ВАЛЬ ЖАН
(1888-1974) - родоначальник франц. неогегельянства. У дисертації "Нещасна свідомість у філософії Геґеля" (1929) вперше прагне витлумачити всю Геґелеву філософію в аспекті проблематики "нещасної свідомості", якій присвячено один із розділів "Феноменології духу". В. інтерпретує "нещасну свідомість" як те "вихідне" переживання, з якого виросло світорозуміння молодого Геґеля, а звідси його система і його діалектика. Прагнучи обґрунтувати цю концепцію, В. (слідом за Дільтеєм і нім. неогегельянством) звертається до ранніх (т. зв. "теологічних") рукописів Геґеля і до аналізу тих психологічних мотивів, під впливом яких вони були написані, оскільки все світосприйняття Геґеля виводиться з певних психологічних переживань. В інтерпретації В. відбувається психологізація гегелівського вчення; більше того, оскільки В. симпатизував екзистенціалізму, то цим і пояснюється його увага до психологічних мотивів творчості Геґеля, в яких він віднаходив корені екзистенціалізму. "Екзистенціалізація" гегельянства є взагалі характерною рисою франц. неогегельянства. Ці два ракурси аналізу гегелівського вчення наблизили його до рівня (і особливостей) сприйняття франц. філософської публікації, яка виховувалася за умов переважного впливу Берґсона. Свідоцтвом росту популярності гегелівської філософії у Франції, починаючи з сер. 30-х рр., було велике враження від лекцій Кожева про Геґеля (1933-39), в яких головний акцент приділяється гегелівській діалектиці як методу, що застосовується виключно у сфері "людського існування". Подальша "екзистенціалізація" гегельянства знайшла своє втілення у творах Сартра, Мерло-Понті, Іпполіта, Арона, Фессара та ін.
А. І. Трубенко
ВАТТІМО ДЖАННІ
(нар. у 1936) - італ. філософ-постмодерніст, проф. теоретичної філософії Туринського ун-ту. Згідно В., поняття постмодерн, яке дещо втратило свою популярність, у філософському сенсі залишається актуальним і передбачає процедуру деструкції деяких ґрунтовних рис модернізму, найхарактернішою з яких є віра у прогрес. Ця віра надає поняттю "модерність" ту нормативність, згідно якої все, що є сучаснішим, є ціннішим та досконалішим. Модернізм визначається як епоха, базовою цінністю якої є буття сучасного. Епохальна зміна в розумінні історії постає як плюральність, адже якщо віра у прогрес була певним "принципом реальності" у модернізмі, то в результаті її втрати сама реальність втрачає сенс: у постмодерному сприйнятті реальність не постає як дещо об'єктивне. Не менш важливу роль грає "медіатизація" соціального життя. Мас-медіа, що великою мірою визначають наше сприйняття реальності, не привели до тотальної гомологізації світогляду, а, навпаки, спровокували вибух плюралізму поглядів.
Відвертий плюралізм разом із втратою віри в історію та відчуттям необ'єктивності світу породили послаблення почуття реальності. У зв'язку з цим, В. застосовує поняття "естетизації життя" у постмодерну епоху. Сенс постмодерної естетизації життя полягає в тому, що плюралізм (художніх стилів та стилів життя) більше не обмежується жорстким розмежуванням реальності та уявлення. З одного боку, історія все більше перетворюється на естетику; світи та особистості, які вивчають історики, майже не відрізняються від вигаданих персонажів та світів. З пішого боку, саме естетичне сприйняття стає історичнішим, бо художній твір постає як репрезентації! певного світу, як певна можлива форма життя. Задоволення, яке ми відчуваємо, споглядаючи витвір мистецтва, не пов'язане більше з переживанням певної завершеності; звичні критерії оцінки якості художнього твору вже не мають ніякого відношення до досконалості його форми, навпаки, вони пов'язані зі здатністю твору мистецтва породжувати, викликати у нас множину спогадів, асоціацій, зв'язків.
Суспільство пізньої сучасності, або постмодерністське суспільство В. визначає як суспільство переможних комунікацій. Всюдисуща хвиля теле- та радіоефіру незворотно руйнує реальність факту, світ розчиняється в неочевидності, а сучасна людина, приглушена потоками інформації, втрачає почуття об'єктивності. Згідно В., наше суспільство зовсім не прозоре, воно існує як суспільство бойових дій, де велика кількість інтерпретаційних інстанцій знаходяться у суперечності одна з одною. Це і є свобода, оскільки, якби існували істинні інтерпретації, ми не були б вільними.
В. прагне такого суспільства, в якому можна було б вести діалог без насильницького наказу. Він не довіряє суспільству, в якому діалог - це "шлях істини". Останнє можливе лише за умови створення тоталітарного суб'єкта, здатного судити про "порушення комунікації". В. дає філософське визначення насильства як того, що "перешкоджає запитувати далі". Якщо з ідеєю істини можна прийти до тоталітарного суспільства, то з ідеєю ненасильства - ні.
Згідно В., у сучасному світі нам потрібно орієнтуватися на ту форму свободи, яка є рухомішою та менше ідентифікується з реалізацією певної моделі. Досвід існування у "світі мас-медіа", де через засоби комунікації є можливість по-різному інтерпретувати події, все менше стимулює нас до пошуку такого засобу, в якому світ був би відображений об'єктивно.
Не потрібно також думати, згідно В., що у постмодернізмі немає пріоритетів, такими пріоритетами італ. дослідник вважає гуманітарні науки та "прекрасне". Гуманітарні науки, завдяки своїй методологічній непогодженості, допомагають усвідомити те, що "метафізичні казки" — це лише казки, а "прекрасне" дозволяє розширити життєвий світ, відкриваючи інші можливі життєві світи, створені засобами мистецтва.
В. розглядає проблему виходу за межі метафізики, що має назву "демаскації" метафізики (unmasking - зривання маски), а також можливі шляхи подолання метафізики, як вони виявились у низки філософів останнього часу, які намагалися розхитати основи метафізики. Аналізуючи підходи Ніцше з його теорією "демаскації демаркації", Гайдеґґера з його "пригадуванням буття", Адорно з "негативною діалектикою", Левінаса з його редукцією метафізики до етики, Дерріда з його теорією онтологічного насильства мови, В. зазначає, що детальний розгляд труднощів, які виникають при демаскації метафізики, ще не є гарантом логічної коректності й обґрунтованості висновків щодо вихідних позицій, визначаючих подальший хід дослідження.
Осн. праці: "Кінець сучасності" (1985), "Прозоре суспільство" (1989), "За межами інтерпретації" (1994), "Після християнства" (2002) та ін.
В. І. Ярошовець
ВЕБЕР (WEBER) МАКС
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАЛЬ ЖАН“ на сторінці 1. Приємного читання.
