"ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ"
("Über die ästhetische Erziehung des Menschen in einen Reihe von Briefen", 1795) - праця Ф.Шілпера, в якій він викладає свої філософсько-естетичні погляди, дає визначення прекрасного "на філософських засадах", а також пропонує власне розуміння сутності мистецтва та його ролі в процесі розвитку і виховання людини. Спочатку Шіллером було написано лише шість листів (адресатом виступив датський принц Фрідріх-Християн Августенбурзький), але в 1794 було дописано ще 21 лист, які було видано в журналі "Die Hören". В основу свого викладення Шіллер покладає кантівське уявлення про прекрасне. Одночасно він вказує, що намагання розсудково осягнути прекрасне містить у собі певне протиріччя, оскільки прекрасне є насамперед предметом відчуття, а його чари засновуються на таємниці, яка зникає разом зі спробою продемонструвати необхідний зв'язок елементів.
Основним предметом перших листів є аналіз ставлення до прекрасного і мистецтва в сучасній йому Європі. Зокрема, Шіллер вказує, що порівняно з проблемами моралі й політики питання щодо прекрасного посідає другорядне місце. Втім, вирішення навіть політичних проблем, як він вважає, можливе лише завдяки розв'язанню естетичних завдань, оскільки "шлях до свободи лежить тільки через красу". У своєму викладенні генези держави (3,4 листи) Шіллер висуває ідею "моральної держави", в якій розраховують на моральнісний закон як на створюючу силу, а вільна воля долучається до світу причин, де все пов'язано суворою необхідністю. Подібній державі має відповідати і певний тип громадянина, якому необхідно надати таку форму "людяності", яка б виступила запорукою морального вдосконалення держави. Звідси і виникає основна ідея "Л. е. в. л.", а саме - виховання людини, яке крім власне суб'єктивного значення набуває об'єктивної чи політичної ролі, як елемент вдосконалення держави. Зазначене виховання людини, за Шіллером, можливе двома шляхами: як вдосконалення розсудку та вдосконалення здатності відчувати. Істина пізнається саме розсудком, але доволі часто людина, навіть знаючи істину, прагне залишатись "у сутінках темних понять". Тому, як наголошує Шіллер, будь-яка просвіта має стосуватись не лише розуму, а й серця. Основною метою сучасності, на думку мислителя, є вдосконалення й розвиток здатності відчувати, оскільки саме ця здатність сприяє кращому розумінню життя, і взагалі - розумінню як такому.
Знаряддям зазначеного вдосконалення є мистецтво, завдяки якому у свідомість людства проникають і закріплюються вічні ідеї істини і краси. На перший погляд може здатися, що мистецтво є породженням свого часу, а тому не є дотичним вічності. Але це справедливе лише щодо змісту того чи іншого продукту художньої творчості, тоді як його форма належить безумовному й вічному часу. Як приклад Шіллер згадує античні храми, краса яких захоплює незалежно від того чи вірить людина в античних богів, чи ні. Тому, формулюючи максиму митця Шіллер пише: "Живи разом зі своїм часом, але не перетворюйся на його створіння". У цьому сенсі художник виявляється особою, що протистоїть дійсності, намагаючись наблизити її до ідеалів істини й краси. Поняття краси, однак, потребує визначення. За Шіллером, тут існують два шляхи. Перший з них (він є хибним) - це спроба перерахувати прекрасні речі. Другий - спроба вивести поняття краси як можливості чуттєво-розумової природи, тобто представити її як необхідну умову існування людини й людства. Цим другим шляхом і йде Шіллер.
