КОГЕН (COHEN) ГЕРМАН
(1842-1918) - нім. філософ, засновник Марбурзької школи неокантіанства; проф. філософії Марбурзького ун-ту (1876-1912). У 1912 вийшов у відставку та переїхав до Берліна. Історичне значення Марбурзької школи, провідними представниками якої були, окрім К., П. Наторп і Е. Кассірер, полягає у прагненні створити філософську систему, яка спиралася б на філософію Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією трьох "Критик" Канта: "Теорія досвіду Канта" (1871), "Кантове обґрунтування етики" (1877), "Принцип безконечно малих" (1883), "Кантове обґрунтування естетики" (1889) та ін.; другий період характеризується розбудовою власної філософської системи, викладеної в тритомній "Системі філософії": "Логіка чистого пізнання" (1902), "Етика чистої волі" (1904), "Естетика чистого чуття" (1912).
Повернення до Канта є радикальним переглядом його вчення. Передусім це стосується дуалізму "явища" і "речі в собі", тлумачення поняття "даності", "відчуття" як засади пізнання, а також проблеми методу пізнання. Як стверджував П. Наторп, "висловлювання про ортодоксальне неокантіанство Марбурзької школи ніколи не мали під собою твердого ґрунту, а з подальшим розвитком її вони втратили й саму віддалену ознаку ґрунтовності". Тому робота марбуржців полягала в тому, аби із самого початку чітко "з'ясувати дослівний смисл принципів Канта і зрозуміти їх із його власних, установлених за джерелами, основних ідей, і тільки потім звернутися до спроб подальшого їх розвитку". Передусім К. прагне пояснити можливість наукового знання, яке існує у формі "математичного природознавства", і обґрунтувати його загальнозначущий характер. Тому головним завданням філософії є пошук логічних засад і передумов наукового знання. Тенденція рішення останнього полягає в русі від факту наукового знання ("математичного природознавства") до його логічних засад.
Переосмисливши вчення Канта, К. вважає найсильнішою його складовою ідею трансцендентального методу. У той же час К. усвідомлює, що не всі частини вчення Канта є чистим вираженням трансцендентального методу. Тому він ставить завдання утвердити цей метод у "чисто логічній формі", усунувши суперечності у вченні Канта шляхом очищення від психологічного, метафізичного і логічного моментів як в Арістотелевім, так і Вольфовім смислі. Із цією метою К вимагає, подібно Канту, для будь-якого філософського положення якогось "трансцендентального" обґрунтування або виправдання. Це означає, що будь-яке філософське положення не може бути прийнятим як щось дане, а має бути зведеним до наявних, історично доказових фактів науки, етики, мистецтва, релігії, тобто культури і всієї її творчої роботи, в процесі якої людина будує саму себе і свій світ, об'єктивуючи свою сутність. Але "трансцендентальне" обґрунтування передбачає, що таке об'єктивування не є довільним процесом: творчою основою всякої роботи об'єктивування є закон, врешті-решт, "закон логосу, розуму, ratio". Якщо встановлені факти науки, моралі, мистецтва, релігії, тобто культури, то також мусить бути доведена підстава "можливості", і разом із тим "правова підстава". Це означає, що необхідно показати і в чистому вигляді сформулювати законо-образну підставу, єдність логоса, ratio у такій творчій роботі культури (П. Наторп). Зрештою, це означає зведення всіх цих фактів культури до останньої єдиної засади і джерела пізнання.
За К., метод - це "рух до визначеної мети", "рух у визначеному напрямі", або "процес слідування", "процесуальність". Тому філософський метод має бути таким, на якому ґрунтується остаточна єдність пізнання і творчої роботи культури. Цю єдність К. виражає у принципі першооснови, з яким пов'язана проблема "даності". Він означає, що ніщо не повинно бути визнаним як "дане", а як зведене, або доступне зведенню до останньої єдиної засади творчого пізнання.
"Бути даним" означає тільки невирішеність завдання, а саме, завдання довести походження з єдиної основи пізнання. Завдання це може бути нескінченним, зрештою воно завжди буває таким; але саме тому воно й існує як завдання. "Даного" у значенні готового, завершеного як такого, що не піддається подальшому пізнанню, не буває і не може бути. У цьому ж смислі вживається поняття "процесуальний характер пізнання". Пізнання не як усталений, завершений факт, a fieri, як процес, становлення, на зразок Платонового становлення буття, руху до буття і т.д.
Звідси, предмет пізнання не "даний", а "заданий", це "X", "дещо" невідоме, невизначене; "заданість" предмета пізнання визначає завдання пізнання, рішення якого є можливим лише як нескінченний ряд наближень, що ніколи не досягає свого остаточного завершення. Якщо процес пізнання є нескінченне завдання, то й предмет пізнання, "X", ніколи не може бути остаточно означеним: завжди залишається "дещо" непізнане, залишок, "ірраціональний осадок". У цьому смислі "річ у собі" є "межове" ("пограничне") поняття, яке ніколи не досягає свого повного і остаточного завершення; "річ у собі" не "дана" пізнанню, а лише "задана"; "річ у собі" -не об'єкт пізнання, а лише мета, ніколи не досяжна.
Від теорії пізнання К. переходить до етики. "Етика чистої волі" орієнтується на вчення про право і державу. В етиці обґрунтовується вчення про "етичний соціалізм", у якому ключове місце посідає поняття "вічність", і, відповідно, виводиться "вічне завдання". За К., "етичний суб'єкт" є лише ідея, не "даний", а "заданий", отже, трансцендентальне завдання - нескінченне, і вічний рух без досягнення остаточної мети: "Рух — все, мета — ніщо" (Е. Бернштайн).
КОНТ (COMTE) ОҐЮСТ
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КОГЕН (COHEN) ГЕРМАН“ на сторінці 1. Приємного читання.
