того, що було лише один раз; для таких наук характерним є "ідіографічний" (що описує особливе).
Методологічна протилежність двох основних методів характеризує не зміст пізнання, а лише його прийоми. Один і той же об'єкт може бути одночасно предметом як "номотетичного", так і "ідеографічного" дослідження. Протилежність між "загальним", "незмінним" і "однократним", "неповторним" є дещо відносною. Тому В. ставить питання про їх порівняльну цінність. З погляду користі, обидва методи дослідження цілком правомірні. Але з погляду їх культурної цінності, вони суттєво відрізняються. В історичній науці суттєву роль відіграє ціннісна орієнтація, оскільки саме вона обумовлює вибір фактів і подій. Річ у тім, що не все те, що здійснюється, стає історичною подією. В. стверджує, що індивідуальна подія стає історично значущою лише тоді, коли вона "підноситься над одиничним і представляє інтерес для людського загалу". Саме тому, "ціннісна орієнтація на людський загал є основним критерієм для зарахування окремої події до розряду історичних".
Найбільшої слави В. здобув своїми дослідженнями у галузі історії філософії. Він означив цілу низку важливих теоретико-методо-логічних проблем історико-філософського пізнання. Це стосується таких проблем, як предмет, характер, смисл, призначення історії філософії, фактори, завдання та методи історико-філософських досліджень. Розглядаючи історію філософії як "історію понять і проблем", В. створив нову, досить оригінальну і неперевершену історико-філософську концепцію. Тому він є перший історик філософії взагалі в прямому і точному значенні цього слова.
Завдання історико-філософського дослідження: 1) точно встановити всі дані, які можна отримати про життя, інтелектуальний розвиток і вчення філософів із наявних у нашому розпорядженні джерел; 2) відновити із цього матеріалу генетичний процес такою мірою, щоб для кожного філософа була виявлена залежність його вчення як від поглядів його попередників, так і від панівних ідей даної доби, його власної натури та його освіти; 3) оцінити, яке значення мають стосовно загального результату історії філософії вивчені та роз'яснені таким чином учення. Стосовно перших двох завдань історія філософії є філологічно-історичною, тоді як третій момент робить її критично-філософською наукою.
Для вирішення означених завдань В. розробив методологію історико-філософського дослідження, яку успішно реалізував у своїх працях з історії філософії. Методи історії філософії: 1. Наївний описовий метод, згідно з яким просто з історичною точністю викладається те, чому навчали окремі філософи. 2. Генетичний метод пояснення, який заключає у собі три можливих випадки: а) психологічне пояснення, яке зображує особистості та індивідуальні долі філософії як фактичні причини або приводи їхніх поглядів; б) прагматичний прийом, який шукає пояснення вчення кожного філософа у суперечностях і невирішених завданнях його безпосередніх попередників; в) культурно-історичний погляд, який бачить у філософських системах прогресуючий процес сукупного духовного розвитку людства. 3. Умоглядний метод критики, який, виходячи з упередженої системи, намагається охарактеризувати різні фази філософського розвитку тим внеском, який він зробив у цю систему. Таким чином, історико-філософське дослідження виконує три завдання: описує, пояснює та критично оцінює філософські системи минулого.
ВОЛЯ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „БУТРУ ЕМІЛЬ“ на сторінці 1. Приємного читання.
