ГЕГЕЛЬЯНСТВО
Філософський напрям, що сформувався в Німеччині в 30-40-х рр. XIX ст. Спочатку гегельянці виступили єдиним цілим як послідовники системи абсолютного ідеалізму та надійні адепти Геґелевої філософії. Проте, майже одразу було виявлено ряд проблем, на які Геґелева система не давала однозначної відповіді і припускала різні (а фактично - прямо протилежні) тлумачення. Насамперед це стосувалось питань щодо співвідношення релігії та філософії (науки), безсмертя душі, буття Бога і особистості Христа. У результаті чого вже в сер. 30-х рр. у середовищі гегельянців виокремились два табори: старогеґельянці та младогеґельянці. Доволі часто їх визначають як "праве" та "ліве" крило в гегельянстві; вперше на цю відмінність у середовищі гегельянців звернув увагу Штраус, однак у широкий обіг ці поняття увійшли завдяки Л. Міхелету (1803-1893). Що ж до інших гегельянців, то їх хоча й описують як своєрідний "центр", але застосування цього поняття є не зовсім коректним, оскільки вони взагалі практично не брали участі У суперечці лівих і правих гегельянців. До останніх слід віднести К. Розенкранца та Ф. Д. Фішера, а також історико-філософську школу, представлену іменами К. Фішера, Р. Гайма й Б. Ердмана. До старогеґельянців відносяться такі відомі тогочасні нім. філософи і теологи як Г. Габлер ("Критика свідомості"), X. Ґінріхс ("Релігія в її внутрішньому відношенні до науки"), К. Гешель ("Монізм думки", "Про докази безсмертя людської душі в світлі спекулятивної філософії"), К. Дауб. Хоча, на думку К. Льовіта ("Від Геґеля до Ніцше. Революційний злам у мисленні XIX століття"), старогеґельянцями слід вважати насамперед тих, хто, дослівно зберігаючи гегелівську філософію, розвивав її в спеціальних історичних дослідженнях (фон Ґеннінг, Гото, Ферстер, Маргайнеке, Конраді, Шаллер).
В основу позиції старогеґельянців було покладено три тези: а) ідея, яка повертається до самої себе є християнським Богом; б) потрійний діалектичний рух відтворює тріадичний божественний принцип; в) в процесі осягнення абсолютним духом самого себе найвищою і одночасно кінцевою стадією виступає релігія. Однак, проти подібного перетворення філософії Геґеля на одну з форм філософського богослов'я виступило одразу ж дві групи. З одного боку, було зроблено спробу розповсюдити персоналістичний принцип не лише на Бога (теза Гешеля про Бога як про єдину абсолютну особистість), але й на будь-якого суб'єкта. Це проявилось у спробі синтезувати Геґелеву філософію з монадологією Ляйбніца та фіхтеанським способом тлумачення свободи як вихідної форми визначеності буття. До цієї течії відносяться Іммануїл Герман Фіхте (1797-1874), син Й.Г. Фіхте, автор "Етики" (1859) та "Антропології" (1856), Г. Ульріци (1806-1884), автор робіт "Бог і природа" (1866); "Бог і людина" (1866) та X. Г. Вайсе (1801-1866). Так, відтворюючи тезу Фіхте про свободу як основу буття, X. Вайсе добудовує до цієї конструкції ще один елемент, яким є особистість. Ця особистість виявляється основою реалізації свободи, оскільки вільним може бути лише хтось, так само як і будь-яка дія повинна мати свого суб'єкта. Аналогічну думку намагається обґрунтувати Г. Ульріци, який для реалізації своєї мети звертається до аналізу поняття "самості" (Selbst), визначаючи її як особистість і відповідно - основу будь-якої свідомої діяльності. Й. Фіхте для опису особистості використовує термін "первинне покладання", вважаючи, що першим рухом абсолютного духу є творення (відображення, віддзеркалення) самого себе в множині.
З іншого ж боку, більш радикальні критики старогеґельянців, тобто младогегельянці, до яких відносяться А. Руге, М. Штірнер, М. Гесс, Б. Бауер, Е. Бауер, Л. Фойєрбах, К. Маркс, спробували використати суперечку для змістовного переосмислення місця релігії в суспільному й духовному житті, перегляду співвідношення між релігією та наукою на користь останньої. Безпосереднім поштовхом до публічної суперечки лівих і правих гегельянців став вихід праці Д.Ф.Штрауса "Життя Ісуса" (1835), в якій він, звертаючись до аналізу Євангелій, спробував трактувати Христа як звичайну історичну особистість, навколо якої було нагромаджено чисельні міфи, авторами яких були не окремі поетичні особи, а ціла християнська община, що виступила суб'єктом несвідомої колективної творчості. Основним аргументом проти християнської інтерпретації життя Ісуса, на думку Д. Штрауса, є невідповідність чудес принципам розуму та їх суперечність досвіду. В іншій своїй пращ' "Християнське віровчення" (1840-41), він йде ще далі, і проголошує християнську релігію такою формою свідомості, яка зрештою заперечує саму себе, оскільки віра можлива тільки там, де розум ще не повністю маніфестував себе, а догмати можуть сприйматись як незаперечні лише тими, хто не піднявся до філософського способу мислення. Хоча подібна критика релігії не повинна сприйматись як атеїзм, оскільки фактично в Д. Штрауса йдеться виключно про необхідність переосмислення теїзму у термінах пантеїзму. Звернення до теми історичного аналізу Біблії було підхоплене Б. Бауером ("Критика євангельської історії синоптиків та Йоана", 1841), який намагався довести факти свідомої міфотворчості та історичної фальсифікації застосовані євангелістами, і зрештою прийшов до заперечення навіть історичного існування постаті Христа. Ще далі у своїх спробах переосмислити зміст релігії пішов Л. Фоєрбах ("Сутність християнства", 1841), для якого релігія виступає лише як одна з форм відчуження людських якостей, в якій людина прагне охопити в цілісності свою власну сутність.
Доволі часто термін Г. розповсюджують й на неоґеґелянців та різноманітні спроби синтезувати гегелівську філософію з іншими філософськими традиціями - наприклад, як це намагався зробити Е. фон Гартман ("Філософія несвідомого", 1869; "Вчення про категорії", 1896; "Історія метафізики", 1899-1900), прагнучи звести воєдино Геґеля, пізнього Шеллінга та А. Шопенгауера. Проте, подібне "широке" тлумачення Г. не є виправданим, оскільки в цьому випадку воно просто ототожнюється з поняттям "впливу Геґелевої філософії на історико-філософський процес", і практично повністю втрачає власне історико-філософське методологічне значення. Тому, говорячи про гегельянців, є всі підстави аби обмежити їх коло виключно безпосередніми учасниками полеміки старогеґельянців та мла-догеґельянців.
ГЕЛЬДЕРЛІН (HÖLDERLIN) ЙОГАНН ХРИСТИЯН ФРІДРІХ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГЕГЕЛЬЯНСТВО“ на сторінці 1. Приємного читання.