Обґрунтовуючи прекрасне, Шіллер висуває тезу про два аспекти визначеності Я: а) Я як особистість (дещо незмінне); б) Я як стан (дещо плинне і непостійне). У людині ці два аспекти є взаємопов'язаними, і форма (розум) тісно переплітається з матерією (відчуття). Тому завдання і призначення людини полягає в тому, щоб постійно надавати матерії форму (і в цьому сенсі не належати тільки до швидкоплинного світу речей), і одночасно перетворювати формальні настанови в дійсність. Іншими словами, цю вимогу можна сформулювати так: "перетворювати необхідне в людині на дійсне й підпорядковувати дійсне поза людиною закону необхідності". А це можливе тільки тоді, коли відбувається взаємодія формального та матеріального начал. Звідси, за Шіллером, й виникає поняття "творчості" і відбувається її обґрунтування як однієї з онтологічних властивостей людини. Творчість, яку Шіллер пояснює через поняття гри (на його думку, гра є невипадковою діяльністю, яка не містить у собі елементів зовнішнього чи внутрішнього примусу), реалізується як поєднання двох інтенцій: чуттєвої (вона може бути позначена як "життя", тобто матеріальне буття всього того, що надано людині у відчуттях) та формальної ("образ", тобто охоплення формальних властивостей предметів через встановлення їх відношення до мислення). Прекрасне є втіленням "живого образу", тобто в ньому завжди повинні поєднуватись формальний та матеріальний аспект. Інакше кажучи, сам по собі камінь не є прекрасним, так само як і не є прекрасним чистий розумовий образ у свідомості митця. Але обидва вони (камінь і чистий образ) можуть стати прекрасним у творчому процесі, коли образ набуде свого життя і з'явиться скульптура. Втім, зазначена реалізація "живого образу" містить у собі певну суперечність, яка полягає в тому, що в реальності у творі мистецтва, як правило, переважає чи формальна, чи матеріальна сторона (це, у свою чергу, спонукає митця до постійного творчого пошуку). У першому випадку ми маємо справу з красою, яка заспокоює, у другому - з красою, що спонукає. Перша з них необхідна для людини природи, аби втихомирити спокоєм форми дикий спосіб життя і здійснити перехід від почуття до мислення, інша - для людини культури, аби надати абстрактній формі чуттєву силу і сполучити поняття й споглядання, закон і відчуття.
Водночас, як наголошує Шіллер, творчий процес виявляє свій глибинний зв'язок із поняттям свободи. Органічне поєднання формального і матеріального (це твір мистецтва, чи реально прекрасне) можливе тільки тоді, коли суб'єкт, який здійснює творчу діяльність, буде якомога більш незалежним як від впливу формальних настанов, такі матеріального фактору. Остаточне вивільнення митця від впливу цих факторів, за Шіллером, неможливе, але ми можемо казати про різні ступені наближення до зазначеного ідеалу. Але, подібно до свободи митця, має бути забезпечена свобода й того, хто сприймає художній твір. Ця свобода духу (свобода сприйняття) проявляється в тому, що прекрасне впливає не на якусь одну з душевних здатностей, а на всі (чуттєвість, уявлення та мислення). Відповідно до чого Шіллер пропонує власну класифікацію родів мистецтва. Рід того чи іншого мистецтва є тим досконалішим і шляхетнішим, чим менш обмеженою є свобода митця, і чим більш різноплановим є вплив цього роду мистецтва на здатності душі.
Характеризуючи значення "Л. е. в. л.", було б невірно описувати їх виключно як Шіллереву теорію художньої творчості, оскільки в них ми зустрічаємо ґрунтовну філософську рефлексію не лише щодо ключових понять естетики, але й стосовно сутності людини, можливостей її розвитку та вдосконалення. Недарма, сам Шіллер називає свою роботу "трансцендентальним шляхом" до розуміння необхідних умов буття людини. У цьому сенсі цілком обґрунтованою видається теза Шіллера, якщо тільки ми визнаємо таке поняття як "природа людини", то маємо визнати й наявність прекрасного. Свого трансцендентального пояснення набуває не лише прекрасне, але й гра, яка відбиває (і одночасно є проявом) подвійну природу людини, на якій наголошував І. Кант. Як пише Шіллер, "людина грає лише тоді, коли вона в повному значенні є людиною, і є людиною лише тоді, коли вона грає". Багато з ідей висунених у "Л. е. в. л." було взято на озброєння романтиками і розвинуто в межах філософії романтизму.
МАЙМОН (MAIMÓN, СПРАВЖ. ПРІЗВ. ХЕЙМАН, HEIMAN) СОЛОМОН
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"ЛИСТИ ПРО ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ"“ на сторінці 1. Приємного читання.
